Сторіччя — це не просто цифра в паспорті. Це ціла епоха, що вмістила в себе радості й трагедії, війну й мир, втрати й народження нового життя.
Віра Іванівна Редванська народилася у далекому 1925 році й пройшла крізь усі буремні події ХХ століття. Вона пережила голод і війну, втрату батьків і примусову працю в Німеччині, тяжкі роки післявоєнної відбудови та життя в землянці. Але попри всі випробування, зуміла вистояти, створити сім’ю, виховати дітей і дочекатися онуків та правнуків.
Її доля — це жива історія України, віддзеркалення незламності нашого народу.
10 серпня вона відзначила свій ювілей і розповіла нашим журналістам історію свого життя.
Народилася ювілярка 1925 року в селі Окладному у багатодітній селянській родині. Разом із нею у сім'ї росли дві сестри та два брати. Сьогодні, у свої сто років, вона залишилася єдиною живою з усіх дітей у сім’ї.
Усе життя Віри Іванівни позначене випробуваннями, і почалися вони ще в ранньому дитинстві. Спершу нестало батька. Мати старалася тягнути сім’ю, ходила в найми - білила хати. Тримала корову. У 1937 році в сім’ї не стало матері, яку розстріляли як «ворога народу». Про долю мами донька дізналася лише у 1990-х — тоді прийшло офіційне сповіщення.
Як радянська влада забрала маму
Це сталося рано-вранці. Мама Віри Іванівни встала, щоб розтопити піч і наготувати дітям їсти. Раптом у двері постукали - не міліція, а голова сільради зі своїм помічником. Вони заявили: «Ви арештовані».
«Мама каже: “Яка я арештована?” А я вчепилася їй за ноги, плачу. А він як узяв мене, як швирнув - аж під стіл залетіла», - згадує ювілярка.
Звинувачення було безглузде. Родина мала велику міцну стодолу - дубові балки, гарний матеріал. Колгосп забрав той матеріал на будівництво конюшні, і пообіцяв допомогти сім’ї збудувати хату для дітей, бо стара розвалювалась. Мама повірила і віддала деревину.
Через якийсь час на зборах, куди приїхали представники з Бару, всі задавали питанні, і вона підняла руку й сказала вголос:
«Ви забрали в мене стодолу на конюшню, а хату дітям так і не допомогли збудувати».
За ці слова її звинуватили у «зриві зборів», на неї накричали. Жінці стало соромно і вона плачучи повернулася додому. А влада вирішила не вирішити, «прибрати проблему». Через кілька днів маму заарештували. Вона більше не повернулася.
Сирітське життя і холодній хаті
Жінку розстріляли у Вінниці як «ворога народу». Її ім’я нині викарбуване на меморіалі жертв репресій.
Після цього життя сиріт стало нестерпно важким. Ювілярка пригадує:
«Ми так бідували з братом… Але Бог нас беріг. Ми не хворіли, хоч ходили голі й босі. Сніги були вищі за хату, а ми під хатою, як сонечко пригріє, вигріваємось. Онучами ноги позамотуємо і гріємось».
У ті роки діти жили фактично самі. Віра була ще зовсім малою - 11 років, братові було лише сім. Старша сестра втекла, а брат був у Києві на роботі. Тітка намагалася допомогти, але її чоловік не любив племінників, тавруючи їх як «дітей ворога народу». Тож доводилося виживати власними силами.
Дівчинка рубала дрова, носила їх аж в Бар на базар, продавала і за ті копійки купувала крупу чи половину буханця хліба. Часом підсмажували пшеницю на сковорідці, аби було чим втамувати голод.
«У хаті холодно. Вікна були одинарні, ми дирочку прохухаємо, процарапаємо і дивимось - хурделиця там чи ні. Потім знову закрутимось у лахміття, трохи щось у п’єцу кину, щоб на п’єцу було тепліше спати. Так ми й виживали…».
