З початку повномасштабної війни в Бар переїхало багато людей. Хтось тікав від обстрілів, хтось шукав тимчасовий прихисток, хтось - нову точку опори. Разом із валізами вони привезли сюди свої історії, досвід і внутрішню силу.
Серед них - люди, які не просто адаптувалися, а почали змінювати громаду навколо себе. Вони додають руху місту, яке іноді здається тихим і навіть інертним.
Одна з таких людей – журналістка та документалістка Ірина Стороженко. Вона живе в Барі з 2022 року і вже встигла створити тут простори для спілкування, думання і взаємної підтримки.
Сьогодні разом з однодумцями Ірина розвиває в місті кіноклуб Docudays. Тут барчани можуть дивитися документальні фільми, які зазвичай доступні лише на фестивалях або платформах із платним доступом. А ще вона започаткувала книжковий клуб, де люди читають, обговорюють і знайомляться.
Це не просто зустрічі. Це спроба створити спільноту.
Хто вона - Ірина Стороженко?
Ірина Стороженко родом із Дніпра. Там вона закінчила факультет систем і засобів масової комунікації за спеціальністю журналістика Дніпропетровського національного університету. Вибір професії не був важким. На той час журналісткою працювала її сестра Тетяна. Ірині це було дуже цікаво.
Її шлях у професії почався ще під час навчання - і не в редакції, а в кінотеатрі.
«Моя перша робота була в кінотеатрі. Я писала анонси про фільми. І мені платили зарплату разом із квитками. Я могла просто приходити і дивитися кіно. І дарувала ці квитки всім друзям», - згадує вона.
Далі була робота в газеті, на місцевому телебаченні, перші професійні спроби і поступове розуміння, що журналістика - це її шлях.
Ірина Стороженко під час роботи каналі СТБ. Канада. Фото з особистого архіву
Після перших кроків у професії в Дніпрі Ірина переїхала до Києва. Там вона почала працювати в новинних програмах «UA:Першого», а також співпрацювала з іншими телеканалами. Це був період становлення - робота в новинах, швидкий темп, щоденна практика і постійне навчання в процесі.
Саме після цього етапу вона спробувала потрапити на СТБ. І зробила це, хоч не з першої спроби. Саме наполегливість стала тим фактором, який відкрив двері до омріяної роботи.
Її перший сюжет у новинах запам’ятався їй назавжди. Це була історія про бабусю, яку ображав рідний син. Зйомка пройшла добре, вдалося поспілкуватися і з кривдником, і з жертвою, матеріал був готовий до ефіру. Але під час випуску новин сталася помилка - у сюжеті з’явився кількасекундний чорний екран. Не з її вини. Але для молодої журналістки це стало сильним емоційним ударом.
Ірина Стороженко на каналі СТБ під час роботи у програмі "Вікна". Фото з особистого архіву
Втім, цей момент не зламав її. Навпаки - став точкою входу в справжню професію. Ірина швидко влилася в роботу і колектив. З часом вона стала частиною команди, яка формувала обличчя програми «Вікна».
«Я там працювала сім років, із них, мабуть, п’ять ми створювали такі серіальні цикли в рамках новин», - згадує Ірина.
Це була робота, про яку вона мріяла. Але водночас - і етап, на якому почали змінюватися її професійні орієнтири.
«Від новин я ще там почала відходити…», - каже Ірина. Вона дедалі більше цікавилася не швидкими сюжетами, а історіями, які потребують часу, глибини і занурення.
За ці роки вона працювала з різними темами і в різних умовах – як в Україні, так і за її межами. Це були редакційні відрядження і зйомки в різні країни: Білорусь, Чехія, Польща, Німеччина, Ізраїль, Канада, Росія.
Знімала в Москві у період анексію Криму, в окупованому Криму, у Ростові під час пресконференцій Віктора Януковича, коли він зламав ручку, доводячи, що «легітимний», була на судах Надії Савченко у Воронежі, де підняла український прапор, за що її мало не затримало ФСБ.
За проєкт «Бабин Яр. Живий» для СТБ про Михайло Сидько, який вижив в Бабиному Ярі, коли розстрілювали євреїв (тоді йому було 6 років), Ірина отримала номінацію на премію «Телетріумф» – на той час одну з найпрестижніших національних телевізійних нагород. Двічі отримувала відзнаку «Голос благодійності» за сюжети, які допомагали рятувати дітей.
