Юлія - переселенка з Херсонщини, яка з сім’єю проживає в Барській громаді та навчає барчан акторській майстерності в освітньо-мистецькому просторі “Емоджі”. Її село Великі Копані досі окуповане і тому її родина вже сьомий місяць живе на станції Бар у затишному, але чужому будинку.

До повномасштабної війни сім’я переселенців ніколи не була в Барі, та й навіть не чула про таке місто. Але зараз Барська міська громада подарувала родині безпеку та нові знайомства.

- Війна для нас відчувалася гостро на початку, у 2014 році та в той час, коли там були наші родичі. Потім ці почуття почали притуплюватися і війна ставала ніби якоюсь далекою. І ось вона прийшла в наш дім…, - розповідає Юлія.

Коли в родині починали обговорювати можливе повномасштабне вторгнення росії, лише тато Юлії ніколи не сумнівався, що воно буде. Тоді він казав, що коли все ж росія нападе, потрібно тікати на Вінниччину.

- Не знаю чому, але він вважав, що саме тут буде безпечно. Вже тоді я зібрала “тривожну валізку” та необхідні речі для дітей. Мої родичі скептично ставилися до клунків, що стояли у будинку, а я сподівалася, що вони мені не будуть потрібно. Але, на жаль, все це потім таки знадобилося.

Початок війни

Війна для Юлії розпочалася з дзвінка мами о 5-й ранку, яка повідомила про наступ. Тоді Юлина сім’я, як і всі українці, вірили та сподівалися, що це не надовго, на кілька днів. Що росія скоро відійде і всі житимуть, як раніше. Але дива не сталося.

- Тато хоч вже й пенсіонер, але відразу, 24 лютого, пішов у військкомат, але там було зачинено, адже село розташоване на Кримській трасі.

Виїзд з Херсонщини

З перших днів через Юлине село їхали російські війська транзитом. Тоді вони ще не зупинялися, нікого не чіпали. Але наприкінці березня 200 окупантів поселилися у місцеву школу.

- І хоч на адмінбудівлях ще висіли українські прапори, ми тоді зрозуміли, що треба виїжджати. Було страшно за дітей, бо дорога була небезпечна, часто обстрілювалася. Треба було визначитися з датою. Ми постійно моніторили місцеві групи у соцмережах, де люди обговорювали свої плани на самостійну “евакуацію”. Жодних “зелених коридорів” не було. Ми вирішили їхати 16 квітня. Страх заполоняв, адже 15 квітня окупанти евакуаційну колону накрили артилерійським вогнем. Щоправда, стріляли над автівками.

Сім’я Юлі виїхала разом з родичами. Юлія розповідає, що виїжджати в той день стало чудовим рішенням, адже тоді було найспокійніше.

Син якому на той момент було 6 років крикнув нам: "У нього на плечі наш прапор - жовто- блакитний! Це наші?!"

- Це був останній більш-менш спокійний день для виїзду. Після того було вже дуже небезпечно.

У Юлії були речі зібрані, а її родичка з собою захопила лише один невеликий кульок речей. Але тоді вони ще всі думали, що їдуть на тижнів два, не більше.

- Між окупантами та нашими військами було лиш поле і траса, яка постійно прострілювалася. Я була в такому стресі, що навіть не зрозуміла коли ми під'їхали до українського блокпоста. І навіть те, що військовий говорив українською. Лиш син якому на той момент було 6 років крикнув нам: "У нього на плечі наш прапор - жовто- блакитний! Це наші?!"... І тоді нас всіх “накрила” істерика. Ми всі плакали від щастя. А військовий сказав: "Доброго дня! Вимкніть, будь ласка, відеореєстратор, якщо він у вас є. Газ - у підлогу і не зупинятися!".

На щастя, в той день було спокійно. Це був останній небезпечний відрізок дороги.

- А далі нас зустрічали щирі посмішки наших військових та вільна Україна.

Тиждень кочувань

- Спершу ми приїхали в Херсон, переночували у брата і відправилися до Кропивницького. Там він хотів влаштуватися до поліції, а ми мали знайти житло, щоб не від'їжджати далеко від дому. Але місць для проживання не було. Тож ми поїхали у Хмельницьку область, бо чули, що в одній з громад є недільна школа, де гарні умови для проживання переселенців. Але коли ми приїхали, виявилося, що місць немає. Люди жили у класах - на підлозі на матрацах.

