Віктор Зеленюк – це ім’я, яке вже багато років асоціюється з газетою, цікавими матеріалами та загалом – якісною журналістикою. А для нього – власного кореспондента газети «Вінниччина» - вже понад пів століття журналістика є невід’ємною частиною життя.
Відомий, талановитий журналіст, старійшина журналістського корпусу області, майстр «пера», чи то пак, вже – клавіатури, 4 лютого святкує 71 рік. Офіційно свою журналістську діяльність він розпочав 51 рік тому, а фактично – зі шкільних років. З-під його «пера» вийшло понад п’ять тисяч власних і підготовлених матеріалів різної тематики.
Віктор Зеленюк
Дитинство і рідне село
Народився Віктор Іванович Зеленюк 4 лютого 1954 року у селі Калюс Новоушицького району (у містечку, яке затопили Дністровським водосховищем внаслідок будівництва Дністровської ГЕС у середині 80-х років). Там пройшло і його дитинство, ходив до школи. Там проявилося його перше захоплення, яке потім стане важливим в його роботі – фото. Багато фотографував розкішну природу свого мальовничого села, не усвідомлюючи, що згодом стане власником рідкісних фото населеного пункту, яке назавжди зникне під водою. Тепер стіни його будинку прикрашають картини, написані місцевим художником Павлом Тимошенком з цих старих фото.
Батько Іван Григорович Мати - Надія Феодосіївна, брати Володимир (старший), Віктор (середущий) та Олександр (молодший) Зеленюки в рідному селі Калюсі у 1960 році
Виріс Віктор Зеленюк у простій сім’ї. Батько журналіста - Іван Григорович з 17 років пройшов німецькі концтабори, а потім ще й у зрілому віці змушений був виїздити з рідної хати, яку затопили. І батько, і мати - Надія Феодосіївна, працювали у колгоспі, а після затоплення рідної оселі – переїхали в с. Струга Новоушицького району.
Віктор – середуща дитина в сім’ї. Ще був старший брат Володимир (вже покійний) і є молодший брат Олександр. Розкидало потім братів по різних областях: Чернівецька, Вінницька, Хмельницька, але завжди жили дружно, гостювали та родичалися.
Зліва-направо: Володимир, Олександр, Віктор, Андрій (онук Віктора) Зеленюки та Микола Гаджук (двоюрідний брат)
Перші кроки у професії
Шлях у журналістику Віктора Зеленюка розпочався ще в шкільні роки, коли він, юний хлопець, у 8-му класі почав дописувати у Новоушицьку районну газету «Наддністрянська правда»:
«Життя у нашій школі тоді «бурлило» і не писати про це, означало, за сьогоднішніми мірками – пропустити подію. Вдень «виловлював» потрібні факти, увечері, коли всі домашні лягали спати, сідав до роботи. А вранці, йдучи на уроки, кидав конверт у поштову скриньку.
Не пригадую, про що була перша замітка, але дуже гордився, як за неї прислали гроші – рубель і п’ятдесят сім копійок. То була дуже велика сума! Склянка чаю в шкільному буфеті коштувала три копійки, а сто грамів житніх «грубих праників» – дев’ять. А скільки було радості, коли в «районці» з’явився мій перший знімок! Я знав, що тато дружить з ковалем Дмитром Величком, по сільському «Мітьком Покопаним» і захотів піддобритися до нього, бо він давав часом нам з Вітьою Вашеняком (моїм другом) металолом на здачу. Одного дня відважився й пішов із своїм «Зорьким-4» (фотоапарат) до кузні і влаштував там своєрідну аматорську фотосесію. Віддрукований знімок сам повіз в редакцію, де познайомився з Надією Пакулько, дуже порядною і розумною журналісткою, яка зіграла в моїй долі найголовнішу роль…», - розповідає власкор.
Саме Надія Пакулько побачила в ньому талант і підтримала його прагнення стати професійним журналістом.
Село Калюс
Військова служба та повернення в професію
Військова служба не стала перешкодою на шляху до мрії – навіть у лавах армії Віктор писав замітки для окружної газети. За два роки його публікацій назбиралося на цілу теку. Отримані гонорари він вклав у новий фотоапарат і необхідне фотоустаткування – скарб, який цінує й донині.