Так минуло дитинство, сповнене холоду, голоду й праці. Коли ж дівчині виповнилося 17, на неї чекало нове випробування: війна і примусове вивезення до Німеччини:
«Ми ховалися, але була облава і всіх половили».
Війна, Німеччина і дивовижне виживання
У 1942 році сімнадцятирічну Віру вивезли на примусові роботи до Німеччини. Там вона працювала на фермі у господаря: доїла корів, доглядала свиней, курей, птицю. Разом із нею були інші українки й польки, більшість — із Західної України. Але у неї була подруга в сусідньому селі:
“Ми були схожі, тож називали одна одну сестрами”
Господар навіть відпускав дівчину до подруги-сестри. А одного разу вона навіть наважилася втекти від нього й перейти працювати до іншого — обмінявшись місцями з дівчиною, яку там не злюбили. Це був ризикований крок, адже за таке могли покарати, але їй вдалося:
“Там були дівчата з цих країв: Іванівці, Балки і т.д. Там мені було краще”, - згадує жінка.
Коли у травні 1945-го прозвучало довгоочікуване слово «Перемога!», німці поховалися, а українці - раділи, але не для всіх потім те стало святом. Радянські солдати заполонили німецькі села. Вони пили, танцювали, запрошували дівчат до танцю. Віру теж покликав один командир, увесь в ременях і зі зброєю. Інтуїція підказала, що все може закінчитись лихом. Тож під час танцю вона тихо підвела його до дверей, вимкнула світло і втекла. Солдат кинувся за нею, але вона сховалася серед худоби в сараї. Лише наказ про від’їзд врятував дівчину — він так і не знайшов її.
Господь беріг Віру Іванівну усе життя від лиха, бо не для всіх дівчат тоді все так добре закінчилося.
Повернення додому і нове життя
Коли у вересні 1945-го Віра Редванська після трьох років примусової праці у Німеччині повернулася додому, на неї чекала ще одна трагедія: хата була зруйнована, лишилися лише старі двері. Переночувала ніч у тітки, але розуміла - чужа сім’я не рада сироті. Тоді попросила кількох чоловіків викопати їй землянку. Там і оселилася. Родичі віддали скриню, братова - подушки, сусідка подарувала залізне ліжко. Стелила сіно і так жила.
Згодом забрала до себе молодшого брата, якого до себе взяв старший, коли Віру вивезли в Німеччину. Старший брат загинув на війні, тож молодший жив у братової. Віра піклувалася про нього. У хаті було бідно: замість столу стояла стара скриня, спали на залізному ліжку з соломою.
Віра Іванівна не втрачала надії, хоч часто казала собі: «Хто мене візьме заміж? Я ж нещасна, бідна…». Та доля посміхнулася - на весіллі у сусідів вона зустріла свого майбутнього чоловіка. Тоді їй було вже двадцять. Вона соромилася йти на те весілля, бо мала лише старі чоботи, але подруга вмовила, начистила взуття. Одягнутися мала в що, бо привезла з Німеччини трохи плать. І саме там почалася історія її родини.
1947 рік. Весілля
Тоді її майбутній чоловік тільки прийшов з армії, тож шукав собі дружину (так тоді було прийнято: повернувся з армії - женися). Познайомилися на весілі, провів додому. Далі його родичі прийшли в село, розпитали про неї: яка господиня, чи хороша дівчина. А що про неї могли сказати?! Дівчина бідна, але хороша, в хаті чисто, на городі - все доглянуто, працює в колгоспі. Сватання відбулося швидко - за кілька днів. Дуже переживала, бо не було чим пригощати сватів. Попросила у чужої жінки, що продавала на греблі холодець - кілька тарілок в борг. Так і відсвяткували. А далі за два тижні вирішили святкувати весілля. А це - ще більше переживань і витрат.
Та де взяти плаття, фату та туфлі? Усе довелося шукати, позичати. Віра купила білу сукню з коротким рукавом, з машинною вишивкою. Фату позичила. А замість туфель довелося взути свої юхтові чоботи, бо іншого взуття просто не мала.
