Сім'я Лесі Костик з міста Бар пробула п'ять місяців за кордоном. Виїхали вони на початку війни, коли ніхто ще не знав і не розумів куди росіяни дійдуть під час свого наступу. Але це була не єдина причина їхнього виїзду.
В сім'ї троє дітей. На час початку повномасштабної війни хлопчикам було 12, 8 та 6 років.
Голова сімейства кілька років працює за кордоном, а сама героїня публікації доглядає за дітьми, адже середущий син має невеликі проблеми з ходьбою, тому потребує систематичних лікувальних масажів та корекційних вправ. Кожні пів року він має кілька днів проходити корекційне лікування в санаторіях та лікарнях. Тож знайти роботу в такій ситуації досить важко.
Війна почалась з дзвінка з Харкова
Для родини війна почалася з дзвінка чоловікової сестри з Харкова, яка о 6.30 ранку повідомила, що росія пішла у наступ.
Тоді родина обговорювала свої дії, але про виїзд ще мова не йшла.
- Про те, що буде війна, говорили по телевізору, тож сумнівів, що росія нападе не було. Але я не думала, на той момент, що це буде в таких масштабах. Коли почалися ракетні удари, це був шок для всіх і реально страшно. Пам’ятаю, ми сиділи обговорювали наступні наші дії: що я залишаюся з дітьми, можливо виїду до батьків у село, а Назар (чоловік, - ред.) йде захищати Батьківщину.
Через Бар з першого ж дня йшов великий потік біженців з регіонів, де велися бойові дії. Частина з них залишилася в місті. Люди втікали іноді без необхідних речей, з малими дітьми. Тоді в місті почали збирати теплий дитячий та дорослий одяг, предмети особистої гігієни, дитячі горщики і т.д. Родина Костиків долучилася до збору.
- Ми зібрали усе, що могли: одяг, іграшки, якісь продукти та інше і завезли переселенцям. Намагалися допомагати чим можемо: донатили, чоловік ходив на обрізку посадок.
Час йшов, голова сімейства чекав на повістку, але вона не приходила. Чимало знайомих розповідало, що тих, хто не служив в армії на той час не дуже брали, тому сам не ходив у військкомат. До того ж, сім’я багатодітна і є дитина з інвалідністю.
На виїзд наважились не відразу
Мама Лесі у перші дні війни планово виїхала до Польщі на роботу і кликала дочку з онуками теж у безпечне місце.
- Я категорично відмовилася. Я не хотіла залишати дім, чоловіка і свою країну. Але все змінилося в той день, коли вперше, 6 березня, окупанти обстріляли Вінницю. Тоді 8 ракет поцілили у Вінницький аеродром. Майже весь день мама зі сльозами мене просила приїхати. Тоді ще кілька подій збіглося у часі. У нашій квартирі поселилися переселенці. Це - хороші люди, але на той час я їх не знала.
А річ в тім, що з Харкова від обстрілів виїжджала родина Назарової сестри. Знайти квартиру на той час в місті було дуже важко тож частина прибулих гостей оселилися у Назарових батьків, а частина - в квартирі наших героїв.
Крім того, кошти в родині закінчувалися, а чоловіка кликали на роботу після відпустки.
Обміркувавши, що сидінням в Україні без грошей навряд чи допоможуть країні, вони зважилися виїжджати.
- Чоловік був до останнього впевнений, що його не пропустять і він повернеться. Він хотів лише вивезти нас. Я ж без нього кордон не перетнула б.
Спершу сім'я планувала їхати поїздом, бо власного транспорту не було. Але це було б важко: троє дітей та кішка.
- Це було досить спонтанне рішення. Часу на підготовку і обдумування було не багато. Зібралися за два дні. Всі документи на виїзд за кордон у нас були готові раніше, адже планували цього літа поїхати на екскурсію до Польщі. Проблема була лише з транспортом. Виїжджали автівкою брата.
Діти поставилися з розумінням до вимушеної подорожі. Ніхто не капризував та не протестував.
- Вся ситуація, що склалася на них теж впливала. Лякали повітряні тривоги та звуки літаків. Ми живемо на четвертому (останньому) поверсі, укриття в підвалі облаштували, але панельний будинок для цього був не дуже безпечний, та й біганина вночі в підвал дітей стомлювала. Потім, коли в квартирі стало нас більше, вони ще більше відчули дискомфорт. Та й їм було цікаво поїхати за кордон. Тоді ми не думали, що це затягнеться на місяці. Були впевнені, що їдемо на кілька тижнів.
М.Згеж, Польща. Костел Св. Катерини Олександрійської
12 годин у черзі на кордоні
На кордоні родина була 8 березня і застряла там на годин 12. Їхали через пункт пропуску Грушів. Затор був у 3-4 км.
- Черга проходила дуже довго. Там особливо ніхто нікого не перевіряв, але всі оформляли страховий поліс на автівки. А це займало трохи часу.
