В Україні 7 грудня відзначають День української хустки — символу жіночності, оберегу, родинної пам’яті та національної традиції. Хустка супроводжувала українців від народження і була частиною свят, обрядів, буднів і долі.
До цього дня у виставковому залі Барського історичного музею відкрили тематичну експозицію. Журналісти сайту БарNews.City поспілкувалися з директоркою музею Наталією Гаєвською, яка оповіла нам історію української хустк, зокрема на основі наявних в музеї експонатів.
Вона розповіла, що наразі в них представлена велика колекція хустин із фондів музею та приватних збірок. Особливе місце займають родинні хустки барчанки Світлани Величко — збережені ще з початку ХХ століття.
«Це справжня окраса нашої виставки, — говорить Наталія Гаєвська. — Це хустки, які зберегли історію трьох поколінь. Для нас це безцінно».
Від обруса до орнаментів: як народжувалась українська хустка
Перші українські хустки зовсім не були такими яскравими, як ті, що ми бачимо сьогодні.
«Спочатку це був просто шмат домотканого полотна квадратної форми — обрус»,
— пояснює пані Наталія.
Згодом обрус замінила намітка — довга тканина, яку заміжні жінки пов’язували поверх очіпка. Лише у XVII столітті з’явилися перші вишиті хустини з квітами — переважно волошками, маками тощо. Та й тоді вони не були суцільно орнаментованими: вишивали лише один куток шовковими нитками.
У ранніх хустках домінували геометричні мотиви:
«Перші оздоблення — це ромби, хвильки, дрібні вкраплення, які розкидували по полотні. Рослинні орнаменти з’явились пізніше».
XIX–XX століття: фабричні квіти та тісна конкуренція з ткацтвом
У ХІХ столітті в Україну почали надходити фабричні хустини — яскраві, вовняні, з великими квітами. Вони швидко стали популярними й поступово витісняли традиційні домоткані.
Та у регіонах, де ткацтво було сильним, українську хустку носили аж до середини ХХ століття.
Хустини початку ХХ століття були дуже різноманітними:
- вовняні й теплі для зими
- білі ситцеві — для спекотного літа
- шовкові — для свят
- великі “павутинки” з пуху — для модниць Поділля.
«У нашому краї дуже популярними були хустки-павутинки. Найдорожчі — з білого пуху. Їх плели місцеві майстрині, як-от Надія Гумена з Гармаків», — розповідає директорка музею.
Ці хустки носили не лише у будні — ними закутували дітей взимку, а у 50–60-х роках навіть одягали на весілля.
Хустка як мірило статків і важливий подарунок
Хустина була дорогою покупкою.
«На Галичині казали: щоб чоловік подарував дружині хустку, він мав 10 днів тяжко попрацювати. А інколи віддавали місячний заробіток», — зазначає пані Наталія.
Дівчата часто заробляли гроші спеціально на хустку, а ще вишивали їх власноруч — щоб подарувати хлопцеві, який ішов у військо. Така хустина мала силу оберегу.
«Хлопець носив її весь час служби. А якщо гинув, цією ж хустиною закривали очі…» — тихо додає директорка музею.
Хустка була важливою у сватанні: хлопець дарував хустку батькам нареченої, а дівчина — майбутньому чоловікові.
Усі життєві обряди українців — поруч з хусткою
Вона супроводжувала людину у кожному важливому моменті:
- на хрестини
- у весільних обрядах
- при випіканні короваю
- у поїздках
- у праці в полі
- у дні смутку.
Жінки у статусі вдови носили темні хустки: чорні, темно-коричневі, вишневі.
«Темні кольори були ознакою втрати. Вони були простими, однотонними, із мінімальним оздобленням по краю», — пояснює пані Наталія.
Як доглядати за хусткою: поради музейниці
«Найважливіше — сухе приміщення. Натуральні матеріали любить міль»,
— наголошує директорка музею.
Поради:
- виносити хустку на сонце влітку
- прати обережно, у прохолодній воді, без жмакання
- старовинні хустки прати лише вручну і лише за потреби
- не зберігати у тісних пластикових контейнерах
- не прасувати гарячою праскою.
Які хустки представлені в музеї
На виставці представлені:
- павутинки початку ХХ століття
- хустки, у які колись закутували дітей на санчата
- великі зимові вовняні хустини
- однотонні чорні хустки жінок-удів
- хустини, якими носили гостинці на Різдво
- хустки, що збереглися на фото весіль 50–60-х років.
«Кожна хустка — це історія родини. Це те, що передавали з покоління в покоління, те, що пережило війни, втрати, любов і радість», — каже Наталія Гаєвська.
