Як невловимо швидко біжить час. Здається, ніби недавно це було, а вже минуло 44 роки. Саме така віддаль між цими світлинами. На обох, серед інших людей – Поліна Почапська та Ольга Блажієвська. У далекому вже 1980-му вони працювали в будинку культури села Шипинки і займали відповідно посади завідуючої дитячим сектором та завбібліотекою. Того дня у складі агітбригади поїхали на відділення Шевченково вшановувати працівників ферми, а мить для історії після виступу зафіксував фотокор Барської районної газети світлої пам’яті Олександр Мончук. Друга світлина зроблена через 44 роки тому в Копайгороді, де завідуюча місцевою бібліотекою Надія Ковалишена організувала проводи на заслужений відпочинок Поліни Давидівни Почапської.
Понад п’ятдесят років життя віддала вона служінню її Величності культурі. Працювала за покликом душі, в якій «горів вогонь». І не пригасав він ні мить навіть тоді, коли труднощі, здавалося б, ставали поперек правди стіною. «Та попри все, з висоти минулих літ я жодного разу не пошкодувала, що обрала таку кипучу і невгамовну дорогу життя, – каже Поліна Давидівна. – Пройшла нею непідкупно з гідністю, чесно і самовіддано… Без цього не було б і успіхів, і
визнання, і почестей…».
Сьогодні мало хто в Шипинках знає, що Петро і Поліна Почапські не корінні жителі, хоча живуть тут майже піввіку. Вона родом з Гулів, а він – із сусідньої Слободи-Гулівської. Доля їх зводила «по-дорослому» двічі – спочатку в клубі Слободи-Гулівської на танцях, а згодом – в середній школі Підлісного Ялтушкова, де Петро працював вчителем музики і співів, а Поліна – старшою
піонервожатою. В 1972 році вони створили сім’ю.
– Ми знімали кімнату в будинку бабки Насті, добродушної старенької жінки, яка всіляко допомагала нам. Але чужий куток – не рідна хата, хотілося мати свою. І тут, як кажуть, щасливе везіння посміхнулося до нас. У цей час в тодішньому радгоспі «Більшовик» була вакантною посада художнього керівника будинку культури. На запрошення директора господарства Адама Платоновича Легкого поїхали на оглядини і так нам сподобалося в Шипинках, що без роздумів погодилися на переїзд… Спочатку нас поселили в гуртожитку, а через п’ять місяців дали трикімнатну квартиру.
Молоде подружжя талановитих людей стало великою знахідкою для господарства, де по-справжньому цінували кадри. Досить швидко Почапські заявили про себе на рівні районної та обласної культури, а в селі жодна святкова дата не проходила без концерту чи якогось масового заходу. До сьогодні в домашньому архіві Петро Степанович і Поліна Давидівна зберігають десятки відзнак різного гатунку за сумлінну роботу.
Фото 1980 року
Феноменом Шипинок був дитячий духовий оркестр, яким Петро Почапський керував тридцять років. За цей час він зацікавив і об’єднав музикою шістдесят дітей, яких навчив грати на дванадцяти видах духових інструментів. Це саме той випадок, коли захоплення переростало в стиль життя, бо для багатьох вихованців духова музика стала професією.
Поліна і Петро закінчили Тульчинський культосвітній технікум і якісно доповнювали один одного. Їх вроджений самобутній талант проявлявся не лише на сцені, але й у виступах агітбригади на фермах, на жнивах, в садах під час збирання яблук. А як важливо було організовувати культурне дозвілля для бійців студентських загонів, які підсобляли садоводам Шипинок і Шевченкового в осінній період. Тоді «вогнище культури» перетворювалося на один з головних стимулів ефективної роботи студентської молоді і приносив свої плоди. Щороку в радгоспі вирощували високі врожаї зерняткових і кісточкових культур, в яких був і внесок культпрацівників Петра та Поліни Почапських. Тому не випадково на них розповсюджувалися існуючі тоді форми матеріального заохочення. На рівні з усіма робітниками радгоспу вони отримували грошові премії та додаткову оплату у вигляді нарахування яблук на зароблений карбованець.
У Шипинках Почапські побудували гарний будинок, виростили
сина і доньку, дочекалися трьох онуків. З 1982 року і до кінця 2023-го Поліна Почапська була директором будинку культури. Цей той фронт трудової діяльності, який не має часових обмежень в роботі і позбавлений відпочинку у законні вихідні дні. Поліна Давидівна жила за одним поняттям – «Треба, бо за мене ніхто цього не зробить!». І цим все сказано! На її долю випало пізнати і достаток і залишковий принцип фінансування культурної галузі. Вона сподівається, що краще для її послідовників настане в недалекому майбутньому. Нехай так і буде!