Родина знову вирушила в дорогу. Тепер вони поїхали у Козятин до знайомої переселенки. Вона розповіла, що її родичі, які також виїхали з зони бойових дій, живуть в Барі, і дала номер телефону Наталії Квасюк - жінки, яка допомагала переселенцям шукати житло.

Приїзд в Барську громаду

- В Барі ми були 21 квітня. Тут вже наочно познайомилися з цією дуже хорошою жінкою Наталію Квасюк, яка нам дуже допомогла. Нам запропонували будинок на станції Бар, де ми досі живемо. П'ять місяців жили разом з родичами, а нещодавно невістка з донечками поїхала до Кропивницького, ближче до чоловіка, якого весь цей час не бачили.

Спершу сім'я ще сподівалася, що це все скоро закінчиться, але гроші почали закінчуватися швидше, ніж війна. Тож вирішили, що треба шукати роботу. У родині двоє дітей: хлопчик у другому класі та 5-річна донечка. Тому роботу спочатку шукав чоловік, щоб дружина могла займатися дітьми. Але це виявилося нереально. Тому шукати заробіток почала Юлія:

- У червні я стала на облік у Центр зайнятості. Спеціальність у мене досить специфічна - режисер видовищно-театралізованих заходів, тож за фахом знайти роботу, ще й під час війни, і не мріяла. Вдома я 5 років працювала у місцевому будинку культури головним режисером.

Юлія сподівалася знайти роботу продавчині чи прибиральниці. Переселенців не особо хтось хотів брати. Але жінці сказали, що в один з барських магазинів дитячого одягу потрібен продавець. Вона пішла туди, сподіваючись отримати цю вакансію. Щоправжа, тут її теж не працевлаштували. Але допомогли отримати роботу за своєю спеціальністю.

- Господиня магазину, побачивши мій диплом, сказала, що мені краще звернутися в освітньо-мистецький простір 'Еможді" і зателефонувала Тані Поповій. Так я почала викладати акторську майстерність.

Нова робота на новому місці

В Барі курс акторської майстерності відкрили, набравши на навчання 10 дорослих та 7 дітей віком від 8 до 13 років. Але набір нових груп триває.

Юлія проводить для них тренінги та навчає правильної постановки дихання та голосу, відображення емоцій і т. д. Зараз вихованці готують новорічний виступ, але не за готовою п’єсою. Вони самі обирають для себе героїв, разом створюють сценарій. За словами Юлії, це підігріває інтерес до навчання.

- Насправді акторство це не так просто. Спершу кожен, хто приходить, очікує, що вже через короткий проміжок часу ми будемо виступати. Але це не так. Потрібно близько трьох місяців на те, щоб підготувати людину, навчити правильно дихати та говорити, вселити впевненість. От з вересня, за три місяці, ми поступово підходимо до виступу. І вийдемо на сцену, коли мої актори будуть готові. Плануємо вже на новорічні свята щось показати.

Юлія закінчила Херсонське училище культури, де театральну справу їй викладали справжні професіонали своєї справи, тому вона дуже серйозно ставиться до своєї роботи.

Юлія в Барі

З перших хвилин, як тільки сім'я заїхала в Бар, наше місто приємно здивувало.

- Перше, що запам'яталося, ми заїхали і побачили червоні багатоповерхівки з білими вікнами. У нас такого немає. Всі будинки в нас з білої цегли. Та й все місто Бар архітектурно цікаве. Мені дуже сподобалося. І люди щирі та привітні. Підтримка відчувається постійно. Нам навіть не потрібно було шукати і моніторити гуманітарку, нам телефонували і казали коли, де і що будуть видавати. Наразі ми вже майже нічого не беремо, поки вистачає. В Барській громаді дуже щедро з гуманітарною допомогою. Ми спілкуємося зі знайомими, які живуть в інших регіонах, то там набагато менше допомагають.

І хоч Юлія вже потрохи обжилася на новому місці, все ж з нетерпінням чекає на деокупацію всієї Херсонщини та на повну перемогу України. Велика надія була в дні, коли звільняли Херсон. Тоді сім'я переселенців майже не спала, очікуючи позитивних новин. Але, на жаль, поки їх домівка залишається в окупаційній зоні.

- Звісно, ми тут вже трохи звикли. Я буду дуже сумувати за своїми учнями, але вдома є вдома.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися