Війна - це сльози та руйнування, втрати та розтрощені душі та долі. І для кожної сім'ї, яка втратила свою рідну людину - це невгамовний біль. І, щоб наші воїни не перетворювалися у статистику для країни та громади, ми маємо розповідати про кожного з них. Адже вони не статистика, а люди, які до війни жили звичайним життям, за якими не висохнуть ніколи сльози їх рідних. Таким був і наш захисник Олександр Мартинюк.
Життя нашого захисника обірвалося під час виконання бойового завдання 26 жовтня 2022 року внаслідок мінометного обстрілу. Про його життя пише Барська міська рада.
Мартинюк Олександр Анатолійович народився 22 жовтня 1974 року в с. Яполоть Костопільського району Рівненської області. Мав дві сестри та чотирьох братів.
У 1989 році закінчив місцеву школу. Вступив до Млинівського державного технікуму ветеринарної медицини за спеціальністю «Ветеринарна медицина».
Після навчання відслужив строкову службу в армії. Після армії поїхав працювати в Київ.
Сім'я та початок війни
Там у 1996 році познайомився з майбутньою дружиною Тетяною, яка родом з Слободи Ялтушківської Барського району. Одружились в 2001 році. Того ж року народився син Владислав. Два роки після народження сина родина проживала на батьківщині дружини.
У 2015 році Мартинюка призвали в армію в зону АТО, де він служив до 2016 року в Донецькій та Луганській областях.
Після служби в зоні АТО працював за кордоном в Білорусії, Польщі, Чехії та ін.
"Рука за руку все життя"
«Олександр був дуже трудолюбивим, турботливим та уважним чоловіком. Пам’ятав усі можливі свята та ніколи не забував мене з ними привітати. Новий рік ми завжди зустрічали втрьох. Після опівночі син міг йти святкувати окремо з друзями, але зустріти ми мали разом. Це було нашою сімейною традицією. Неділя - це також був сімейний день.
Він завжди був на позитиві. Навіть, коли був на війні, у нього все було добре. Іншого не казав. Він знаходив час для усіх близьких йому людей. Нехай це навіть буде коротка телефонна розмова, але йому було завжди важливо почути рідних. Знав усе про життя кожного брата та сестри, племінників. Щоранку, після того, як я приїздила на роботу, дзвонив мені та запитував, як мої справи. Я казала: «Які ж можуть бути мої справи, ми щойно бачились». Але він все одно щоранку дзвонив. Вечорами ми разом добирались з робіт додому. Разом відпочивали, вирішували усі наші справи. Рука за руку все життя.
Любив рибалку, ліс, збирати гриби та ягоди. Сам любив спорт та привив цю любов нашому сину. Кожні вихідні вони разом відвідували тенісний корт.
Нам було надзвичайно цікаво разом. Ми багато розмовляли. Мріяли про великий власний будинок, у якому б виховували своїх внуків. Надіялись на хлопчика та дівчинку, яких би нам колись подарував син. Чомусь Олександр був впевнений, що саме так має бути. Онука хотів одразу привчити до рибалки, а дівчинку казав що вже я буду допомагати виховувати. Дуже загалом любив діток. Ніколи не йшов з пустими руками у гості, якщо там були діти. І для нашого сина він робив усе від нього залежне, аби у Владислава гарно та успішно склалось життя. Дуже сильно не вистачає мені зараз цього…».
Повномасштабна війна
Повномасштабне вторгнення застало нашого Героя у м. Київ. Він з перших днів добровільно пішов на захист України. До травня 2022 року Олександр був на захисті столиці України. Далі його направили у м. Житомир, а вже звідти в район Луганська. Одного разу його бригада потрапила під дуже сильний обстріл, після чого Олександра та його побратимів були змушені повернути в Київ для доукомплектації. Потім деякий час вони захищали кордон з Білорусією, звідки їх направили на зачистку до м. Ізюм.
На війну Олександр йшов зі словами «Все буде добре. Я повернусь і ми будемо жити краще, ніж жили. Я чоловік, я мушу йти захистити вас, бо хто окрім мене це зробить…»
4 серпня Олександр на один день приїздив додому. Далі поїхав на Бахмутський напрямок.
В нього були дуже хороші відносини з побратимами. 22 жовтня наш захисник відзначив там з ними свій день народження. А вже 23-го їх направили на завдання, з якого він більше не повернувся...
Загинув під час міноментного обстрілу
26 жовтня 2022 року під час мінометного обстрілу новітній Герой Олександр Анатолійович Мартинюк доєднався до лав Небесного легіону. Побратими 8 годин доставляли тіло воїна до місця дислокації.
Один з побратимів Олександра, Ярослав, згадує про нього: «Саша - це була моя друга стіна. Я знав, що він завжди прикриє, захистить, з ним було не страшно йти у жодний бій…».
Похований Олександр на своїй малій батьківщині.
«Я відчуваю його постійну присутність навіть зараз. Він оберігає мене та сина з небес. Я це знаю точно»…
Син Олександра Владислав у свої юні роки продовжує справу батька тут, на землі – захищає Україну та нас усіх по сьогоднішній день, хоч в зв’язку з загибеллю батька міг би не йти на війну.
«Від кожної втрати болить душа, - каже він, - але ця - сама болюча для мене. Твій, батьку, військовий шлях почався ще задовго до повномасштабного вторгнення, пам’ятаю як проводжали тебе в так звану зону АТО/ООС. Пам’ятаю, як чекав і як ти несподівано для мене повернувся і продовжилось нормальне життя. А коли почалось повномасштабне вторгнення, ти пообіцяв, що ми підемо разом у військомат і запишемось, щоб разом отримати зброю, але поки я вирішував справи, ти записався без мене. Потім була підготовка. Пам’ятаю, як через два тижні ти проводжав уже мене в Армію і допомагав зібрати речі та заспокоїти маму. Далі був твій від’їзд в Сєвєродонецьк. До речі, після нього я чомусь був взагалі спокійний – думав, що якщо ви пройшли такий важкий шлях, то більше ніщо не зможе тебе зачепити. Але 26 жовтня, через декілька днів після твого дня народження, ми отримали сумну звістку. Досі важко в це повірити. Ти був прикладом і наставником для мене, ти вибрав правильний шлях і загинув як справжній чоловік, зі зброєю в руках боронячи рідну землю і свою сім’ю. Пишаюсь тим, що ти мій Батько».
Такими людьми пишаємось і ми всі. Як пишаємось і сином Олександра Владиславом, який попри свої ще дуже молоді роки міцно тримає зброю в руках, самовіддано продовжує справу свого Батька Героя. Ми пам’ятаємо тих, кого вже з нами немає, і молимось за живих. Молимось і віримо, що вони повернуться з Перемогою!
Вічна пам’ять і слава Герою!
