Лейтенант Василь Рукомеда з м. Бар відволік на себе ворожий FPV-дрон, давши бійцям свого понтонного взводу час сховатися. Попри поранення ноги, командир залишився з підрозділом до повного виконання бойового завдання. Історію захисника розповіли у 70 окремій бригаді підтримки.
"Того ранку, восьмого березня, лейтенант Василь Рукомеда зупинив квадроцикл у затінку мертвих скалічених сосен. Для його понтонного взводу це був звичайний бойовий день. Військові мали тримати переправу, обороняти її, діяти швидко та рішуче там, де кожен метр суші прострілювався. Звичайна бойова робота, нічого особливого, але щоденні обстріли і нальоти дронів робили її такою ж небезпечною, як і робота штурмовиків на вістрі атаки.
Сьогодні, на відміну від інших днів, над річкою стояла дивна тиша. Незвична, і тому — тривожна.
Першим загрозу відчув сам Василь — знайоме, тонке й гидке дзижчання FPV-дрона виникло раптово. Саму машину ще не було видно, але лейтенант вже крикнув:
— В укриття! Розсипайсь!
Короткий наказ командира вивів бійців з секундного замішання. Вони кинулися навсібіч у пошуках укриття.
Дрон випірнув нізвідки і сходу пішов у атаку, але Василь залишився на місці. Він відчував, він підсвідомо знав, що не можна тікати. Треба обманути орка, відволікти на себе, дати шанс побратимам знайти укриття, приготуватися до бою.
Час майже зупинився. Секунди потяглися вічністю. Рукомеда, наче у сповільненому кіно, бачив, як дрон-камікадзе входить у піке. На коротку долю секунди погляд ковзнув вбік. Його бійці ховалися серед спотворених сосен. Хтось на ходу зводив зброю, хтось лише біг до укриття. «Вони не встигають,- блискавкою майнула думка у лейтенанта в голові.- Треба ще трохи часу. Хоч секунду, хоч мить...»
Страх зник. Залишилося лише напружене чекання. Не прогавити, не упустити б той самий момент, не запізнитися...
Побачивши легку мішень, російський оператор направив свого FPV-дрона просто на офіцера. Ще секунда, дві — і все буде закінчено.
Вибух, спалах, різкий удар.
Василь встиг відстрибнути вбік в останню мить. Земля і небо крутнулися, у вухах виник тонкий, високий, огидний дзвін, гарячий біль блискавкою пронизав праву ногу. Лейтенант на мить осів на коліно, але, пересиливши себе, одразу звівся. Не можна зараз давати слабину. Не повинен підрозділ залишитися без командира. Це — найгірше, що може статися в подібній ситуації. Отже, спочатку огледітися, переконатися, що з людьми все гаразд, а вже потім...
- Всі живі?- бадьоро вигукнув Рукомеда і сам ледве почув свій голос. Голова просто розколювалася, ногу пекло так, наче хто розпечені голки в неї повстромляв. Біль вимагав лягти, відгородитися від всього, скрутитися калачиком. Але не можна. Не зараз.
- Всі,- почулося з різних боків так тихо, наче кричали здалеку, а не з кількох метрів.
- Слава Богу,- видихнув лейтенант. На душі полегшало. Бійці живі, втрат немає, отже, все добре. Ну, і вже зовсім непогано, що квадроцикл вцілів.
Попри тупий біль та нудоту, того дня Василь не залишив свій підрозділ. Перев’язавши зранену ногу, він очолював взвод до повного виконання бойового завдання, особисто переконавшись, що весь особовий склад і техніка виведені з-під повторного удару.
Того дня Рукомеда зробив свій вибір. Так, шанси на перемогу були невеличкими, план — ризикований, але Василь, попри все, переміг. Отже, і зроблений вибір було зроблено правильно.
А для взводу це був день, коли командир навчив їх головному: мужність — це не відсутність страху чи болю. Це здатність тримати стрій і захищати побратимів навіть тоді, коли світ навколо розривається на шматки".
