Минає річниця пам'яті Вадима Андрійовича Чижевського, позивний «Каспер», солдат, командир міномета мінометного взводу мінометної батареї механізованого батальйону в/ч А 4689, який загинув на війні 2 жовтня 2024 року.
Народився 2 березня 1974 року у сім’ї Андрія Володимировича та Лариси Михайлівни — крихітний, вагою дев’ятсот грамів, він прийшов у світ, як зазначають рідні, ніби взятий із молитви. Сестра Світлана пам’ятає його спокійним, немов ранкове небо: тихий, міцний, незламний у своїй простоті.
Родина пройшла через немало випробувань, аби цей крихітний хлопчик вижив. Та Вадим не лише вижив — він виріс у людину, яка наповнила життя змістом і добротою. Він завжди залишався гідним сином, яким пишалися батьки.
Шкільні роки у Войнашівській школі, навчання у Чернятинському технікумі, служба в армії — це були сходинки становлення його характеру. Пізніше — Кам’янець-Подільський аграрний університет, а згодом - робота в колгоспі, посада лісника у Підлісному Ялтушкові. Саме серед тиші й зеленого шелесту він зустрів свою кохану Любу. Разом вони виростили двох синів — Ростислава і Дмитра, вкладаючи в них найцінніше, що мали: тепло, чесність і любов.
Коли діти підросли, сім’я перебралася до селища Бар. Вадим почав працював на Барському консервному заводі, де його знали як людину совісну й порядну, завжди готову допомогти. Колеги згадують його не як людину гучних слів, а як тихе світло, яке зігрівало будні своєю щирістю.
Коли розпочалася війна на Сході у 2014–2015 роках, він пішов добровольцем у зону АТО. Повернувся вже іншим — з важкими мовчазними спогадами, які не завжди можна поділити словами. Але життя тривало: знову завод, далі заробітки, буденні справи. Та коли настало повномасштабне вторгнення, Вадим не мав жодних вагань. Він ішов не за славою, не за нагородами — а щоб його сини не мусили колись ставати до зброї. «Я буду на цій війні або до кінця війни, або до свого кінця», — говорив він.
Попри проблеми зі здоров’ям, він залишався в строю. Служив у Курській області, на передовій. І саме там, 2 жовтня 2024 року, дронова атака обірвала його життя. Ця звістка стала ударом для родини й усіх, хто його знав: бо як знайти слова, коли залишається лише тиша, важча за крик?!
«Він відчував, що це буде його останній вихід», — згадує сестра. «Ми навіть не знали, в якій він частині служить, — він ніколи нічого нам не казав». Його мужність і відповідальність відзначили нагородами: за життя — відзнакою за відвагу, а після загибелі — орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Але жодна медаль не здатна загоїти рану втрати.
Пам’ять про Вадима Чижевського живе у його синах, рідних, друзях і побратимах. Він залишив приклад того, як бути людиною честі, людиною слова, людиною любові. Коли згадуєш його, бачиш не лише воїна з позивним «Каспер», а й батька, чоловіка, сина, друга. І навіть тепер, коли його немає поруч, він продовжує промовляти до нас своїм тихим, але непохитним голосом — голосом людини, яка знала ціну життя і вміла його захищати.
Вічна пам'ять і слава Герою!