Але з роками змінювалася і сама програма. Мінявся формат, зникала та ідентичність, за яку її любили глядачі. Колектив почав розходитися, атмосфера вже була інша.
Ірина відчула, що їй потрібно рухатися далі. Так вона перейшла на міжнародне медіа «Радіо Свобода», де почала працювати над документальним проєктом #ВУкраїні.
Перехід на «Радіо Свобода» став точкою, яка змінила все. Ірина потрапила в документальний проєкт — 25-хвилинні фільми про незвичайних людей і явища в Україні, які виходили на YouTube і на телеканалі «Настоящее время» — російськомовному каналі холдингу, що мовив на 26 країн:
Ірина Стороженко. Фото з особистого архіву
«Завдання було - шукати в Україні щось таке цікаве, що мало би якусь проблематику і водночас показувало Україну світу. Таке, щоб це було репрезентативне, яскраве, самобутнє».
Поряд виходили схожі проєкти з Росії, Білорусі, Грузії, Азії — усього близько десятка програм. Вони конкурували між собою і надихали одне одного. Саме тоді Ірина почала цікавитися документалістикою та відвідувати фестивалі документального кіно, зокрема Docudays UA - єдиний міжнародний фестиваль в Україні про права людини.
Потім — додаткові майстерні з документалістики. Самоосвіта. Відрядження по всій країні. Репортажі зі зруйнованих міст, прифронтових сіл.
Далі вона долучилася до воєнного Youtube -проєкту «Бутусов Плюс». Обїздила майже всю лінію фронту, була на позиціях, в тому числі на піхотній в 2024 році під Роботино. Зняла кілька знакових фільмів. “Барак 200. Живі”, “Наймасштабніша поразка РФ під Вугледаром”, “Остання дорога на Чернігів”, а також багато фільмів-портретів про військових.
Війна, яка перевернула все звичне життя
24 лютого 2022 року Ірина Стороженко зустріла в Києві. Напередодні вона закінчувала сценарій для нового документального фільму про збереження пуповинної крові. Це мала бути чергова робота для проєкту, але вона так і не вийшла в ефір.
23 лютого, після виснажливих днів за текстом, Ірина з чоловіком вирішили просто вийти на кілька годин подихати повітрям, побути разом, погуляти з немовлям біля води.
"Радіо Свобода", команда документального проєкту #ВУкраїні
Вони поїхали на Київське море. Тоді це ще був звичайний день. Тиха прогулянка – остання безпечним Києвом. А вночі все змінилося:
«Коли я прокинулася чоловік уже не спав, світло горіло. Він підняв очі і сказав: “Почалася війна”».
Перші вибухи було чути навіть із великої відстані:
«Ми чули вибухи в Борисполі. Уявіть – 20-30 кілометрів. А здається, що це поруч. Будинок здригався».
Ще кілька днів до того Ірина просила чоловіка виїхати з Києва в Бар. Вона отримувала тривожні сигнали - листи про можливу ескалацію, підготовку до евакуації. Домовилися про «маркер». Коли ворог буде на кордоні - тоді виїдуть. Але вранці стало зрозуміло - вони вже запізнилися: «Ми прокидаємося - і вони вже перетнули кордон».
Збиралися під вибухи. Без плану та розуміння куди саме їхати:
«Ми збігали по тих сходах, схопивши просто дитячі речі з дитиною, без жодного досвіду далеких поїздок з нею».
Київ стояв. Усі дороги були заблоковані. Кругом – суцільні затори. Єдиний напрямок, який залишався більш-менш відкритим, - у бік Іванкова, ближче до Чорнобиля, де жили батьки чоловіка.
Ірина Стороженко. Фото з особистого архіву
Вони поїхали саме туди. Фактично - назустріч окупанту. Переночували у батьків і наступного дня вирішили їхати далі:
«Ми їхали 12-14 годин. Дорога була важкою - із зупинками, страхом, дитиною на руках і постійним відчуттям невідомості».
Так вони дісталися Бару - міста, де жили родичі чоловіка. Тоді Ірина не знала, що це місто стане її домом на роки.
Тимчасовий прихисток став домом на роки
До Бару Ірина Стороженко приїхала разом із родиною. Це було місце, де можна було просто зупинитися і видихнути. Бували вони тут і раніше, але в гості.
