На території Ялтушківської гімназії 29 травня відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки Владиславу Гутіку — захиснику України, який загинув за незалежність Батьківщини. Про це повідомляє Барська міська рада.
Він народився у грудні 2001 року в селі Ялтушкові, там же зробив свої перші кроки, промовив перші слова, там навчився мріяти. Владислав змалечку вирізнявся лідерським духом, гострим розумом і палким серцем. Його душа рвалася вперед — не до зручного, а до справжнього. Саме тому після восьмого класу обрав шлях військового навчання в Кам’янець-Подільському ліцеї, де не лише формував свій характер, а й досяг успіхів у спорті, ставши майстром спорту з гирьового спорту.
Доля зробила свій поворот: травма спини змусила змінити плани, але не силу духу. Влад пішов до Барського ліцею, а згодом закінчив Житомирський медичний коледж. Він міг жити звичайним життям — працювати зубним техніком, бути «як усі». Але у його серці жила Україна.
Він зустрів війну у цивільному — працюючи у Вінниці водієм таксі. І навіть тоді, в перші місяці повномасштабного вторгнення, не залишався осторонь — вивозив людей до кордону, рятував. Та справжнє його покликання — захищати — не давало спокою. Хоча медкомісії неодноразово відмовляли йому в допуску до служби, він наполягав. Підписав контракт. Добровільно.
З літа 2022 року Владислав став воїном 59-ї окремої мотопіхотної бригади. Пройшов навчання у Великобританії, воював під Миколаєвом, а потім на Донеччині. Був старшим навідником бойової машини реактивного артилерійського взводу.
Війна не змогла відібрати у нього здатність любити. Саме у цей темний час у його житті з’явилась світла жінка — Вероніка. Вони побралися, у січні 2024 року народився їхній син Матвій. Влад став не лише батьком для новонародженого, а й прийняв за свого старшого сина дружини — Артема.
Але 26 серпня 2024 року, поблизу Красногорівки на Донеччині, Владислав загинув від артобстрілу та ударів ворожих FPV-дронів. Йому було лише 22.
Його усмішка — тепла, світла, щира — тепер назавжди залишиться на дошці пам’яті. А серце його — назавжди в серцях усіх, хто його знав.
Мама згадує: «Коли Влад заходив до кімнати — здавалося, що в неї входило сонце». І справді, він залишив світло, яке не згасає.
Він був не просто солдатом. Він був другом, сином, чоловіком, батьком. Він був Людиною.
Вічна пам'ять та слава Герою!
