Так важко прощатися з людиною, а ще важче усвідомлювати, що ніколи, ні за яких обставин вона не повернеться. Стільки всього залишилося недосказаним, стільки планів на зустрічі та розмови, яким ніколи не відбутися. Ось так, ще кілька тижнів тому Бар мав справжню цінну живу "книгу" історичних фактів та легенд, в особі неймовірно цікавої та розумної людини Сергія Навроцького. А зараз залишилася пустка в душі, кільканадцять цікавих публікацій за його авторством та чимало недосказаного.
Сергій Петрович пішов, забравши з собою чимало цікавих історій. Але залишив нам про себе нетлінну пам'ять. Його життя тривало 62 роки, але воно було цікаве, а головне - вагоме для суспільства. Про нього, як про особистість нещодавно з'явилася публікація "Я любив Вас усіх, а найбільше любив Україну" у газеті "Подільський край" під авторством журналістки Людмили Мартишевої. Подаємо її без змін.
Сергій Петрович Навроцький народився 22 серпня 1959 року в с.Мартинівка. Закінчивши навчання в місцевій восьмирічці, продовжив здобувати освіту в Митківській середній школі. Його батьки були звичайними селянами, проте Сергія вже з дитинства тягнуло до знань, до друкованого слова і до життя, яке б не обмежувалося колгоспними рамками. Перечитував пресу, яку передплачував батько, – "Красная звезда", "Известия" та ін., але, як частенько пригадував він сам, особливо кортіло йому хоч одним оком заглянути у газету-мільйонник "Колгоспне село" (теперішні "Сільські вісті"), яку поштарка носила сусідському діду Пилипу. "Никався" десь у надійному сховку, переглядав швиденько, і клав пресу на місце, аби не заробити "на горіхи". Та коли його все ж "засікли" всевидящі очі бабусі Ліди, ця супер популярна на той час газета з’явилася і в поштовій скриньці родини Навроцьких.
Він мріяв бути вчителем історії, а став журналістом. Так склалося, що не дібрав трохи балів на вступних іспитах до педінституту. Відслужив у армії, і вже з новими силами та амбіціями розпочав штурм вищого навчального закладу, тепер вже Київського державного університету ім.Тараса Шевченка. Найпрестижніший виш радо прийняв наполегливого хлопця до когорти своїх студентів: щоправда, його плани дещо змінилися, і замість вчителя, він здобув освіту за спеціальністю "радіожурналіст". За час навчання в університеті доля звела нашого талановитого земляка із не менш талановитими юнаками, серед яких – Сергій Сай-Боднар із Каришкова та Ярослав Чорногуз, син відомого письменника Олега Чорногуза. Він добре вчився, користувався беззаперечним авторитетом як серед студентів, так і серед викладачів, був головою профкому свого курсу, щедро ділився із університетськими побратимами смаколиками із "торбів", які мама щедро пакувала сину, пишаючись, що він – єдиний із Мартинівки – здобував на той час освіту такого рівня.
Успішно склавши держіспити, Сергій не шукає журналістського щастя у столиці чи інших містах, хоч перед ним відчинялися двері багатьох редакцій, а повертається у рідну провінцію, – починає працювати у Барській районній газеті "Червоний промінь", тепер – "Подільський край", дописувачем якої був ще у шкільні роки. З часом стає директором районної друкарні, редактором міського часопису "Барчани". Згодом випробовує, чи то пак, шукає себе на посаді начальника Барського поштового вузла зв’язку та на різних посадах у райдержадміністрації, викладає технічно-поліграфічні дисципліни у БГПК ім.М.Грушевського. Очоливши, зрештою, редакцію ефірного радіомовлення, Сергій Петрович дійсно знайшов те, до чого так довго тяжіла його творча душа, і про що постійно нагадував його університетський диплом. Він стає голосом міста, Прибар'я і не тільки, адже його чують і у сусідніх районах, і навіть областях. Його радіопередачі цікаві, насичені, в них йдеться про події сьогодення та історичні екскурси, замальовки з життя та розповіді про цікаві особистості нашого краю. Він вміло складає букети зі щирих слів вітань та побажань на іменини та інші свята і "співає" сумних пісень, коли чиясь душа відлітає у вічність...
Відколи Сергій Петрович став квартирувати у приміщенні, де працює редакція "Подільського краю", ми потоваришували з ним по-справжньому. Не було жодного дня, щоб він не зайшов до кабінету, не поцікавився, як справи. І було те не задля годиться, а щиро, від душі. У нього завжди була про запас якась цікавинка, новий анекдот чи бувальщина, почута і записана з вуст випадкового співрозмовника. До слова, нещодавно він приніс католицький молитовник, якому дуже багато років, і який пройшов зі своїм господарем усі роки заслання, куди так полюбляла відправляти "ворогів народу" горезвісна радянська влада. Цю книжечку люб’язно дала почитати сусідська бабуся, яка все життя береже її як справжню сімейну реліквію.
Він завжди був оптимістом, мав багато планів на життя. Мужньо терпів біль, який не давав йому спокою останнім часом, вірив, що все минеться і, на скільки міг, вів активний спосіб життя. Дуже цінував сім’ю, завжди піклувався про дружину Світлану, доньку Анну, сина Ярослава і вже стареньку матусю Галю, до якої поспішав у забуту Богом і людьми Мартинівку за першої-ліпшої нагоди.
Він не був учителем історії, проте став відомим краєзнавцем, філателістом, нумізматом. Любов до рідного краю, до простих людей, до старовини і минувшини виливалася на сторінках його рукописів та друкованих видань. Він був справжнім майстром епістолярного жанру, заслуженим журналістом України, Почесним жителем Вінницької області та володарем ще доброї низки звань і нагород. Та найголовніше його досягнення – це звання справжньої Людини: щирої, доброї, порядної, готової будь-коли прийти на допомогу абсолютно безкорисливо. І це не пафосні слова, а суща правда. Він не любив пафосу, ніколи не хизувався ні освітою, ні посадами, у ньому якимось дивним чином поєднувались душа інтелігента і дух звичайного сільського хлопа, який ніколи не цурався ні свого роду - племені, ні важкої селянської праці…
Так важко говорити про Сергія Петровича в минулому часі, та у Господа на нього, мабуть, свої плани. Однією з його улюблених пісень була "Яворина", яку він "співав" в пам’ять про хороших людей, яких забрали Небеса. Мені, чомусь, уявляється, що десь там, в оточенні янголів і Архангела Михаїла, він, дивлячись на нас із Раю Небесного, де немає ні болю, ні суму, шле нам свій заповіт:
"На могилі моїй посадіть молоду яворину,
І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.
Я любив вас усіх, а найбільше любив Україну,
Певно, в цьому і є та
найважча провина моя"…
М'яких хмаринок Вам, Сергію Петровичу, плекайте сад Божественних пісень. Бо на Землі Ви залишили слід достойний.