Спершу жили у будинку бабусі, потім - у родичів, які виїхали за кордон:
«Ми тут всією родиною були. Батьки теж приїхали пізніше. Вони довго вагалися, але коли почалися сильні обстріли - виїхали».
Перші тижні й місяці злилися в один довгий період виживання без чіткого розуміння, що далі. Ірина не афішувала, що вона журналістка. Тоді це було питання безпеки: через роботу, маленьку дитину, велику зайнятість: відрядження, сценарії, дедлайни:
«Ти просто вирішуєш базові речі. Побут, дитина, робота. І не думаєш про щось більше».
Бар тоді не сприймався як місце для життя. Це була тимчасова точка, місце, де можна перечекати.
У той час майже всі навколо виїжджали за кордон. Ця думка закралася і до Ірини. Вона проговорила це з подругою - теж журналісткою, яка працювала з темою біженців і добре розуміла, як виглядає це життя насправді.
У подруги була теж маленька дитина, тож Ірина запропонувала розглянути виїзд. Але подруга відмовилася. Для неї це мало дуже чітку картинку - люди з валізами, тимчасові прихистки, життя без опори і без розуміння, що буде далі:
«Я теж собі це уявила: натовпи людей із сумками, які кудись їдуть і не знають, що далі».
Тут, в Україні, люди мали свій статус, досвід, ім’я, свою історію, а там усе це обнуляється.
Проєкт «Бутусов Плюс». Інтервʼю з найбільшим військовослужбовцем в світі, Микола Ворошнов «Канада»
«Це фактично - відкат на років десять назад. Необхідність знову доводити, хто ти є, і знову будувати себе з нуля. І це остаточно визначило рішення. Бо тут ти вдома, а там - завжди будеш чужим», - згадує Ірина.
Врешті вони домовилися для себе про інше: не виїжджати за кордон, а в разі небезпеки просто рухатися на захід України.
«Дітей не має бути на війні»
Йшов час, війна все не закінчувалася. Київ не ставав безпечнішим, а скоріше навпаки – обстріли поширювалися на житлові будинки, ставали рандомними. Багато людей повернулося в столицю та інші міста, але Ірина мала свій чіткий орієнтир безпеки для своєї дитини.
Колись, ще у 2018 році їй дали завдання зняти цикл серіальних новинних сюжетів «Діти війни» про дітей із зони АТО. Це вже був четвертий рік війни і тоді вже було і так багато сюжетів про таких дітей. Тож Ірина не хотіла це робити, і запитала свого редактора «СТБ» Володимира Павлюка, що вони, як журналісти хочуть сказати, піднімаючи щоразу цю тему. Але те, що він їй відповів – запам’яталося їй назавжди.
Зі зйомок циклу «Діти війни». Фото з особистого архіву Ірини Стороженко
Це була коротка фраза, яка стала тепер вирішальною у вирішенні питання проживання її родини.
«Він сказав мені: «Детей не должно быть на войне». Вони не мають нести відповідальність за рішення своїх батьків. Ти привів у цей світ дитину і несеш за неї повну відповідальність».
Нервові тики у дітей знайомих, психологічні травми, страх сирен - Ірина бачила це навколо і розуміла: її дочка не має через це проходити. Відсутність надійного укриття поблизу київської квартири підсилила їх рішення залишитися.
Вони з чоловіком купили будинок у Барі. Вирішили бути тут поки - до початку школи, а там - видно буде.
«Чим більше часу проходить, тим більше я не знаю, як буде далі. Нещодавно я знімала сюжет у Вороновиці. Я запитала в лікарів, чи вони місцеві. Медична директорка амбулаторії тоді сказала: «На початку війни я сюди переселилася з Києва, працювала там у “Охматдиті”. Але, мабуть, я вже місцева». Бо тут є справи, плани, перспективи. І я її розумію».
Фільми з Вінниччини
Попри переїзд в іншу область, умова на роботі не змінилась - знімати треба. І поки дитина була маленькою, Ірина почала шукати теми там, де опинилась. Вінниччина завжди вважалась «інформаційним вакуумом» для великих медіа. Але на місці виявилось, що тут теж є багато цікавих людей та подій.
Один із найвидатніших її матеріалів - інтерв'ю з барчанкою Наталею Фіяловою, першою жінкою, звільненою з полону в рамках жіночого обміну. Програма набрала майже 3 мільйони переглядів на YouTube:
«Зазвичай мої герої в інших областях, а тут я не їхала кудись далеко. Я просто перейшла з однієї вулиці на іншу».