«Привіз вирізки з газет додому, показав батькам, а вони: «Давай поступай в університет…». Легко сказати «давай», а на ділі вийшло дуже складно через оформлення документів. Поки шукав контакти виходу у свою військову частину південної групи військ, аби надіслали звідти характеристику, то й строки здачі екзаменів підійшли. А я без підготовки поїхав у Львівський університет і… пролетів з балами. У приймальній комісії мене заспокоїли: «Не переживайте, ми хлопців після армії беремо «з руками і ногами», приїжджайте наступного року…».
Але чекати рік без роботи не будеш, і роботу знайти теж до душі непросто.
Від піонервожатого до кореспондента
Директор школи, де навчався Віктор, допоміг йому влаштуватися старшим піонервожатим. Проте хлопець швидко зрозумів, що це не його покликання. Пошуки роботи привели його до комбікормового заводу в селі Куча, який якраз запускали:
«Попутними машинами добралися і попали якраз на обідню перерву. Нікого з начальства не застали, походили-покрутилися і тато каже: «Ні, Вітю, ти тут робити не будеш…».
Віктор Зеленюк (справа) і його брат Олександр. Листопад 1974 року.
Здавалося б знову невдача, але іноді рішення приходять несподівано. Повертаючись додому, чоловіки проходили повз редакцію районної газети в Новій Ушиці, і Віктора раптом потягло зайти до Надії Пакулько. Вона не лише тепло його зустріла, а й одразу запропонувала роботу: «Поїдь у Муровані Курилівці, там є вакансія». Так, 16 грудня 1974 року Віктор Зеленюк офіційно став кореспондентом сільськогосподарського відділу районної газети «Маяк комунізму».
Професійне становлення
«Прийняли мене тимчасово, – розповідає Віктор, – але я був готовий працювати днями й ночами, щоб залишитися». Його працьовитість не залишилася непоміченою. Через кілька місяців редактор порадив йому перейти до іншої районної газети – «Маяк» у Тиврові:
«Редактор Віктор Богуцький оцінив мої старання в «Маяку комунізму» і у квітні 1975 року порадив поїхати в Тиврів до редактора райгазети «Маяк» Аполлінарія Мокрицького з рекомендаційним листом. Він його зумисно не заклеював, щоб я, мабуть, прочитав такі слова: «Придивись до цього хлопця, з нього будуть люди», - пригадує журналіст.
Віктор Зеленюк
Початок нового – сімейного життя
У Мурованих Курилівцях Віктор проживав на квартирі в одній кімнаті ще з кількома хлопцями в однієї жінки, а в іншій кімнаті жили дівчата. І ось навесні 1975 року до однієї з дівчат приїхала подружка. Дівчина Тетяна так запала у серце Віктору, що він вже не зміг встояти перед її красою. Через рік закохані одружилися і разом вже будували своє подальше життя. Спершу певний час проживала сім’я Зеленюків у Тиврові. Саме у цьому місті журналістика міцно закріпилася у його житті:
«Тиврівський період мого життя пов’язаний з багатьма знаковими подіями. Насамперед, того ж 1975 я став студентом-заочником Львівського держуніверситету, через рік створив сім’ю. У Тиврові зробив свої перші кроки наш з дружиною Тетяною син Сергій. Я там почав займатися громадсько-політичною роботою – був членом бюро райкому комсомолу. Такі тоді були часи і нам не дано вже нічого змінити…».