"Я навіть не бачила себе в дзеркалі, бо казали: якщо молода подивиться в люстро перед весіллям — буде за хлопцями дивитися", — згадувала вона.
В один день відгуляли два весілля: спершу в Окладному, а потім у Чемерисах. Музика була проста: скрипка та барабан. Люди веселилися, співали, танцювали, навіть були бійки. Наречені ночували спершу на Чемерисах:
“Це було перед Новим роком. Дощ, болото. Потім ще з братовою чоловіка лопатами з їх хати вичищали те болото”, - розповідає Віра Іванівна.
Сімейне життя в Окладному
Далі молода сім’я повернулася в Окладне, у землянку. Там і почалося їхнє сімейне життя.
Життя у землянці тривало недовго. Згодом вона завалилася, і сім’я мусила тулилися то в одних сусідів, то в інших. Потім почали будувати свою хату.
Матеріалів не мали, але руки і підтримка односельців допомогли. Ходили по людях, збирали все, що можна використати: грубі колоди, дошки, балки для крокв. Спільними зусиллями вони звели невелику хату. Тут прожили 13 років. Обжили подвір’я, завели корову, збудували сарай.
Але згодом звідти переїхали на нове місце. Голова колгоспу с. Окладне захотів придбати їхнє обійстя, адже хата стояла майже на колгоспному дворі, де постійно гуркотіла техніка. Їм запропонували іншу земельниу ділянку в с. Чемериси Барські. На той час у родині вже було четверо дітей. Сім’ї виділили земельну ділянку та десять тисяч карбованців. Вони не відмовлялися, адже біля колгоспу було жити не дуже зручно.
Новий будинок і нове життя
Перехід на нове місце виявився непростим. На ділянці практично не було нічого. Добре, що була літня пора: вдень діти бігали по подвір’ю, а вночі сім’я тулилася в невеликій господарській будівлі.
Чоловік Віри Іванівни купив на станції Бар так звані “фінські домики”: від дошок до скла й цементу. Купили ще шлак і вапно.Привезли повне подвір’я матеріалів - тепер хоч і не було грошей, але було з чого будувати.
Спершу збудували невелику глиняну літню кухню,, а вже потім взялися за справжню хату. Стіни вийшли такі міцні, що навіть віконний отвір потім важко було прорізати. “Колись це була найгарніша хата в окрузі”, - з гордістю згадує ювілярка.
Чоловік працював на заводі, але згодом пішов у колгосп шофером, адже у тих, хто не працював у колгоспі, могли відібрати землю. Віра Іванівна залишалася вдома з малими дітьми, бо не було кому допомогти. Коли діти підросли, вона теж пішла працювати - сапати буряки.
У сім’ї народилося четверо дітей: Анатолій, Микола, Станіслава та Олена. Згодом одна донька оселилася поряд, син - у Барі, ще один син та донька поїхали до Рівного. Син Анатолій, на жаль, вже відійшов у засвіти. Сьогодні діти по черзі ночують біля матері, щоб вона не залишалася сама.
Чоловік і дружина прожили разом 53 роки. Його вже немає 25 літ, але пам’ять про нього жива у великій родині. Віра Іванівна має шість онуків і вісім правнуків.
Сьогодні
Минуло багато десятиліть, а Віра Іванівна зберегла світлу пам’ять і ясний розум. Хоча зараз ходить із двома паличками і майже не бачить, вона щодня багато молиться, цікавиться новинами, вболіває за Україну та щиро бажає всім миру і здоров’я.
Її життя — це свідчення незламності, сили духу та любові до рідної землі. Вона пережила втрату батьків, війну, голод, поневіряння в землянці, але змогла побудувати дім, виховати чотирьох дітей і дочекатися великої родини з онуками й правнуками.
Від усього серця бажаємо ювілярці міцного здоров’я, душевного тепла, любові від рідних та ще довгих щасливих літ життя.
Нехай кожен день буде наповнений світлом, миром і вдячністю за все, що вона зробила й пережила.
