Напочатку 2025 року, 6 січня, в селі Супівка Копайгородської громади сталася трагедія. У власному домі згоріли двоє людей: 101-річна жінка та її 82-річний син. Але це була не просто пересічна родина, а усіма шанована учительська сім'я. Ольга Миронівна Данилишина, яка загинула у вогні, - багато років сумлінно працювала в цьому селі вчителькою початкових класів. Її не просто любили, її дуже поважали вихованці, колеги та усі знайомі, адже усі запевняють, що була вона педагогом від Бога і надзвичайно доброї та щирої душі людиною.
Про її життя, педагогічну діяльність та "останній страшний урок" у своїх публікаціях розповів журналіст Віктор Зеленюк, власкор газети "Вінниччина". Він за півтора року до страшної трагедії в газеті "Вінниччина" написав про неї статтю "Жива легенда Супівки". А напочатку 2025-го року журналіст долучився до тих людей, які проводили стареньку вчительку з її сином в останній шлях тією ж дорогою, що колись вона ходила до школи.
З публікації Віктора Зеленюка "Останній урок вчительки, або Як у Супівці ховали 101-річну жінку та її 82-річного сина":
Невеличка траурна процесія поволі переходила з однієї вулиці на другу. Попереду – похоронні атрибути з церкви, синій бус з двома трунами всередині, а далі – літні, в основному люди. Вони тихенько бідкалися поміж собою трагедією, згадуючи якою світлою і людяною була їхня землячка: «Не заслужила вона в Бога такої жахливої кончини днів своїх, ні вона, ані її син.... Це ж була свята вчителька, яка залишила по собі великий слід – навчила писати і читати три покоління наших людей. Цією дорогою вона пів віку ходила до школи, а тепер ми нею провадимо її в останню путь. Не таких почестей мала б вона удостоїтися – от бачите, навіть ніхто від влади не приїхав на похорон…».
«Ніхто від влади не приїхав на похорон!» – стоголосо волає до неба крик душі. Ніяк не можу змиритися з думкою, що саме в цей день були важливіші справи в голови Копайгородської селищної ради Людмили Кушнір, директорки КУ «Центр надання соціальних послуг Копайгородської ОТГ» Любові Скринник, начальниці відділу освіти, сім’ї, молоді, культури, спорту та туризму Раїси Якимлюк та інших місцевих чиновників, причетних до соціально-освітньої сфери. Звичайно, у їхніх посадових інструкціях немає такого пункту, який би зобов’язував своєю присутністю полегшувати біль втрати рідним покійного, але ж є моральний бік життєвих ситуацій, не схожих одна на одну. Це той випадок, про який кажуть: допомагаючи іншим, ми не стаємо святими... Ми стаємо людьми!
Я був на церемонії прощання на цвинтарі, яка зайняла не більше двадцяти хвилин. Її провів настоятель місцевого храму Іоанна Богослова ПЦУ отець Тарасій Задорожний. Похорон Ольги Миронівни Данилишиної він назвав «останнім уроком вчительки, уроком доброти й милосердя заради згуртування людей навколо молитви за воїнів, що захищають рідну Україну від ворогів-окупантів… Тепер сама вчителька готується до свого іспиту перед Богом…».
Ніхто вже ніколи не дізнається про причину появи відкритого вогню в будинку по вулиці Героїв Майдану. Ніхто не дізнається в яких пекельних муках відлітали у вічність 101-річна мама-вчителька Ольга Данилишина та її 82-річний син Анатолій. Ця пожежа висвітлила «темні плями» у нашому «зовні пристойному» милосерді та породила багато знаків запитання.
За словами Любові Скринник, Ольга Миронівна не перебувала під опікою соціальної служби Копайгородської ОТГ. Чому!? Вона каже:
«Коли 31 березня 2022 року ми створювали свою структуру в Копайгороді, то до нас з Барської спорідненої служби перейшов лише Анатолій Євгенович, 15 червня 1938 року народження, а за Ольгою Миронівною був закріплений інший родич. Фактично ж догляд за мамою здійснював її середущий син Олександр, що мешкає на цій же вулиці. За Анатолієм Євгеновичем соціальний супровід здійснювала наша соцробітниця Марія Кузіна. Це дуже сумлінна і старанна жінка. Хоч це і не її обов’язки, але вона не обділяла увагою свою немічну першу вчительку – мила, прибирала, прала білизну, переодягала, а коли була справна грубка, то із своїм чоловіком Анатолієм дрова привозила.
Про те, що грубка в Данилишиних курить, нас проінформувала на початку теперішнього опалювального сезону Марія Василівна. Вона сказала, що син купив електрообігрівач і буде ходити до мами з братом вмикати його і вимикати. На тому й погодилися».
"Крайній раз перед пожежею я була в хаті покійних 4 січня, привозила подарунки від народного депутата, – долучається до розмови Марія Кузіна. – Ольга Миронівна соромилася, щоб її переодягав син, то завжди це робила я. Вона та дядько Толя мене любила і я їм відповідала взаємністю. У далекі минулі роки вона ще мого покійного тата навчала в початковій школі, а мені зовсім недавно подарувала цінну фотографію нашого третього класу. Я мала одинадцять літніх людей, яким надавала соціальні послуги в домашніх умовах в трьох селах, а зараз стало на одного менше. Я допомагала родичам покійних в організації похорону, а роботою рятуюся від тяжких думок про свого сина Віктора, який третій рік захищає Україну".