Віктор Зеленюк
Шипинки - село, яке стало для нього рідним
Далі, у 1978 році молоде подружжя переїхало в село Шипинки тодішнього Барського району на малу батьківщину дружини – Тетяни. Там на загальних зборах тодішнього радгоспу «Більшовик» Віктора обрали головою профспілкового комітету. Далі був на партійній роботі, а в червні 1984 року повернувся в Муровані Курилівці, але уже на посаду заступника редактора районної газети:
Анатолій Котлуш, Анатолій Шутко, Віктор Зеленюк, Володимир Кочмарук. с. Шипинки 1983 рік
«Робота в радгоспі і життя в селі Шипинки дали мені дуже багато знань, яких в жодному навчальному закладі не черпнеш. Я мав прекрасну нагоду трудитися серед надзвичайно людяних і дуже працьовитих земляків. Саме на слові «земляки» наголошую не випадково, бо після того, як мій рідний Калюс затопили під час будівництва Дністровської ГЕС, село Шипинки стало мені рідним і дорогим на все життя. Тут ми побудували тут будинок і дванадцять років тому переїхали з міста Бар сюди на постійне проживання».
Віктор Зеленюк і "Вінниччина"
Влітку 1988 року Віктора Зеленюка направили на нову журналістську посаду – у Вінницю. Тож з 1 серпня 1988 року він став власним кореспондентом газети «Вінницька правда», яку згодом перейменували на «Вінниччина». Тут він працює й досі:
«Тоді газета налічувала 62 працівники і виходила 4 рази на тиждень! А зараз у нас всього три творчих працівники: я, Юрій Сегеда та Микола Кавун», - ділиться спогадами журналіст.
Працівники газети "Вінниччина": Василь Якимчук, Микола Кавун, Євген Таранюк та Віктор Зеленюк
Але в своєму житті Віктор Зеленюк нічого б не хотів міняти
«Я задоволений своїм життям, кар’єрою, – підсумовує Віктор Зеленюк. – Журналістика дала мені можливість зустрічатися з людьми, які допомагали, підтримували, надихали. Це моя робота, яку я любив і люблю донині.
День журналіста. м. Жмеринка, 2021 рік.
Я народився за гороскопом в рік «коня» і все творче життя залишаюся «робочою конякою». Я не гнався за посадами, хоча не раз мені казали, «шкода, що ти живеш не у Вінниці, а так вже був би редактором…». Така перспектива мене зовсім не стимулювала до переїзду, а тим паче без власного житла. Коштів на купівлю квартири я не наскладав з власкорівської зарплати, а в радгоспі не перепало майнових паїв, я не маю трактора, не маю земельних гектарів. Живу, як журналіст. Це мій шматок хліба».
Віктор Зеленюк з підшивками своїх публікацій
Свої публікації журналіст збирає у підшивки: «В Барській друкарні дружина замовила альбоми форматом А3. Туди ми вклеюємо вирізки своїх матеріалів. Там вже гарантовано набереться більше п’яти тисяч власних і підготовлених матеріалів».
Сім'я - найбільша підтримка
У подружжя Зеленюків є син Сергій та двоє онуків, які тішать дідуся та бабусю своїми успіхами. Найбільшою підтримкою в своєму житті називає свою дружину Тетяну, з якою вже майже пів віку рука об руку йдуть по життю. Вона для нього і перший читач його публікацій, і критик, і порадник: «Друкує мої матеріали, вичитує на наявність помилок, підказує… Дуже допомагає і підтримує».
Родина Зеленюків: дружина Тетяна, Віктор Зеленюк, невістка Любов та син Сергій
Хоч поки Віктор Зеленюк не має державних нагород, та цінує те, що йому дав Бог та люди: «Може не бачили мене ті, хто мав би бачити і цінувати. Кілька разів представляв мене колектив до звання заслуженого журналіста, але в якихось владних кабінетах все губилося. Зате я горджуся відзнаками «За заслуги перед Барським районом», «За професійну працю», Золотою медаллю української журналістики, перемогами у творчих конкурсах «Журналіст року» і «Золоте перо». Тож дякую Богу за те, що маю, і що дає сил працювати для свого народу, читачів та України в цей важкий час».
Родина Зеленюків та Григорій Пуга
Вітаємо Віктора Зеленюка з Днем народження! Бажаємо міцного здоров'я, натхнення та нових досягнень у вашій журналістській діяльності. Ваш внесок у розвиток медіа та пошук правди неоцінений, і ми пишаємося тим, що можемо працювати поруч з вами. Нехай цей рік принесе ще більше радісних моментів, удачі в усіх починаннях і благополуччя у вашій родині. Миру вам та злагоди!
