«Бар став для нас рідним і своїм». Історія переселенки з Донецька Еліни Буніної

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
Медіакіт сайту/ціни на рекламу

Цю тендітну дівчину знають багато барчан, адже чимало їхніх дітей займаються в англійському клубі або студії раннього розвитку, який переселенка з Донецька відкрила в Барі. Мова про Еліну Буніну. В форматі монологу для БарNews.Cіty вона розповідає, як вона опинилася у нашому місті і відкрила тут власну справу.

Коли побачила в себе на роботі людину з автоматом, зрозуміла - треба виїжати

Ми тільки одружилися із Павлом, придбали квартиру і зробили ремонт, почали обживати своє сімейне гніздечко. Я працювала в банку, чоловік - на великій кондитерський фабриці. І тут інформація про танки, які їдуть на Донецький аеропорт, заворушення, бойові дії, обстріли.

Коли в банк зайшла людина з автоматом, я настільки злякалася, що зрозуміла, що треба виїжати з Донецька. Стало просто страшно і небезпечно ходити по вулицях. Постійно прислухався, чи нема пострілів. Тому в червні 2014 року ми разом з чоловіком та донькою поїхали в Крим.

З архіву Еліни Буніної
З архіву Еліни Буніної
Ще мирний Донецьк

Майже рік жили в Криму, де не було жодного українського каналу

Ми жили в Євпаторії: спочатку в родичів чоловіка, потім самостійно знімали житло. Пам'ятаю, що водила донечку в садочок на три-чотири години. І давала з собою питну воду. Бо в садку не було харчування і навіть води не давали.

З архіву Еліни Буніної
З архіву Еліни Буніної
Майже рік ми жили в Криму

На півосторові не було жодного українського каналу. А ті, які були, то розповідали, як погано на материковій Україні. Хоча в Криму навіть картопля було розкішшю, бо коштувала на гривні 23 за кілограм.

Коли до нас в гості приїхали друзі з сходу, під час салюту їхня дитина сховалася під стіл. Після цього ми вирішили не повертатися у Донецьк і їхати з Криму до моєї бабусі, яка живе в Кузьминцях Барського району. Чоловік мене підтримав. І ми знову з двома валізами рушили в дорогу.

Чим відрізняються барчани від жителів мегаполіса 

Коли ми вирішили виїхати з Криму, я знала, що коли ми приїдемо до бабусі, нам хоча б буде де залишити речі та переночувати для початку. Я така людина, яка не звикла стояти на місці, жити в когось довго. Мені постійно треба рухатися, мати щось своє, де я б почувала себе комфортно.

Ми приїхали на Поділля, пройшовши кримську митницю, де нас пропустили після обшуку з собаками.

З архіву Еліни Буніної
З архіву Еліни Буніної
Життя в місті Бар

На наступний день після свого переїзду ми почали шукати роботу. Потім пішли в управління соцзахисту, бо знали, що нам має бути якась допомога. Там сказали, що для цього потрібне офіційне працевлаштування. Тому я влаштувалась на роботу в магазин, а чоловік - в кафе за своїм фахом кухаря.

Перше, від чого ми були в шоці, - це зарплати. Бо в маленькому місті вони зовсім невеликі, порівняно з «мільйонниками», як Донецьк. Тому за кілька місяців чоловік поїхав за кордон - на заробітки. А після того як народився син Макар, повернувся додому, адже самій з двома дітьми мені важко.

Чи відрізняють барчани від жителів мегаполіса? Так, дуже. Місцеві дуже позитивні, прості, приємні та привітні. А в великих містах - або ти когось, або тебе. Мені трохи легше було адаптуватись, бо кожного літа я приїжала на канікули до своєї бабусі. А Павло досі розмовляє російською. Хоча вже знайшов, друзів та товаришів, тут, в Барі.

Нова справа стала справою мого життя

Поступово гроші, зароблені чоловіком на заробітках, «танули». А треба було платити за квартиру, комуналку, харчування двох дітей - потрібні були кошти. Тоді я наважилася розповісти та втілити в реальність справу, над якою я думала півроку. Рідні та близькі мене підтримали в цьому.

Це гурток для дітей від 3-х років, на якому вони б вивчали англійську мову. Я закінчила Горлівський державний педагогічний інститут іноземних мов, де вивчала мови.

Винайняла кімнату і облаштувала кожну деталь в ній: сама вирізала декоративні предмети, підбирала килимки, столики та канцелярію для дітей, вазони та навіть дзеркало. Зареєструвалася підприємцем, в січні 2016 року ми провели перше заняття. Назвала я гурток English room.  Він мав успіх, тому за чотири місяці ми відкрили другий кабінет англійської, який для себе я називаю twin (близнюк).

З архіву Еліни Буніної
З архіву Еліни Буніної
З архіву Еліни Буніної
Робота з дітьми стала справою мого життя

В серпні 2016 року я закінчила Глухівкий педуніверситет, тому зараз маю фах і вчителя початкових класів.

Не вмію сидіти на місці. Коли втілюю одну ідею, одразу думаю над іншою. Тому згодом ми відкрили Студію раннього розвитку «Фіксики». Тут займаються дошкільнята та діти, які готуються до школи. Проводимо майстер-класи та ігри: діти грають з кольоровим піском, розфарбовують гіпсові фігурки, солоне тісто, роблять іграшки з ниток, варять мило і роблять багато інших цікавих речей.

Весною ми плануємо відкрити інтерактивний кабінет для дітей.

Бар став для нас рідним містом, тут ми вдома

В «підвішеному» стані дуже важко знаходитись. Після того, як я відкрила справу свого життя, вирішила поговорити з чоловіком. В Барі ми почуваємось як вдома, тому вирішили залишитись тут. Зараз будуємо тут власний будинок. Син Макар ходить в садок, донька Марта до школи та з великими успіхами займається кікбоксингом. Мої батьки також переїхали з Донецька в Барський район.

Останнім поштовхом до прийняття цього рішення стала поїздка до батьків чоловіка. Влітку 2018 року ми поїхали в Донецьк. Там було дуже важко знаходить. Місто пусте, розбиті вікна, на будинках сліди від пострілів. Мало машин, мало людей. Коли ми йшли зі свекрухою по вулиці, ми почули глухий звук. Це постріли, сказала вона, звична справа. Тоді я сказала, що хочу додому, в Бар, де моя домівка, моя робота, моє життя.

Після того як ми продали квартиру в Донецьку, мене зовсім туди не тягне. І ми не хочемо туди повертатися. Так Бар став для нас рідним, своїм.

Якби сім років назад мені сказали, що буде війна і треба буде покидати власну домівку, я б ніколи не повірила. Але життя складається по-іншому, і війна впливає на життя кожного. Але якось ми розмовляли з чоловіком і зрозуміли, що обидва відчуваємо, ніби ми завжди жили в Барі.

Коментарі: