Днями свій день народження відсвяткував Михайло Борисович Куперштейн — людина-енциклопедія, краєзнавець, один із небагатьох барчан, хто системно й наполегливо досліджує історію Бара та єврейської громади. Протягом років він працює з архівами, повертаючи місту забуті сторінки: від давніх громад і синагоги — до трагічних подій ХХ століття. Завдяки його пошукам вийшли книжки «Місто Бар: єврейські сторінки крізь призму часу» (також англійською у США), дослідження про Копайгород «Єврейське містечко мого життя», а нині у роботі — нові видання про Барщину в роки окупації та нариси з історії краю.
Михайло Куперштейн, краєзнавець та Надія Кузнєцова, голова ГО "Барська організація ветеранів"
Біографія, початок творчості та родина краєзнавця
Михайло Куперштейн народився у містечку Муровані Курилівці Вінницької області (тоді — районний центр) 17 вересня 1947 року в сім’ї службовця. Батько працював начальником пошти, мама — вчителькою в школі. У родині була ще старша сестра (нині, на жаль, покійна), а також молодший брат, який наразі проживає за кордоном.
З 1955 року батька переводять на роботу до Копайгорода, куди він переїжджає з усією сім’єю. Там Михайло закінчив школу. Після школи навчався у Кам’янець-Подільському харчовому технікумі і працював секретарем комсомольської організації технікуму на правах райкому. Потім його направили до Вінниці на роботу на консервний завод. Згодом вступив і закінчив три курси Кам’янець-Подільського інституту загальнотехнічного факультету, після чого перевівся до Одеси, в Харчовий інститут імені Ломоносова. Далі, у 70-х роках, коли в м. Бар відкрили новий консервний завод, його перевели сюди працювати — і він тут залишився.
«Надалі в мене було одне місце роботи — Барський консервний завод. Більше ніде не працював до виходу на пенсію», - розповідає краєзнавець.
Цікавість до історії, зокрема місцевої, у Михайла Куперштейна була давно, але в радянські часи доступу до архівів не було, тому свою пошукову та краєзнавчу діяльність він розпочав уже після здобуття Україною незалежності.
«Потроху збирав матеріал, шукав, дивився, прицінювався, як то кажуть. А коли зібрав певну кількість матеріалів, видав першу книгу “Місто Бар: єврейські сторінки крізь призму часу”. Ця книжка вийшла також англійською мовою в Америці. Ще одна моя книга — про Копайгород «Єврейське містечко мого життя», також має в США вийти англійською мовою. Там багато вихідців звідси, які не знають української мови й хотіли б мати історичну книгу. Я їм віддав, щоб вони переклали і видали, аби мали пам’ять, досліджували свою історію, свій родовід».
У планах краєзнавця — видати ще кілька книг. Одна з них уже готова до друку — книга про Барщину в часи окупації. Каже, що це розповідь на основі історичних документів і спогадів людей (нині автор шукає кошти на видання). Друга — нариси з історії Барського краю; над нею автор ще працює.
Михайло Борисович одружений. Дружина — Світлана, з якою прожив уже 51 рік. У подружжя двоє дітей — син і донька. Донька навчалася у Вінницькому політехнічному університеті на програмістку, займалася підприємницькою діяльністю, тепер — творчістю, пише вірші. Має сина, який уже одружений і має маленьку онучку. Син — кандидат технічних наук, також закінчив Вінницький політехнічний університет, доцент, працює у Вінницькому політехнічному університеті. У нього двоє дітей.
Вітаємо Михайла Куперштейна з Днем народження! Бажаємо міцного здоров’я, невичерпної енергії, реалізації задумів і надійних людей поруч. Хай кожен новий проєкт приносить результат і натхнення, а домівка буде повною тепла й радості.
Михайло Куперштейн, краєзнавець
Про єврейську спільноту Бара: з розповідей Михайла Куперштейна
«Єврейська спільнота в Барі була завжди — відтоді, як ця територія стала польською, — каже Михайло Куперштейн. — Разом із поляками сюди прийшли й євреї. Спочатку їх було небагато: десь від 1538 року вже сформувалася община. А взагалі я знаходив дані, що перші євреї тут з’явилися у 1425 році — навіть раніше, ніж у Кам’янці-Подільському».
За його словами, колишня громада була «сильною і могутньою», а її міць у ті часи визначалася станом синагоги: у Барі стояла велика кам’яна синагога, поруч жили й працювали релігійні вчені, писали свої твори.
«Але від 1648 року, під час повстання Хмельницького, барську громаду розгромили і знищили . За одними даними чисто місцевих барських євреїв тоді вбили близько 2 тис, але оскільки барська фортеця була міцна, сюди під захист приїжджали люди з навколишніх місць — із Тульчина, Могилева, Вінниці. Тож за козацькими літописами, називають 14–15 тисяч убитих у Барі євреїв. Перевірити це нині ніхто не може — так записано, так і відтворюю», — пояснює Куперштейн.
