5 тисяч кроків Баром. Прогулянка зі священиком Ростиславом Рябим

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter

BarNews.City започатковує нову рубрику. У ній ми проходимо 5 тисяч кроків з цікавими людьми міста і публікуємо нашу розмову. Наш перший супутник – Ростислав Рябий, клірик Свято-Успенського храму.

- Йдемо на греблю? - запитав отець Ростислав, і, отримавши ствердну відповідь, ми попрямували в сторону знака, який місцяни охрестили як Бар-Бар.

 - Думаю, ми пройдемо десь тисяч п’ять кроків, – трохи з запитанням у голосі сказав отець Ростислав, а потім впевненіше додав, - Мій прогноз - від п’яти до п’ятнадцяти тисяч кроків.

Ми вирушили, і крокомір потроху почав додавати цифри на екрані. Отець Ростислав – досить відома в нашому місті людина. Майже всю дорогу батюшка вітався ледь не з кожним перехожим та з автомобілістами.

Початок нашої подорожі  Ірина Рудик

- Ні, я не місцевий, хоча родом з Вінниччини, з Шаргородського району. Живу в Барі вже шостий рік, але це місто стало для мене рідним. В мене не залишилося з рідні нікого, крім брата. З Бара нікуди не виїжджаю і не заїжджаю, - не дуже весело розповідає священик.

Ми йдемо, а наш супутник каже, що вперше в Бар приїжджав ще студентом - до одногрупників. Місто сподобалося, здалося одночасно сучасним і історичним.

- Навчався в Тульчинському училищі культури, там керував церковним хором, прийняв сан.  В Тульчині служив майже 10 років, далі - ще 4 роки прослужив в Умані, потім Владика запропонував йти кліриком в місто Бар. Так сюди і потрапив.

Початок подорожі, крокомір починає відлік  Ірина Рудик

- Як я став священиком? Це досить довга історія, - ледь з посмішкою каже батюшка. Але спокійно починає  розповідати цю історію. Вітер від річки Рів розвиває довгі поля чорного підрясника, в якому він звично прийшов на зустріч з нами.

В  училищі культури, студент Ростислав навчався на відділенні духових інструментів. Під час державних іспитів, його попросили  заповнити перерви між виступами музичними номерами. Майбутній священик так вразив голову екзаменаційної комісії, професора Київського університету культури Станіслава Павлюченка, що той попросив директора училища віддати йому талановитого студента. Директор відповів, що Ростислав не хоровик, а духовик. Відповідь була миттєвою: «Негайно переведи його на відділення хорового співу».

Після завершення канікул, Ростислав уже навчався на хоровому відділенні.

- З того часу я почав займатися вокалом. Мені пощастило зустрітися та працювати з багатьма талановитими людьми.

Потім студенту запропонували співати в церковному хорі. Він погодився, але після перших двох репетицій трохи засмутився. Не легка це справа.

- Тексти і мелодію тут треба читати з нот, а це - важко. Потрібно було знати ключі: басовий і скрипічний. Але я поставив собі ціль, що навчуся. За місяці три, по книзі вдома вивчив сольфеджіо, і вже досить добре співав по нотах.

Був рядовим співаком хору, потім мене призначили керівником

- Було важко, керувати своїми викладачами училища. Але з часом вони звикли до мене. Ми років п’ять попрацювали, поки я не перейшов в Умань.

В Умані створив молодіжний хор з 25 студентів та викладачів музичного відділення університету. Хор працював, поки не поїхав керівник, а далі – розійшовся.

Коли Ростислав закінчував навчання, йому запропонували виступати в столичному колективі «Дніпро».  Він пішов до свого духівника за благословенням, але уважно вислухавши юнака, Владика йому відповів: Не спіши, подумай, порадься з батьками. Це не серйозно - їздити постійно на виступи… А треба служити Богу, це - найвище, що може бути в земному житті!

Я порадився. Всі сказали: Ні.

- Мама була віруюча, а я – молодий хлопець, вів активний спосіб життя – музика, спорт, дискотеки… Вона вважала, що я був недостойний великого звання священика. Але владика все одно благословив мене на священництво. Місяць побув в монастирі, щоб переконатися, що це мені дійсно потрібно. Повернувся назад, і мене рукоположили в диякони.  А через рік – в священики.

Шагомір показує, що ми пройшли першу тисячу кроків.  Дійшли до Успенського храму, біля якого стояв автомобіль отця Ростислава. Запитую, як часто священик взагалі ходить пішки по місту, як зараз.

- Намагаюся ходити якнайчастіше, примушую себе. Не так часто виходить, але якщо вдень не ходжу, то ввечері намагаюся вийти походити хоч по вулиці.

 Мар'яна Махан

Більше п’яти років отець провів в Барі, але перші враження та здивування пам’ятає досі.

- Найбільше вразило, що православний храм на одному подвір’ї з католицьким. Згодом ще більше здивувало, що католики одружуються з православними. В моїй практиці за 10 років такого не було. Перший раз не знав що робити, дзвонив до Владики. Він каже: вінчати. Те, що всі конфесії тут живуть в мирі, - це рідкісний випадок. Для мене Бар став прикладом миру між конфесіями.

