З 24 лютого частина українців стала вимушеними переселенцями, які намагаються облаштувати свій побут в незнайомих раніше містах та селах України або за кордоном. В Барську громаду за п’ять місяців війни переїхали тисячі жителів тих областей України, в яких ведуться бої. Серед них - родина переселенців з Харкова. Дві сестри з дітьми знайшли прихисток в Барі та вже понад чотири місяці проживають тут.
Світлана - старша сестра, яка повернулася з-за кордону вже після початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України. Та Віта - молодша сестра зі своїми синами.
Вони розповіли як тікали від війни, яка вигнала їх з власних домівок, спершу примусивши переховуватися в підвалі, а потім - кочувати по Україні.
Віта та Світлана, проживають зараз в Барі, де відчувають себе у безпеці
Початок війни сім’ю Віти застав у квартирі на п’ятому поверсі
Першою про початок війни дізналася Віта. Вона з дітьми проживала в Харкові у багатоповерхівці:
- Я завжди встаю рано, цього вимагає моя робота. Тож 24 лютого я також прокинулася на світанку, почала збиратися і почула вибухи. Спершу подумала, що це грім. Але все ж почала прислухатися, адже вже перед тим кілька днів по телевізору постійно говорили про можливий напад Росії. Та до останнього не вірила, що це війна. Але вибухи стали ще потужніші, під будинком спрацювали на автівках сигналізації і тоді я вже точно зрозуміла, що це, на жаль, не грім. Я була в шоковому стані. Не знала що робити: йти на роботу чи ні, збирати сина в школу чи ні.
Віта зателефонувала сестрі за кордон. Світлана порадила йти в школу, щоб згуртуватися з людьми та бути в курсі що робити. А також попросила родичів перейти жити в її квартиру, яка за кілька хвилин ходьби, знаходиться на два поверхи нижче та біля будинку недалеко є бомбосховище.
Зрештою, зі школи написали, що уроки скасовуються, на роботі теж всіх відпустили.
Зі свої квартири до сестриної сім'я перебралася відразу в той же день. Потім пішли в школу, де збиралися люди з їх кварталу коли починалися "прильоти".
- Там людей було дуже багато, не було навіть місць. Якщо вдень ми в основному були в квартирі, то вночі, до комендантської години всі сходилися в школу. В перші дні ми всю ніч сиділи, бо не було де лягти. Люди ховалися хто де міг: Багато пішли в метро, але нам туди далеко.
У школі був підвал на 2 входи. Там був великий коридор та дві кімнати-роздягальні.
- Спершу ми сиділи в коридорі, бо було дуже багато людей. Потім вже люди почали виїжджати в метро чи взагалі з міста і в підвалі стало просторіше. Тоді ми перейшли в одну з кімнат.
Фото з pixabay
Світлана повернулася в Україну 1 березня
24 лютого Світлана була за кордоном. Спершу також не могла повірити, що на батьківщині розпочалася війна. Але коли зрозуміла, що все занадто серйозно, то вирішила повертатися. Усі знайомі її намагалися переконати не повертатися, навіть засуджували за цей вчинок, але страх за молодшу сестру та племінників взяв гору і вона 1 березня приїхала в Україну.
- Автобус з Чехії був напівпорожній. А коли приїхала до Львова, побачила переповнений вокзал.
Люди в паніці метушилися, намагаючись виїхати з України, а волонтери накривали столи, щоб біженці поїли.
- Цей момент мені дуже закарбувався у пам'яті. Ти весь на взводі, нічого не хочеш, їсти, звісно, теж відмовляєшся. А ці молоді люди дивляться тобі в очі, наче в душу і кажуть: Ми вас дуже просимо, поїжте! І ти ніби прокидаєшся. Там було багато смачного всього, але було не до того. Та волонтери робили дуже велику справу.Поставили бочки, палили, щоб люди грілися. Допомагали усім. Чоловіки нам допомагали з валізами.
Світлана у Вінниці
У Львові на потяг довелося чекати. Адже багато з них, оголошених на табло, не приїжджали.
- І наш теж не приїжджав. Дзвоню Віті, а вона розповідає, що магазини закриті, нічого немає, а я вже уявляю, що їсти нема нічого, вони голодні. І починаю скуповувати все, що можна. Сумку потім навіть підняти не могла. Стою і розумію, що я її не донесу, але й не кину. Та мені допомогли її донести до вагона.
В поїзді була тиша. Ніхто між собою майже не розмовляв. Їхали в основному молоді хлопці з-за кордону. Крім Світлани, лиш одна була ще жінка.
- Всі мовчали, лиш іноді говорили по телефону, виходили кожен на своїй станції. І знову - тиша.
Повернення до рідного міста та ночі в бомбосховищі
В Харків потяг приїхав близько 18.00. З Світланою в вагоні був ще хлопець з того ж району Харкова, який погодився допомогти з валізами.
- На станції людей - тьма. Світла немає. Всі чекали евакуаційних потягів. Ми почали шукали автівку, а їх там теж було дуже багато, але біля них нікого не було. Люди покидали автівки, коли виїжджали з міста на потязі. І ми розуміємо, що зараз буде комендантська година, а додому ще далеко. І тут приїжджає машина, привозить людей і хлопчина, що з мого району, побіг до водія і зміг домовитися з ним, щоб той нас розвіз по домах. Встигли якраз перед початком комендантської години. Вдома нікого не було, вони якраз пішли у бомбосховище.
