Воюють за Україну справжні Герої. Та, на превеликий жаль, не всім їм судилось повернутись живими до рідних домівок. Серед таких і гідний представник нашої громади - Валентин Золовський. Про його життя пише Барська міська рада.
Валентин Олегович Золовський народився 12 жовтня 1994 року в с. Ялтушків. Мав молодшу сестру Анюту по батьковій лінії. Закінчивши 11 класів Ялтушківської школи, вступив до Вінницького медичного коледжу ім. акад. Д.К. Заболотного. Після його закінчення пішов працювати в мережу ломбардів у м. Київ. За успішну роботу отримав посаду керівника регіонального центру. Розпочалось доросле, активне, насичене та щасливе життя.
Валентин був надзвичайно позитивним, постійно усміхненим, добрим. Готовим віддати усе, аби допомогти іншим.
«Навіть коли йому було дуже важко, він ніколи не показував це іншим. Все тримав у собі, - розповідає мати Альона Валентинівна. - Я не раз пропонувала сину поїхати разом працювати за кордон. Він мені завжди відповідав: «Мамо, для чого мені той закордон. Я з України нікуди не поїду. У мене тут друзі, робота, моє життя. Я тут, я український». У нього навіть не було закордонного паспорту».
Та в життя Валентина, як і всіх українців, жорстоко втрутилась країна-агресор… В перші дні повномасштабного вторгнення, коли розпочалась евакуація населення, він активно допомагав знайомим вивезти сім’ї за кордон. Сам же щоразу повертався назад. Пробував вступити до лав ЗСУ, але йому відмовляли, адже він за станом здоров’я навіть не служив в армії і не мав будь-якого військового досвіду. Через деякий час Валентин приїхав до Ялтушкова, щоб звідси піти в ЗСУ, проте в Барському ТЦК йому також відмовили. Та його це не зупинило і він повторив спроби через Вінницький ТЦК. І таки домігся свого. Його мобілізували і направили на навчання в м. Кам’янець Подільський.
«Ми його таким твердим у своєму рішенні раніше ніколи не бачили. Пробували його відмовити, проте він був непохитним. Нам залишилось лише благословити його та молитись», - пригадують дідусь та бабуся захисника.
Після навчання його направили на службу в м. Миколаїв, 1 окремий батальйон морської піхоти. Трапилось так, що приймаючи участь в бойових діях Валентин одного разу невдало стрибнув до окопу та пошкодив меніски на обох ногах. Його доправили до госпіталю, де йому зробили кілька операцій. Найбільше Валентин тоді хвилювався, щоб його не списали. Після курсу лікування його відпустили на деякий час додому для проходження реабілітації. Проте відведений час він не добув та повернувся назад у свою військову частину: «Мамо, я не можу так. Там мої хлопці, а я тут відпочиваю. Мені потрібно їхати туди».
На перший час Валентина за станом здоров’я залишили служити безпосередньо у частині, але в березні 2023 року він за власним бажанням відбув на передову до Запорізької області.
«Ніколи детально нічого не розповідав. Завжди казав, що у нього все добре. Одного разу Валентин набрав мене та попередив, що з ним не буде зв’язку біля 15 днів. Просив не хвилюватись. Це була остання наша розмова…» - мати захисника.
6 червня 2023 року під час ведення бойових дій в н.п. Левадне Запорізької обл. матрос 1-го окремого Феодосійського батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти Військово-морських сил України, доблесний Захисник України Валентин Золовський загинув.
«Кажуть, що у кожної епохи свої герої. Мій брат, Валентин Золовський, став Героєм нашого часу. На превеликий жаль, він загинув... Він не вийшов зі свого останнього бою. Він не став на коліна. Він зробив все для того, щоб не вмерла Україна!
Згадую, як з перших днів війни Валік, не задумуючись, почав "штурмувати" двері військкоматів, щоб долучитись до захисту Батьківщини. Він був людиною, яка точно заслуговувала продовжувати рід український, бути нашим майбутнім, творити Україну...
Я назавжди запам'ятаю слова Валіка з нашої останньої переписки "Все добре буде". Я вірю йому... Вірю, що скоро ми відсвяткуємо нашу Перемогу. Знаю, що він буде поруч в цей момент і буде святкувати разом зі мною… "Валічок, для мене ти завжди був Героєм... Тепер ти став Героєм для усієї України..." - сестра Анна.
Він дуже любив свою землю і хотів, щоб на ній був мир і спокій. Він дуже вірив у нашу Перемогу і наближав її як тільки міг, не шкодуючи ні своєї крові, ні навіть власного життя. Такі люди – це золотий фонд України, її символ і гордість.
Вічна пам’ять та слава Герою!