 Мар'яна Махан

Про те, що ж священику не подобається в місті – не розповідає. Каже, що намагається не помічати поганого. Але місто йому подобається найбільше – людьми. Вони чуйні, допомагають та співпереживають один за одного. Це для нього близьке і рідне, бо притаманне багатьом містам на Вінниччині. У великих містах, каже наш співрозмовник, цього нема. Там кожен за себе.

- Я не політик, тому не знаю від чого залежать кошти і чи можна їх спрямувати, наприклад, в дороги чи ще в щось. Місто гарне, історичне, треба любити те, що ми маємо, прагнути до кращого. Одне би хотів - більше спортивних майданчиків.

Погоджується, що в місті є свої проблеми, але каже:

- Навіть не знаю що б ще тут додати,– задумується священик, - Культурні заходи є, театр є, спортзали теж. Ще б творчих колективів, може… Мене все влаштовує! Хоча, тут нема пабів, щоб молодь футбол дивилася. В Умані вони є, там не було спиртних напоїв, але молодь збиралася. З хорами в Барі проблема, тут нема професійного колективу. На міських заходах не виступають. Щоб послухати хоровий спів, ходжу на державні іспити в педколедж.

Священику пропонували створити і керувати власним хором, але він відмовився.

- Треба чимось займатися одним. Служити, спішити, концерти, піст… Для мене це не поєднується. Такий я - консервативний.

 Ірина Рудик

Наш попутчик досить сильно цікавиться життям міста. Телевізора не має, тому черпає інформацією з інтернета.

- Я тут можу обрати лише те, що мене дійсно цікавить. Вводжу в пошуковику «новини місто Бар». Щодня моніторю і ваш новий проект БарNews.City.

Священик переживає усі проблеми міста разом з барчанами. Його хвилює і ринок, і пішохідні зони, і, особливо, трагічні випадки.

Крім місцевих подій, священика зачіпають і події в Україні. Церква, де служить клірик постійно передає гуманітарну допомогу українським військовим. Хвилює отця і церковні «реформи». Але, найголовніше для нього – мир. Лише каже:

- Є три речі, яких не можна зраджувати: Бог, батьки і батьківщина.

Він – керівник та викладач дитячої православної недільної школи міста. Але катехези тут проходить не так, як уроки в школі. Священик акцентує увагу на моральні цінності людей, навчання базується на довірі, а не на суцільному вивченні молитов та Біблії.

- Не люблю я такого навчання. Шкільна програма в дітей і так важка, тому я не хочу, щоб ще й на недільній школі вони себе відчували наче в школі.

За п’ять років роботи може й десь не був, але, мені здається, що був вже скрізь

Ми пройшли вже півдороги, люди продовжують вітатися. Листя пролітає, а сонце припікає, розтоплюючи між нами якусь ніяковість. За цікавою розмовою ми навіть перестали помічати, де ми, і забували, що вже б час глянути та шагомір. А за цей час ми вже пройшли більше 2,5 тис кроків.

Місто Бар клірик вивчив добре, бо робота цього вимагає. Але є одне але.

- Ніби повивчав навіть назви вулиць, але вже їх перейменували, то знов не знаю, - сміється священик.

Священик отець Ростислав Рябий  Ірина Рудик

Отець Ростислав - бажаний гість міських концертів. Пісні у його виконанні, зазвичай завершують святкові програми. Він став місцевим хедлайнером.  Але, досить відомий в місті та видний на святкових заходах священик, в житті виявився досить скромною людиною. Чому він погодився на наш експеримент він теж відповів скромно:

- Ви попросили – я погодився.  – з посмішкою каже, а потім додає – Хтось би інший попросив – то я б, певно, відмовився. Не люблю ці всі публічні штуки.

Те, що отець Ростислав став саме священиком, а не співаком чи музикантом – це, певно, доля. Священик народився 19 січня – на Водохреще.  Ще з дитинства чоловік любить Різдво, українські традиції. 

Різдва чекаю щороку й досі. Воно нагадує мені дитинство

- Пам’ятаю, як мама щоранку вставала з молитвою, лягала з молитвою. Саме вона мені привила любов до Бога.

Своє життя отець не уявляє без музики та культурних заходів. Він знайомий вже зі всіма музикантами та культурними діячами Бару. Багато з них співають в церковному хорі Свято-Успенського храму, яким керує отець Ростислав.

Хор Свято-Успенського храму  З архіву отця Ростислава

Наш маршрут добігає кінця. Більше чотирьох тисяч неспішних кроків вже позаду. Проходимо останні будівлі міста.

За 47 хвилин нашої подорожі, наш крокомір нарахував близько п’яти тисяч кроків. Прогнози священика справдилися. Ми пройшли від одного знаку Бар – до іншого.

Фінішуємо біля стели Бара  Ірина Рудик

 

 

Коментарі:

Останні новини