На українському кордоні родині оформили страховку, а на польському - зробили документи для кішки. З собою Костики взяли свою домашню улюбленицю Діксі - шотландську висловуху кішку.
- Документи та місцеві щеплення у неї всі були, але за кордоном треба, щоб усі тварини були чиповані, щоб не було безпритульних. Якщо кішку чи собаку ловлять, її чіп проскановують і там є вся інформація про господарів.
Кішка Діксі, яка подорожувала до Польщі з господарями
Процес оформлення кішки був швидким - 5-10 хвилин. Далі родина відчула теплий прийом сусідньої країни.
- Ми заїхали і побачили, що для українців розгорнули містечко допомоги, де роздавали їжу, різні речі, іграшки для дітей тощо. Аж тоді ми зрозуміли, що зголодніли. В дорогу брали бутерброди, але усі так переживали, що навіть діти їсти не хотіли. Було ніяково від цієї гостинності, але нам дали бутерброди, чай, дітям - іграшки. Так ми поїли вперше за майже добу.
Родина поїхала далі. Тоді ще вони не знали, де будуть жити і що далі робити.
Планували лише переночувати, а прожили майже 5 місяців
- Днями раніше зі своєю сім'єю до Польщі виїхав родич. Вони облаштувалися на квартирі в одному з польських сіл. Тому ми вирішили зателефонувати і попросити в них прихистку на 1-2 ночі, щоб знайти квартиру.
Але і тут плани змінило життя. Господиня польської квартири не погодилася прихистити на кілька ночей, вона брала завдаток за проживання на місяць, щоб не втрачати клієнтів. Так, вона отримувала компенсацію за проживання українців, але гроші брала за перший місяць, щоб ті не виїжджали. Цю суму обіцяла повернути в кінці проживання. Так вони оселилися на кілька місяців з родичами в одній кімнаті на 10 осіб (в обох сім’ях - по троє дітей).
Назар та Леся Костики з сином Ярославом
- Це був триповерховий будинок, де жили переселенці. В різні часи, поки ми там були, тут проживали до 47 людей. На три поверхи було дві туалетні кімнати, де був душ і туалет. Тобто черга помитися і справити природні потреби була одна. Крім того, на кожному поверсі стояли по одній плиті. Спершу зварити їсти був ще той квест. Тут теж була черга, до того ж плита ще й довго розігрівалася. Але потім кожен собі в кімнату придбав плиту, то з цим проблем далі не було.
Перші два місяці родина скуповувала необхідне для проживання. На це йшли майже усі кошти допомоги і зарплата чоловіка:
- Нам потрібно було все: посуд, їжа, постільна білизна, одяг, взуття, для кішки корм та наповнювач, переноска. Купували навіть складну шафу для речей, бо скласти одяг не було куди. Ми приїхали у зимовому одязі, а поступово ставало все тепліше, тож і речей прибавлялось.
Реєстрація за кордоном та допомога переселенцям
Після приїзду чоловіки поїхали на роботу, де вже працювали кілька років, а Леся з родичкою залишилися з дітьми та оформляла необхідні документи. Зареєструвалися вони як військові мігранти, які можуть проживати безперешкодно 18 місяців.
Оформили Pesel - без нього в Польщі взагалі нікуди не влаштуєшся і нічого не отримаєш, включно з медичною допомогою. Також потрібно було подати документи на допомогу та зареєструвати дітей до школи
Щомісяця сім’я отримувала допомогу на дітей по 500 злотих. Ще була разова допомога по 300 злотих на людину. Давали й допомогу від різних організацій: ООН (700 злотих на оформлювача і по 600 на кожного члена сім’ї), від Червоного Хреста та інших, але лише одну з них.
Навчання в Польщі
Коли Костики приїхали в Польщу, потрібно було обов'язково влаштувати дітей в польську школу, адже в Україні тоді діти тимчасово не навчалися.
- Ми проживали у селі Росанов. Воно хоч не велике, але досить протяжне. До школи потрібно було їздити автобусом 7 км. Але як тільки ми туди влаштувалися, в Україні почалося онлайн навчання. Вже забирати документи було не зручно і ми все ж вирішили ходити до школи.
Найменше в польську школу ходити хотів старший син. Йому було й найважче, адже навчався в 7 класі, мови не знав. До того ж, в сім'ї прийняли рішення навчатися й в українській школі одночасно, щоправда, онлайн уроки він не міг відвідувати.
Найменші Костики біля їжака, що стоїть коло ратуші міста Згеж, Польща
- В Польщі, в основному, українських дітей брали у класи на рік молодші. Крім того, намагалися влаштувати так, щоб в одному класі вчилися принаймні двоє українців.
Молодший син Андрій пішов до підготовчого класу, оскільки він в Україні відвідував садочок. Середущий - вдома навчався в 2-му класі, а в Польщі пішов до першого ще з однією дівчинкою з України. Найстарший син навчався як на батьківщині, так і за кордоном у 7-му класі, адже з ним також вчився український хлопчик, який в Україні відвідував 8-й клас.
