Життя таке непередбачуване і мінливе, що люди не знають коли вони були справді щасливими, поки не станеться щось жахливе. Ось так і зараз. Хто знав, що ми були дійсно щасливі до 2014 року, могли більш-менш спокійно і безтурботно жити до 2022 року. І мало хто вірив, що на наші землі може прийти війна, просунутися стрімко, забрати з багатьох сімей чоловіків, батьків, синів та доньок, кидатися ракетами, що свистять над головами і забирати відразу за лічені секунди десятки людей. Ось і наш Герой, наш мужній захисник Андрій Бездітний жив, кохав, працював, будував плани на майбутнє... Але прийшла повномасштабна війна і все змінила. І тепер йому навіки 24. Про життя Андрія пише Барська міська рада зі слів його дружини Ірини.
Андрій Віталійович Бездітний народився 29 листопада 1997 року в с. Мальчівці, на той час Барського району Вінницької області. Крім Андрія у сім’ї виховувалося ще дві сестри.
Після дитячого садка, семирічний Андрій пішов до першого класу. В школі навчався добре, був здібним учнем. Захоплювався спортом, особливо любив грати у футбол. Постійно їздив на спортивні змагання, де займав призові місця.
Після завершення з відзнакою школи, у 2013 році вступив до Чернятинського коледжу на спеціальність бухгалтер. Навчався три роки і у 2016 році закінчив коледж із червоним дипломом.
Хотів захищати Україну від ворога
"За період навчання Андрій був у хороших відносинах із директором коледжу, в якого на той момент трапилась трагедія – загинув син у АТО, згорів у БТРі. Андрія вразила ця ситуація, він відчував злість від несправедливості, біль за життя хлопців, які гинуть там, щоб нам було спокійно.
У нього завжди були патріотичні настрої, але вважаю, саме ця ситуація стала основним поштовхом для нього піти служити", - розповідає дружина.
У 18 років Андрій підписує контракт на службу у Калинівській військовій частині. Спочатку служив в підрозділі «Ягуар», який згодом перейменували на Ескадрилью, а потім - на ВЧ 3028 НГУ.
За час служби Андрій три місяці був у АТО, а 25 серпня 2018 року у нього закінчився контракт.
Після АТО продовжив навчання
Після служби Андрій вступив на заочне навчання у Вінницьку філію аграрного університету для здобуття ступеня бакалавра за спеціальністю облік та аудит (бухгалтер). Навчання тривало 1 рік.
Працював на різних роботах у Вінниці, у Києві на будівництві, їздив дов Польщу.
Історія кохання захисника
Зі своєю майбутньою дружиною Андрій був знайомий ще зі школи:
"Звичайно, тоді ми ще не цікавили одне одного, як хлопець і дівчина. Коли я закінчувала 9 клас ми почали дружити, часто спілкуватись, ходили разом до школи, на футбол (я як група підтримки). Наше спілкування затягнулось на роки і ми стали парою. На моє повноліття Андрій зробив мені пропозицію і я стала його нареченою", - згадує дружина.
Наприкінці 2021 року закохані разом поїхали в Польщу на роботу. Місяць пропрацювали в м. Свебодзін, а потім переїхали до Варшави.
Початок повномасштабної війни
"Коли почалась повномасштабна війна ми ще були в Польщі. Але, звичайно, після такої новини Андрій не міг більше залишатись там і поїхав додому, на війну… Два дні (26 та 27 лютого) Андрій пробув у теробороні в м. Вінниця, а 28 лютого вступив до лав 35 бригади морської піхоти (137 батальйон 1 рота).
Війна змінює людей… Андрій став ще мужніший, постійно тренувався, коли телефонував додому казав, що робити у тому чи іншому випадку. Або якщо залишити дім, для прикладу. Іноді розповідав, що там відбувалось в перші дні війни. Як вони сиділи без їжі днями, були в облозі, місяцями не бачили рідних, спали буквально в калюжах, коли окопи затоплювало від дощу. Мене до болю зачепила його історія про те, як 30 людей їли одну банку консерви, передаючи одну ложку на всіх далі й далі…
Через 3 місяці Андрію вдалось вирватись додому на три дні, які збігли дуже швидко. Було видно як він цінує моменти вдома, як кожному з рідних та друзів намагався приділити увагу" - з болем згадує дружина.
Потім зустрічатися закоханим стало трохи легше. Ірина приїжджала до коханого в Одесу.
Одружилися під час короткої відпустки захисника
"2 липня 2022 року ми одружились. Все було сплановано за дуже короткий термін. Але це був кращий день у 2022 році. Андрій був такий радісний, випромінював таку доброту та щирість, але попри це відчувалось, що людина прощається… Він казав: «як добре вдома», віддавав на пам’ять друзям свої речі, вже зараз я розумію чому він так робив. Він хотів, аби його запам’ятали, аби знали та цінували те, що всі жертви, на які він готовий, все заради нас…", - розповідає дружина.
П'ятиденна відпустка збігла непомітно і Андрій повернувся воювати.
Андрій загинув під час штурму села на Херсонщині
22 серпня його та співслужбовців відправили на штурм села у Херсонській області. Увесь день він не виходив на зв’язок:
"Вночі мені приходить смс від нього: «живі вертаємось, при мені». Передати те, що відчуваєш в такі моменти, словами не описати. Під час штурму їх почали обстрілювати, але їм вдалось вчасно відійти. Проте через день це все мало повторитися.
Останній раз ми говорили перед їх виїздом, це був мій день народження. Він привітав мене, сказав що всіх обіймає і що не буде виходити на зв’язок місяць, а може й більше.
А 27 серпня я дізнаюсь, що Андрія більше немає", - з болем згадує Ірина.
25 серпня в селі Лозове Бериславського району Херсонської області він отримав осколкове поранення. Під час евакуації поранених в машині Андрій кричав: «Слава Україні! Слава морській піхоті! Вірний завжди!».
"Точно знаю, слова «Вірний завжди!» - це не просто девіз морської піхоти, це про мого Андрія, як про Людину, як про воїна!
На війні в Андрія був позивний Джокер. Думаю тому, що посмішка, міміка і навіть трішки характер у нього були схожі на ті, що у головного актора фільму «Джокер».
Андрій був прямолінійним, справедливий, казав те що думає, не терпів лицемірства. Він був сильним, мужнім, свою любов проявляв не у словах, а у вчинках.
Андрій мріяв про модульний будинок, як і всі чоловіки, любив машини, хотів сина, якого б назвав Давидом і вчив би грати у футбол.
Для мене особисто він став авторитетом, людиною, на яку слід рівнятись. Поки інші боялись – він ставав і робив. Я завжди дивувалась його амбіційності, шаленому бажанню рухатись вперед, вчитись чомусь новому. Мені подобалось, що він завжди залишався собою, такий простий, подекуди різкуватий в словах, але по щирому, справжньому.
Завжди казала, сильнішої людини я не знаю, а він жартома, або ні, казав: «такі як я довго не живуть…»
Як би боляче не було, та все одно переповнює гордість за неповторну відвагу, силу волі та вмотивованість мого чоловіка, мого Героя!», - розповідає Ірина.
Для рідних та дружини воїна то був справжній жах, від якого вони й досі не можуть відійти.
Вічна пам'ять та слава Герою!
