Минає річниця пам'яті нашого захисника та Героя Сергія Олександровича Войцехівського — солдата, навідника 3 мотопіхотного відділення 1 мотопіхотного взводу 2 мотопіхотної роти в/ч А2960. Про його життя пише Барська міська рада.
Сергій народився 24 лютого 1987 року в селі Терешки на Вінниччині. Його поява на світ стала справжнім дивом для родини. Сестра воїна з особливим трепетом згадує той лютневий день:
«Я поверталася зі школи, коли батько зустрів мене ще на вулиці й сказав, що вдома чекає сюрприз. Зайшовши до хати, я побачила немовля. "Знайомтесь, це твій братик", — промовив тато. То була наша перша зустріч і любов на все життя».
Сергій був наймолодшим у сім'ї простих робітників, тому зростав в оточенні особливої ніжності — його всі любили, няньчили та оберігали. Навчався у місцевій сільській школі. Не прагнув високих оцінок, проте був щирим, допитливим і товариським юнаком. Після школи вступив до Кузьминецького ліцею, аби опанувати фах тракториста, але завершити навчання не судилося — раптова смерть батька змусила Сергія рано подорослішати. Увесь тягар відповідальності за маму та домашнє господарство ліг на його ще юні плечі.
Сергій запам'ятався односельчанам як людина з великим і світлим серцем. Він ніколи не відмовляв у допомозі, дбав про господарство і завжди знаходив час для рідних та друзів.
Згодом Сергій створив власну сім'ю. Разом із дружиною вони виховували двох донечок — Юлю та Софійку. Дівчатка були його найбільшою гордістю та сенсом життя. Для них він був не просто батьком, а надійним захисником і найкращим другом.
«Наш татусік», — так ніжно називають його донечки й тепер. — «Він там, на небі, світить нам зірочкою. Ми його дуже любимо».
Восени 2023 року Сергій був мобілізований до лав Збройних Сил України. Пройшов виснажливу підготовку у Великій Британії, після чого у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади вирушив на фронт.
Кілька місяців він разом із побратимами тримав оборону на Донеччині, поблизу Курахового. Сергій проявив себе як чесний і безстрашний воїн. Сестра згадує, що перед кожним виходом на позиції він просив прислати йому текст молитви «Про опіку Матері Божої». Віра була його щитом у найважчі хвилини. Під час одного з жорстоких штурмів, коли позиції були розбиті, Сергій отримав поранення руки, проте вижив.
Після тривалого лікування воїн знову повернувся у стрій — цього разу до 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Останній виїзд на Покровський напрямок був тривожним. Сергій відчував небезпеку, дуже хвилювався, знову просив рідних про молитовну підтримку.
19 лютого 2024 року, під час виконання бойового завдання, Сергій Войцехівський загинув. Він пішов у вічність за кілька днів до свого 37-річчя.
Для родини ця втрата стала раною, що не гоїться.
«Сказати "болить" — це не сказати нічого. Серце розривається навпіл, а душа кричить. Вже протягом року я не чую слів: "Привіт, сестро. Як ти там?". Свідомо розумію, що вже не почую їх ніколи, та змиритися з цим неможливо».
Назавжди усміхнений, турботливий та відданий — таким Сергій залишиться у пам'яті всіх, хто його знав.
Вічна пам'ять та слава Герою!