У підвал школи багато людей приходили щоночі. Там було відчуття захищеності, менше чути снаряди.
- Коли я вперше туди зайшла, то побачила як вони усі ці ночі тут сиділи: покривало на підлозі… Тоді ми вже почали зносити туди матраци та подушки. Так стало комфортніше і можна було трохи поспати. Людей ставало все менше. Всі, у кого були малі діти виїжджали.
Бігли у підвал під снарядами, що свистіли буквально над головами
Потім у свою квартиру Світлана забрала бабусю племінників. Вона в бомбосховище не ходила, бо здоров'я не дозволяло. Але тут їй було безпечніше, ніж у власній квартирі. Вона ховалася разом з двома кішками у коридорі.
Ще у Світлани є собака породи китайська хохлата, яку родина брала з собою в підвал. Собака Аурі панічно боялася вулиці, коли бомбили. Але залишити у квартирі господарі теж її не могли. Боялися.
- У перший же день в Харкові перебили сирени, тож ми практично бігли у бомбосховище часто під ракетами, які летіли над головами. І ти чуєш, що вона летить і розумієш, що вона впаде десь тут, неподалік, - розповідає Віта.
- А одного разу все було наче в американському бойовику. Снаряди летять, вони побігли вперед, а я ззаду з собакою. (Потім ми вже зрозуміли, що не бігти треба було, а падати на землю). І я біжу, над головою все летить, вона виривається з рук, а я кричу: "Отче наш…". Прокричала всю молитву, підбігаю до школи, бачу, що скло кругом розсипане біля дверей, і я завмерла на місці. Тоді мені так страшно стало! Я стала біля дверей і боялася зайти: а раптом там вже нікого немає живого?! Відкриваю двері - люди є! І відразу відлягло, - продовжує Світлана.
У підвалі, де ховалася родина, були і "ватники", які скаржилися на українських солдат, через яких, нібито, руйнують місто.
- От я собі думаю: ну що вам ще треба? Вас вже вбиває "руський мир", а ви досі вірите, - дивується Світлана.
Фото з pixabay
"В деяких районах волонтери кричали: "Люди!", а у відповідь була тиша..."
Пізніше почали відкривати магазини, приїжджали волонтери, які привозили продукти.
- Тоді мене найбільше здивував один момент. Кругом черги. А біля нас відкрилася пекарня й інші магазини. І ось свою я в черзі в магазині, що біля пекарні, щоб купити хліб. Бачу чоловік вийшов з пекарні. Я запитую: там що хліба немає? А він: “Ні, там є хліб. Але вчорашній”. Я відходжу від черги, купую цей хліб з уцінкою ще й, і думаю: війна, голод, а люди вчорашній хліб не купують. Але потім вже купували і вчорашній.
Район Світлани обстрілювали не часто, інші - більше. Сестри хотіли влаштуватися волонтерами, але їх не брали. Там потрібні були люди з транспортом.
- Коли до нас приїжджали волонтери, вони кричали: 'Люди!" І сходилося багато людей. Але розповідали, що в деяких районах, де багато руйнувань, вони так же кликали, а у відповідь була лише тиша, - розповідає старша сестра.
Чому вирішили їхати.
Під обстрілами родина прожила понад місяць. І до останнього не хотіли виїжджали, але в один момент зібрали речі і виїхали на Вінниччину.
- Залишаються усі, в кого не має дітей. Ми ж думали, що теж пересидимо. Але молодший племінник постійно нудився вдома. Бували дні, коли було досить спокійно. Він просився хоч трохи погуляти надворі з другом біля будинку. І ось одного дня вони повернулися з прогулянки раніше через погану погоду і через хвилин п'ять після того, як він увійшов, щось біля будинку пролетіло. Навколо почалися вибухи - розкидали касетні снаряди. І тоді ми зрозуміли, що залишатися надто вкрай небезпечно. У нашому районі загинули люди, потріскали вікна у сусідніх квартирах.
В Барську громаду родину запросив Світлани знайомий, з яким вона колись познайомилася за кордоном. Два місяці переселенці жили у його бабусі у селі, неподалік Бару, а потім знайшли квартиру в місті.
Віта та собачка Аурі відразу після приїзду в Барську громаду
- Коли ми сюди приїхали, було дуже незвично: банкомати працюють, гроші можна зняти. В Харкові тоді цього не було. Потім ніби трохи налагодилось, люди почали повертатися. Та й ми вже спланували свій від'їзд. Але ситуація знову загострилася. У мене три дні була істерика. Я вже думала, що ми повернемося.
Світлана таки повернулася, але ненадовго. Поїхала за речами та котами. До того ж потрібно було купити продукти бабусі, яка досі проживає в її квартирі..
- Я думала, що залишуся в Харкові, але там зараз надто небезпечно.
Віта та Світлана в Барській громаді
В Барі родина відразу ж стала на облік, почала активно освоювати місто.
- Найважче спершу було чути сирени. Та й досі страшно. На той час, коли ми виїжджали, то сирен не було. Зараз їх відновили.
Тут в місцевій школі один з синів Віти завершив навчальний рік. А, можливо, й буде починати наступний. Але родина переселенців, незважаючи ні на що, сподівається, що скоро повернеться додому. На це сподіваються і всі українці: що війна закінчиться і люди повернуться до нормального життя. Так, воно не буде таким, як раніше, але воно буде мирним.