- В польських школах дітям категорично заборонено користуватися телефоном. Але нашим робили винятки, щоб вони мали змогу користуватися перекладачем. Та й взагалі, в школі дітей прийняли дуже гостинно. В усьому допомагали та йшли на поступки.
Для дітей українських біженців у школах були додаткові уроки з вивчення польської. За деякий час вони вже добре розуміли мову.
Ярослав Костик, середущий син сімейства
- Найважче були точні предмети: математика, наприклад, адже потрібно було зрозуміти умову і ще й освоїти нову тему. Крім того, ми щодня виконували завдання української школи.
У молодших дітей школа особливих труднощів не викликала.
- Єдине, що в голові у них плуталися літери. У Ярослава іноді на письмі перемішувалися українські польські та англійські букви.
Важко дітям було також виконувати завдання через те, що не було місця для усамітнення. Одночасно приходили в кімнату усі шестеро дітей. Трохи полегшало, коли родичі виїхали, знявши квартиру в іншому місті. Але польська школа загалом сподобалася дітям та батькам. Тут було цікаво, не давали багато домашніх завдань, часто організовували різні екскурсії. З часом діти призвичаїлися до нових умов та мови.
- Друзів за цей час в школі діти не знайшли. Тут, де ми жили, то взагалі дітей не бачили. Вони приїжджали автобусом зі школи, сходили неподалік нашого будинку і все. Ні на вихідні, ні після уроків, ні на вулиці, ні на подвір'ї, ні на стадіоні місцевому дітей ми не бачили. Там були лише ми і де кілька українців. Де вони проводять свій вільний час я так і не зрозуміла.
Але все ж був день, коли всі мешканці населеного пунтку виходили на вулицю - День села.
- Нас запросили на святкування. Було багато людей, безліч смаколиків та розваги. Все було безкоштовно. Потім ще одного разу на стадіоні було багато батутів та інших розваг, але ми в той день їздили на місцевий пляж. На пляжі було дуже красиво, склалось відчуття, ніби ти на морі.
Озеро в місцевому парку міста Згеж, Польща
"Поїхали додому! Чого ми чекаємо?!"
І хоч Польща дуже гостинно ставилася до українців, Леся дуже сумувала за домом.
- Додому хотілося страшенно. Ще дуже сумував за домом старший син. Молодші швидше призвичаїлися.
Повернулася сім'я Костиків в Україну 26 липня, хоча мали бути в Польщі до серпня.
- 22 червня у дітей закінчився навчальний рік, вони отримали свідоцтва. Але ми не мали можливості повернутися, бо чоловік був на роботі в іншому місті. У нас же речей додалося ще більше, тож без автомобіля ми б не змогли їх забрати.
Молодші Костики отримали свідоцтва закінчення навчального року в Польщі
Чотири місяці за проживання переселенців орендодавцю повертала кошти держава - по 40 злотих в день, п'ятий місяць родина вже жила за ті кошти, які вони сплатили після приїзду. Тож оскільки квартира була проплачена, а кошти їм ніхто не збирався повертати, родина вирішила ще пожити до середини серпня. Тоді ще з ними мала повернутися Лесина мама в Україну. Але у неї все щось не складалося.
- І ось ми якось сидимо в парку, розмовляємо, і я кажу чоловікові: "Я так вже хочу додому!" А він мені: "Ну то поїхали, чого ми чекаємо?!" Ми покликали дітей і запитали: "Їдемо додому?" Вони нам спершу не повірили, а потім дуже зраділи. Збиралися ми швидко. Діти їхали так, що ноги в усіх були на сумках. Звісно, що було незручно, але ніхто жодного разу не поскаржився. Навіть кицька їхала мовчки, вмостившись на одному з наших клунків.
"Тут навіть повітря інше!" - це було перше що я сказала, коли ми перетнули кордон. Я відчула, що вже вдома.
Весь час, коли сім'я Костиків була за кордоном, в їх квартирі жили переселенці з Харкова.
- Ми попередили їх, коли повернемося. Вони до того часу знайшли собі квартиру. Зараз ми з ними часто спілкуємося, вони приходять у гості. А тоді у рідних стінах нас зустріли чистота та затишок .
Леся Костик з молодшим сином Андрієм
За місяці війни ми всі змінилися
Війна зробила дітей старшими та стриманішими, а батьків - терплячішими.
- Ми всі змінилися, укріпилися як нація. Наша сім'я також стала іншою. Якщо діти раніше дивилися російські мультики, вживали русизми та слухали пісні, то зараз їм вже навіть нічого пояснювати не треба. В Польщі ми намагалися більше вживати українських слів замість звичного суржику. Щось прижилося, над чимось ще працюємо. Але вже не я їх, а вони мене іноді виправляють, коли я не те слово кажу.
Повернувшись додому, Леся зрозуміла, що за кордон вона може поїхати лише на екскурсію чи відпочинок. Жити вона буде в Україні.