Потім – про барську кераміку. Ще - фільм про вінницьких криміналістів, які першими приїхали до Бучі після деокупації. Репортажі про цивільних калаборантів та зрадників-українців, які зробили кар'єру в Росії, з найвідоміших "Українське обличчя російського ГРУ".
Далі - донька підростала і Ірина могла вже їздити у далекі відрядження, про це повідомила редакторам, на що отримала відповідь, що їх влаштовує її робота і вона, якщо бажає, може далі знімати про людей Вінниччини.
Пошук однодумців та зародження кіноклубу
Зараз Ірина працює на Dobro.ua (найбільша в Україні фандрайзингова платформа онлайн-благодійності) керівницею з комунікацій, і її життя стало більш стабільним, з’явився час і бажання нових знайомств та однодумців. Вона почала активніше спостерігати за місцевими активностями та людьми. Також виникло бажання культурного життя, яке різноманітне та доступне у великих містах і досить обмежене у малих.
«Я їжджу іноді у Вінницю, але насправді це не так доступно: займає багато часу і коштів на дорогу, яка теж не дуже комфортна для частих поїздок».
Крім того, Ірина продовжувала відвідувати кінофестиваль Docudays UA - тиждень, коли відкривається «вікно можливостей». Купувала індустрійну картку, дивилася фільм за фільмом. А потім тиждень закінчувався - і доступу більше не було. Фільми, які не встигла подивитися, ставали недоступними:
«Я хочу якийсь класний фільм подивитись, а його нема. Є права власності, авторські права. Вони не викладають ці фільми в мережу просто так».
Docudays UA - організація, що купує права на некомерційні покази для клубів по всій Україні. Шведське посольство та Fondation de France підтримують цю мережу фінансово. Модератори проходять навчання, отримують сертифікат і доступ до фільмів, більшість яких - ексклюзивні, поза фестивалями недоступні.
Відкриття кафе DDM в м. Бар.
Для створення клубу потрібна була юридична особа. Ірина познайомилася з директором Фонду громади «Барі» Романом Мочарним, і вони вирішили у партнерстві започаткувати цей клуб у нашому місті. Приміщення для показів надало кафе DDM.
«До речі, DDM - це не просто в Барі класне місце. Я об'їздила всю Україну, обласні центри по кілька разів. Мені є з чим порівнювати. Це унікальне місце. Старовинне, атмосферне, там відчувається дух історії».
Що таке клуб насправді
Ірина пояснює, що «клубна культура», а не просто разові перегляди чи зустрічі.
«Якщо люди приходять просто подивитися кіно - це не клуб, а кінотеатр. Клуб - це спільнота і відповідальність. Наприклад, Фонд громади дає обладнання, я витрачаю час на підготовку, ДДМ дає простір, то і люди мають взаємно вкладатися. Прийти вчасно, бути включеними. Бо їхня присутність - це теж внесок».
За досвідом Мережі кіноклубів Docudays, їхні клуби нерідко стають осередками громадянського суспільства, в клубах народжуються ініціативи, організації та адвокаційні правозахисні кампанії. Для цього клуб має ставати спільнотою.
З показу фільму кіноклубу Docudays в м. Бар
«Ми не прагнемо масовості, нам головне – спільний інтерес, залученість. Після кожного фільму в нас відбувається обговорення, де свою думку можуть висловити всі. І в нас немає правильної і неправильної думки, бо ми кожен сприймаємо і аналізуємо інформацію по-різному. До того ж, обговорення складних питань разом вголос допомагає краще зрозуміти світ навколо».
В процесі обговорення створення кіноклубу паралельно виникла ідея з книжковим клубом.
Ірина з дитинства закохана в літературу, багато читає і цікавиться як класикою, так і сучасними авторами. Тож створення книжкового клубу дало можливість знайти в уже знайомому місті з досі незнайомими людьми – однодумців. Адже коло спілкування тут Ірини досі складалося з людей, які траплялися їй під час вирішення базових потреб: садочок, танці, перукарня, лікарня, косметолог тощо.
Ірина наголошує, що дуже рада б бачити на зустрічах клубів і місцевих, і переселенців.