Далі революції початку ХХ століття, погроми, громадянська війна спричинили занепад спільноти.
«Друга світова війнa добила: у Барі було два великі розстріли, загинуло понад 6 000 євреїв із міста та навколишніх сіл. Після війни країна відновлювалася, але євреї почали виїжджати за кордон».
@barnews.city Історія масових розстрілів єврей у 1942 році. Розповідає краєзнавець Михайло КУПЕРШТЕЙН
♬ оригінальний звук - barnews.city
Нині, за оцінкою Михайла Борисовича, у місті діє приблизно 40 членів громади — «може, трохи менше». Вони підтримують єврейське кладовище й братські могили, беруть участь у міських та обласних заходах. «Наші кладовища — біля Гайового, біля Іванівців та за Мигалівцями. Щороку спільнота приїздить, проводимо мітинг-реквієм пам’яті загиблих».
Михайло Куперштейн, краєзнавець
Синагога і радянський період
«Дозвіл на будівництво барської синагоги отримали у 1717 році від Кам’янець-Подільського єпископа. За кілька років її звели в районі автовокзалу. Але у 1942-му німці її знищили. Після війни радянська влада не дозволила відбудовувати: склали акт, що будівля «не підлягає відновленню», — і розібрали до кінця, а матеріали використали на публівництво інших сторуд. У 1947 році віряни звернулися до Вінницької обласної ради з проханням дати приміщення під синагогу — відмовили. Збиралися по хатах, щоби відзначати свята. Влада це присікала, штрафувала — ховалися», — згадує Куперштейн.
Крім синагоди в Барі були також клойзи (молитовні дома, синагоги для людей, що сповідували хасидизм).
Краєзнавець розповідає і про старе кладовище в районі нинішнього парку та будинків на вулиці Коцюбинського. «Там похований один праведник — цадик ребе Довід Лейкес (також займав посаду голови рабинського суду). Він заповідав своїм нащадкам, що в рік, коли кінець місяця елул приходиться на середу, якщо хтось з них прийде на його могилу, то на все, що той буде просити біля могили, отримає відповідь. Тому євреї з’їжджаються саме тоді, моляться й просять благословення. Вони просили дозволу поставити там капличку, але люди не дозволили».
Кладовище існувало до початку ХХ століття. Остаточно його знищили у 1980 році.
«Німці під час війни побили трохи пам'ятників, а потім ті пам’ятники пішли на будівництво доріг, фундаментів хат». За переказами, камінням встелили дорогу до базару — «ділянку, яку в нас називали «Туніка»», засипали велику водяну яму, «закрили — кажуть, там вони і лежать».
Знесли кладовище, коли почалося будівництво багатоповерхівок по вул. Коцюбинського. «Кажуть, коли німці мали будувати там будинок, то вони відмовилися робити це на кладовищі. Тоді наші (місцеві) зносили все, збирали кістки, вивозили (щось вивезли, щось лишилося). Землю возили на Площу Пам’яті і на вулицю Коцюбинського — тоді якраз будували дорогу від ДОСААФ. Увесь фундамент, котлован — все зробили барчани, а вже потім німці приступили до будівництва».
Про архіви і джерела
Свою пошукову роботу Михайло Куперштейн розпочинав з архівів: «Працював у Вінницьких та Хмельницьких архівах. Зараз багато фондів відкрили і оцифрували. Знати, де і що шукати, — то можна багато чого знайти. Особливо XVII–XIX століття: читати важко. Багато документів — польською, старопольською: я їх навіть не беру. Після 1793 року Бар відійшов до Російської імперії, але судочинство ще довго вели польською — перекласти майже неможливо. Вже й нема особливо й для цього спеціалістів».
Радянські заборони пам’ятати
«У радянські часи навіть на пам’ятниках не дозволяли написати, що це розстріляні євреї: тільки — «радянські громадяни». Лише після 1990-х ми поміняли таблички. У Вінниці ще в 1970-х треба було брати дозвіл міськвиконкому, щоб відвідати місця розстрілів, — я бачив такий документ. Але люди все одно їхали: хто пішки, хто на велосипеді, хто на підводі або наймав машину — о 6:00–7:00 ранку, до початку роботи, їхали на кладовище, вшановували пам’ять, бо в кожного там лежали рідні. Потім поверталися і йшли на зміну».
Зараз єврейська спільнота зареєстрована юридично, розповідає краєзнавець. Називається «Рахамім» — у перекладі «милосердя» і складається переважно з людей похилого віку.
