Минає річниця пам'яті нашого захисника та Героя Павла Лисиці, солдаті, водій відділення важких машин взводу МТЗ танкової роти НГУ 3028, позивний «Барон». Про його життя пише Барська міська рада.
Народився він 11 листопада 1972 року в мальовничому селі Ходаки Барського району Вінницької області. У 1981 році пішов до першого класу Ходацької школи. Вчився добре, особливо вирізнявся здібностями до математики. Був веселим, відкритим і завжди готовим допомогти тим, хто цього потребував.
У 1988 році закінчив школу й вступив до Говорського аграрного училища, де здобув професію машиніста-тракториста. У 1991 році працював на Ялтушківській дослідно-селекційній станції, але вже восени того ж року став до лав армії. Служив у морському флоті в Севастополі, на кораблі проявив відповідальність, дисциплінованість і мужність.
Повернувшись додому у 1993 році, зустрів своє кохання — Альону. Їхня історія була особливою: сім років Павло чекав на її повернення із Сахаліну. У 2002 році вони побралися. Згодом з’явилися на світ донечки: Даша (2003), Маша (2005) і Саша (2008). Але його серце було настільки широким, що він став батьком і для племінників Саші та Анни, яких любив, як рідних дітей.
Життя було непростим: доводилося працювати на різних роботах, щоб прогодувати сім’ю. Востаннє працював трактористом у фермерському господарстві «ТРИ В+». Мав і власного трактора, бо найбільше любив землю та працю на ній. Та окрім хліборобської справи, Павло славився ще й умінням готувати — його щирі гостинності пам’ятали всі.
24 березня 2023 року він став до лав Збройних сил України у складі 14-ї бригади «Червона калина». Пройшов навчання на Івано-Франківщині.
У липні 2023 року його життя сповнилося новим сенсом: на світ з’явилася онучка Софія, яку він безмежно любив. Павло жив мрією про щасливе майбутнє для своїх дітей та онуки. Але коли ворог ступив на українську землю, він залишив господарство і рідний дім та сів за кермо танка — аби боронити Батьківщину.
Він воював на Запорізькому та Донецькому напрямках, був механіком-водієм від Бога. Побратими згадують, що він завжди виходив із бою з екіпажем неушкодженим там, де інші гинули. Командир роти називав його не просто воїном, а «монстром» — настільки безстрашним і сильним він був у бою.
19 вересня 2024 року, у день народження наймолодшої доньки, Павло востаннє вирушив на завдання. Їхній танк підірвався на міні, потім ворог вдарив протитанковою ракетою. Почався бій. Павло був поранений у ногу, але не здався. Його останні слова до побратимів стали символом незламності:
«Тікайте, я вас прикрию!»
Він відстрілювався до останнього патрона і загинув, рятуючи екіпаж. Завдяки його мужності інші залишилися живими.
26 вересня 2024 року його провели в останню путь. А 23 травня 2025 року указом Президента України Павлу Лисиці було присвоєно найвище звання — Герой України, із врученням ордена «Золота Зірка».
Він був людиною землі й праці, люблячим чоловіком і батьком, дідом і воїном. Його життя — це приклад тихої щоденної самопожертви заради сім’ї та великої, останньої — заради України.
Його вже немає поруч, але його голос і постать житимуть у пам’яті тих, кого він любив і кого врятував. Кожна усмішка його дітей і кожен подих онуки — це продовження його життя.
Павло Лисиця віддав своє серце Україні, а Україна зберігатиме його ім’я у вічності!
