Біль не вщухає… Яким був пекучим рік тому, таким і залишився. Болить серце, болить душа, горе, здається, стає ще більшим. До нього не можна звикнути. Бо як можна звикнути, що поряд більше немає найріднішої людини, яка була найкращим сином, чоловіком, батьком. Жити б та жити. Але проклятий ворог перекреслив усе.
Так, рік тому нестало мужнього захисника, молодого Героя Андрія Гори. Про його життя пише Барська міська рада.
Андрій Іванович Гора народився 26 квітня 1999 року в м. Вінниця. Був єдиним сином. Мама вчителювала, тато працював водієм. Батьки розлучилися, коли Андрію було 5 років. Виховували його мама, бабуся і дідусь. За характером був добрим, товариським, щирим, відкритим, не терпів фальші і несправедливості. «Андрійко жодного разу ні в очі, ні позаочі не сказав "дід, баба", а тільки бабуся, дідусь, мамуся» - згадує мама.
Учився непогано. Грав на гітарі, займався футболом і тхеквондо. Після закінчення школи вступив на бюджетну форму навчання до Кам'янець - Подільського університету, мріяв стати реабілітологом.
В армії не служив.
Із майбутньою дружиною Настею познайомилися, будучи студентами. Одружилися. Народилася донечка Софійка. Сім’я спочатку жила на Тернопільщині, потім Андрій поїхав працювати в Польщу. Повернувся на початку 2022 року.
Війна змінила життя назавжди
Коли почалося повномасштабне вторгнення, кілька разів намагався піти добровольцем на фронт, але відсутність військового досвіду та дворічна дитина стали причиною відмови. У лютому 2023 року таки підписав контракт на військову службу. На усі аргументи і благання мами та дружини не йти на війну була одна відповідь: ''Як я, мамусю, потім хлопцям буду дивитись в очі? Як я дитині своїй буду дивитись в очі, вона ж спитає, де я був?" Навчання проходив у Великобританії. Служив на Донецькому напрямку в 5 штурмовій бригаді групи розвідки та евакуації. За півроку - десятки бойових завдань, 5 контузій, 1 поранення. За успішно виконаний штурм був представлений до нагороди ''Золотий хрест''. За кілька місяців, не маючи жодного військового досвіду, став молодшим сержантом, виконував обов'язки старшого сержанта штурмової групи.
Та сталося непоправне.
5 листопада 2023 року головний сержант 2 групи спеціальної розвідки роти спеціальної розвідки розвідувального батальйону Андрій Гора з позивним «Горинич» загинув під час виконання бойового завдання в районі н.п. Кліщіївка, Донецька область. Їх групу накрили мінометним вогнем. І так сталось, що загинув один Андрій.
А 13 грудня побратими привезли до його рідної домівки нагрудний знак ''Золотий хрест'' та іменний медальйон від командира бригади.
Андрій навіки залишився у пам'яті рідних і близьких, друзів, побратимів, усіх хто його знав, веселим, щирим, простим, справжнім. Залишився відважним захисником, Воїном-Героєм. Він був надійною опорою для всіх, хто був поряд, найкращим сином та чоловіком, люблячим татусем для донечки.
Ми маємо бути довічно вдячні Андрію Горі і таким, як він. Бо саме завдяки їм, їх героїзму, патріотизму, високій готовності до самопожертви ми можемо жити, вірити у завтрашній день.
Андрій свято вірив у нашу Перемогу і наближав її як тільки міг. Та, на превеликий жаль, йому не судилось її дочекатись. Але він зробив великий внесок у Перемогу своїми ратними подвигами, своїми відважністю і героїзмом. Такі люди і їхні героїчні справи ніколи не забуваються.
Вічна пам'ять і слава Герою Андрію Горі!
«Такі часи – усі, як на долоні:
забрала зірвані з облич і з душ.
І від прозрінь у жилах кров холоне.
Не треба слів.
Слова болять.
Не руш.
У цьому світі з плісняви і диму,
брехні, паскудства, фальші і облуд
я заплатила найдорожчим: сином –
за страх пілатів, жадібність іуд.
А скільки ж нас – із вирваними душами:
мамів, дружин, коханих і дітей?
Ми не живем. Але відбути мусимо
той час, що тут, без найрідніших із людей.
Вони приходять в наші сни заплакані,
втішають, як уміють, нас,
сахаються від прірви болю злякано
на перехрестях нетутешніх трас.
В яких світах чи засвітах найкращих
зустрінемось, обіймемось крильми?
Тут день – як вічність. Може там інакше?
Нема ні сліз.
Ні горя.
Ні зими?
Коли ж ти воїном став, мій хлопчику?
Ти ж міг тихесенько заховатися.
Колись тебе називала горобчиком –
Може тому ти виріс крилатим?
Коли ти воїном став, ріднесенький?
Коли відчув, що болить коріння?
Садив із дідом яблуні веснами –
А сад осінній вродив сумлінням.
Щурі і миші – затхлими норами,
Вужі – аж виблискує чорна луска.
А ти зріднився з нічними совами:
На вістрі совісті і списа.
Коли нам доля така писалася,
В яких заплутались перевеслах ми?
Чи Бог зі злом уже не справляється,
Що вас покликав, таких молодесеньких?
Твоя малесенька доня вдосвіта
Крізь сон розказує притчі новітні,
Що тато всіх найстрашніших монстрів
Зборов і вигнав із цього світу.
Коли ти, хлопчику, став лицарем?
Коли сказав, що тікати не хочеш?
Коли сказав, що не станеш крисою,
Бо як же хлопцям дивитись в очі?
Молила Небо тебе врятувати,
Просила рідних в світах далеких,
Щоби мене замість тебе забрали.
Не чули рідні. Не чуло Небо.
Шовковий стяг до серця тулю,
Читаю написи від побратимів:
"Найкращий воїн, завжди в строю''
Коли ти воїном став, дитино?»
Автор віршів матір Андрія Гори