«Я б особливо дуже хотіла, щоб приходити такі ж люди, як я – які не мають друзів чи своєї компанії, з якою можна поспілкуватися, обмінятися думками. Для цього не обов’язково бути закоханим в документалістику чи бути затятим книголюбом. Варто просто мати бажання прийти».
Учасники книжкового клубу в м. Вінниця
Читання - лише вхід.
«Книга і фільм - це привід. Просто привід, через який ми можемо поговорити на різні теми. Знаєте, можна і вірш прочитати - і люди обговорюватимуть його годину. В нас одна учасниця читає 140 книжок на рік. Інша іронізує: «Прочитала «Буквар» і книгу Павла Дерев’янка», - і повірте, її думки були не менш цікаві», - пояснює Ірина Стороженко.
Про Бар від щирого серця
Ірина не планувала залишатися в Барі надовго, але життя розставило все по-своєму. І сьогодні вона будує тут щось більше, ніж просто побут. Вона будує середовище. Бо іноді достатньо однієї людини, щоб у місті з’явився рух. І достатньо кількох людей, щоб цей рух став спільнотою.
«Насправді в Барі дуже багато є для дітей: гуртки, секції, розваги. А для дорослих – практично нічого. Складається враження, що барчани тут живуть для розвитку своїх дітей. Але кожна людина потребує культурного дозвілля».
Вона наголошує, що наше місто не просто цікаве, а – унікальне. В нас дуже багата історія, про яку, на жаль, знають більше за межами міста, ніж всередині:
«Я - самозвана амбасадорка барської кераміки. Розповідаю про неї всім — водіям маршруток, гостям, знайомим. Всіх, хто приїжджає до мене, я обов'язково веду до родини Біньковських і в DDM».
Вона знімала фільм про барських гончарів для міжнародного медіа, і розуміє, що це самобутня місцева традиція.
Ірина Стороженко в м. Бар, 2026 рік
«Ви маєте пишатися. Це ваша фішка! Барська кераміка - це унікальна річ. Коли я своїй колезі сказала, що живу в м. Бар, вона запитала чи там в кав'ярнях горнятка кави з барською керамікою? Бо її вивчають мистецтвознавці, вона є важливою в історії України. А тут про це знають далеко не всі».
Ірина розповіла, що письменник Павло Дерев'янко на зустрічі з книжковим клубом сказав: “Ми нікому не цікаві. Для того, щоб ми стали цікаві комусь, ми маємо стати цікавими самі собі”.
Вона почала пізнавати не лише місто, але й людей
Ірина приїхала зі сходу в центр - туди, де інші культурні коди, інша пам'ять, інші пріоритети та ментальність».
«Поділля, Бар - це «трішки захід». Якщо я зможу зрозуміти якісь культурні коди і речі, які ви розумієте за замовчуванням, то мені буде легше. Це все має дуже глибоке генетичне коріння».
Вона цікавиться місцевим діалектом, історією та місцевим фольклором, спілкується з людьми та вносить своє в розвиток міста.
Ірина Стороженко не прийшла рятувати Бар, створюючи щось нове. Вона прийшла сюди без вибору, але залишилась свідомо. Шукала для себе живе середовище, людей зі схожими цінностями, спосіб не загубитись у побуті. І в процесі цього пошуку збудувала щось, чого тут раніше не було – клуб, де можна переглянути фільми зі світовим визнанням, яких немає у доступі.
Учасники книжкового клубу з письменником Павлом Дерев'янком
Два клуби - це, здавалося б, небагато. Кімната, де збираються люди, дивляться фільм або говорять про книгу, а потім розходяться трохи іншими. Але насправді, це те, чого в Барі можливо й не з'явилося б, якби не вона.
Ірина дуже хоче, щоб люди приходили, включались, взаємодіяли. І вона вже думає наперед: роль модераторки книжкового клубу вона б з радістю передала тим, хто захоче спробувати себе в цьому. Сама б із задоволенням приходила сюди, як відвідувачка. З кіноклубом трохи складніше - там потрібно пройти навчання і отримати сертифікат. Але це теж можливо. Наразі модераторок двоє - Ірина Стороженко та Марина Коваль.
Вона не знає, наскільки затримається в Барі. Але дуже хоче, щоб ці клуби жили незалежно від неї. Щоб місто це підхопило і понесло далі само.
Бар отримав від війни чимало болю. Але разом із тим — людей, які вносять щось нове та цікаве в нашу буденність життя.