Не провела в останню путь свою землячку і депутат Копайгородської селищної ради Людмила Нечитайло, яка проживає в Супівці. «Того дня у справах я поїхала в Бар, та не розрахувала з часом і не встигла. Знаю, що це не виправдання, але що вже є… Я хочу інше сказати, що неодноразово переконувала Людмилу Кушнір, аби оформили Ольгу Миронівну в соціальний заклад для літніх людей, а вона мені відповідала – там є сини, нехай вони і дбають про маму…».
Циганка напророчила…
Після жахливої трагедії в селі Супівка Жмеринського району, яка забрала життя 101-річної Ольги Данилишиної та її 82-річного сина Анатолія, ця подія не сходить з інформаційного простору. Обговорили її і на розширеній нараді соціальних робітників центру надання соціальних послуг Копайгородської громади.
Не будемо переповідати про що там йшлося, бо й так зрозуміло: у роботі з людьми похилого віку треба максимум уваги приділяти побутовим умовам їх проживання. Перед своїми колегами виступила і соцробітниця із Супівки Марія Кузіна. Серед іншого вона розповіла про надзвичайно цікавий факт з життя своєї покійної вчительки і переповіла його кореспонденту «Вінниччини».
"На сто перший день народження, 19 серпня 2024 року, до Ольги Миронівни ніхто з «чужих» гостей не приїжджав. Я купила невеличкий тортик і пішла до неї. Посиділи-поговорили, випили чаю. Чомусь я звернула увагу на її світлий розум і добру пам'ять. Вона все відтворювала, наче це було вчора – і про школу говорила, і про учнів, і про дітей своїх, а на останок повідала про таке, що й у голові не вкладається… Навіть важко уявити.
Фото зі 100-річчя Ольги Данилишиної
Було це далекого 1947 року. В країні голод, розруха. Тоді ще молода мама Оля готувала вдома дітям щось поїсти. І тут до хати зайшла циганка з пропозицією поворожити. Оля Миронівна почала її пригощати паляничками з відсівків, що десь дістав чоловік, але циганка відмовилася. Вона сказала: «В тебе діти і їх рятуй...». А потім подивилася на Олю Миронівну і промовила: «Бачиш яка ти маленька, худенька, а жити будеш довго-довго і помреш не від старості…».
Тим словам, звісно, вона не придала значення, а згодом і зовсім про них забула, згадала аж коли «стукнуло» сто років. Нікому про це не говорила, тільки зі мною поділилася і навіть щиро подивувалася. Мовляв, як не від старості, я така вже стара, розміняла 102-й рік, і не від старості...
Я теж задумалася і відповіла: може хвороба, може серце, може ще щось, і постаралася швидко перевести розмову на веселішу тему…
Того дня Ольга Миронівна подарувала мені фотографію, що зберігає дух минулого. На ній діти першого і третього класів нашої Супівської школи. Пам’ятаю, напередодні 8 березня 1972 року ми вітали своїх матерів і чоловік Ольги Миронівни, директор школи Василь Дмитрович сказав, що треба сфотографуватися. От ми й вискочили на засніжене шкільне подвір’я…
Ось такий містичний випадок був у житті моєї милої, рідної, найдорожчої вчительки. Вчительки від Бога. Так її всі називали. Царство їй небесне і вічна пам'ять!".
Про життя Ольги Данилишиної
З публікації Віктора Зеленюка в газеті "Вінниччина" "Жива легенда Супівки"
Далекого вже 1923 року майбутня вчителька народилася в багатодітній родині в селі Шипинки. Після війни закінчила тодішні педагогічні курси у Вінниці і отримала направлення в Копайгородський район. Супівка стала її першим робочим місцем. З цього ж села і чоловік Ольги Миронівни - Василь Дмитрович, теж вчитель, з яким вони прожили в парі 65 років.
"У нашому селі це була сім’я дуже інтелігентних людей, високих за рівнем освіченості, але простих у спілкуванні, – згадує колишня жителька Супівки Ганна Федорівна Грудачева (Вовк). – Приміщення школи ділилося на окремі корпуси «початкові класи і старші». Василь Дмитрович викладав історію, українську мову і вів співи – ми співали, а він грав на скрипці.
У моєму першому класі в 1957 році було 19 учнів, а вже у п’ятому, за рахунок дітей з Чубачівки і Барку, їх кількість зросла до тридцяти одного.
Фото зі 100-річчя Ольги Данилишиної
Ольга Миронівна була дуже авторитетною вчителькою. Ми навіть позаочі називали її тільки на «ви» – «Ольга Миронівна сказали», або «Ольга Миронівна зробили». Так діти виявляли велику повагу до неї. Вона мала милий і лагідний голос, який ніколи не підвищувала на школярів, а як говорила, то ніби співала. Вона нас ставила врівень із собою, а ми росли від цього, наче на дріжджах.
З Ольгою Миронівною мене пов’язують не лише шкільні роки, а й дружба з нею моєї бабусі Франки Матвіївни, яка працювала в школі прибиральницею. Вона приходила в гості до нас на свята і ми її провідували вдома. Потім бабусю в школі замінила моя мама Тетяна Федорівна, але добрі приятельські відносини залишилися.
Подружжя Данилишиних виховало четверо дітей – трьох синів і доньку. Мали вісім онуків і сім правнуків".
