Минув рік, а досі не віриться, що нашу країну, наших людей жорстоко, без краплі жалю та совісті знищує божевільний сусід. Гинуть люди: чоловіки, жінки, діти. Молодь, яка б мала розбудовувати країну, творити її майбутнє, продовжувати свій рід, радіти життю, гине на війні. Мужні патріоти, які стали на захист України.
Таким був і навіки 34-річний Герой, воїн Олексій Кучерук.
Народився захисник 29 березня 1988 року в селі Гавришівка колишнього Барського району Вінницької області. Здобув фах вчителя образотворчого мистецтва та праці у Барському гуманітарно-педагогічному коледжі. Потім закінчив Глухівський національний педагогічний університет, де отримав спеціальність практичного психолога.
Коли почалася повномасштабна війна з росією, Олексій служив водієм понтонного відділення у 70-му центрі інженерного забезпечення Збройних Сил України (в/ч А0853).
Старший солдат Олексій Кучерук, позивний Лесик, загинув 28 квітня 2022 року під час виконання бойового завдання під містом Ізюм на Харківщині. Бійцю було 34 роки.
Указом Президента України від 1 червня 2022 року його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
В Олексія залишилися дружина Людмила, син Ярослав, донька Валерія, батьки, сестра.
Рідні досі не можуть повірити, що їх татко, коханий чоловік, син більше не повернеться додому.
Лист дружини Людмили до чоловіка, а донечки Валерії до тата
«Олексієчко, Альошенька, Лесик – так по житті називали тебе рідні, близькі, друзі. Завжди енергійний, життєрадісний, щирий, добрий до людей, які зустрічалися на твоєму шляху. Скільки тепла, підтримки і любові ти міг би дарувати всім нам, але клята війна забрала безцінне життя. Вже рік минає, як ти не з нами.
Нехай добрий, світлий спомин назавжди залишиться для всіх, хто знав нашого Олексія, любив і шанував. Хтось запам’ятав тебе худорлявим, світловолосим, голубооким хлопчиком, у когось у пам’яті виринає образ витівника-жартівника, непосидючого учня, однокласника, а для когось ти студент, одногрупник, душа компанії, друг, порадник, побратим, син, онук, племінник, брат, для когось - перше кохання… Для мене і дітей-єдиний, неповторний, любий, милий, дорогоцінний і люблячий татусь. Твої ясні очі являються нам у снах, в думках, у спогадах і на яву-ти подарував їх доньці й сину. Світлий наш ангел-охоронець, ти завжди будеш в нашому житті, в наших серцях, в пам’яті.
Ми всі живемо, неначе пишемо чорновик, а набіло ще встигнем написати… сказати важливі, потрібні, щирі слова - чекаємо слушної нагоди.
Ці слова написала донечка любому татові, бо не дочекалася, щоб сказати їх наяву:
Мій любий тату, ти чуєш,
як я промовляю, що сильно люблю?
Коли ти мій дотик відчуєш?
За хвилину з тобою я Бога молю!
Рідненький, ти бачиш,
як важко без тебе мені?
Що робити порадиш?
В моїй голові, ти ще на війні.
Як сильно я хочу тебе обійняти,
як багато сказати не сказаних слів!..
Не хочу у снах я щоночі чекати,
Хочу, щоб ти наяву відповів.
Уже мене татку болить,
болить і біль не вщухає!
Зайди у кімнату мою хоч на мить,
Хай серце печалі не знає!
Могила твоя - пекельний вогонь,
який обпікає серце!
Ти вже шлях свій пройшов,
до тебе навіки двері заперті.
Лиш у спогадах будеш навік
другом та мужнім солдатом,
для мами на світі ти один чоловік,
для нас із братом - люблячий тато»
Царство Небесне і вічна слава Герою, який віддав життя за свою родину, за незалежність своєї Батьківщини!
Матеріал зі сторінки Барської міської ради.
