Є люди, які тримають на своїх плечах небо — не пафосно, не на показ, а тихо й самовіддано, з посмішкою на вустах. Саме таким був він. Чоловік, чиї руки пахли деревом, а душа — добротою. Анатолій Леонтійович Цицюрський, солдат, стрілець 1 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 3 стрілецької роти в/ч А7379, позивний «Плотник». Про його життя пише Барська міська рада.
Анатолій народився 7 липня 1983 року в місті Бар Вінницької області. Його дитинство рано обпалила втрата — коли хлопчику було лише п’ять, трагічно пішов із життя рідний батько. Але доля подарувала йому мудрого вітчима, який виховав Толю як власного сина, навчивши головному: сім’я — це не кров, а безумовна любов і підтримка. Разом із мамою, Валентиною Василівною, вони створили для Анатолія та його молодшої сестрички Тетяни справжній храм доброти, любові, віри та християнських цінностей.
Після закінчення Барської школи №3 Анатолій обрав шлях творця — став столяром, отримавши освіту в Барському будівельному училищі. Його позивний «Плотник» був не просто військовим кодом, це було його суттю. Кажуть, дерево в його руках оживало. Воно ставало теплом, формою, сенсом. Він відчував кожну жилку деревини, перетворюючи звичайну дошку на витвір мистецтва.
Свій професійний талант Анатолій реалізовував, працюючи в ТОВ «Барський райагробуд», а згодом в КП «Барблагоустрій». Його знали як сумлінного майстра, який своєю працею робив рідне місто кращим, затишнішим і світлішим. Свою любов він вкладав у дрібниці: як от дерев’яна парковка, яку він змайстрував для маленького племінника... Ці речі тепер стануть найціннішими реліквіями, бо в них застигло тепло його рук.
Він був людиною природи. Любив тишу лісу, збирання грибів, відчував зв'язок із кожною живою істотою. А головне — він був невичерпним джерелом оптимізму. Що б не ставалося, Анатолій усміхався і незмінно казав: «Все добре». Ці два слова були його щитом від усіх негараздів.
Життя складне, і не завжди сімейні стежки залишаються рівними. Але попри те, що з дружиною вони розійшлися, серце Анатолія належало його донькам — Крістіні та Вероніці. Вони були його гордістю, його продовженням, його найбільшою любов’ю. Він завжди був поруч, завжди залишався для них опорою, навіть на відстані.
Коли у серпні 2024 року прийшов час захищати країну, Анатолій пішов без вагань. Навіть з окопів він продовжував оберігати рідних — ніколи не скаржився.
24 грудня 2024 року. Святий Вечір. Коли на небі зійшла перша зоря, він востаннє вийшов на зв'язок. Це була особлива розмова... пронизлива, ніби душа вже передчувала вічність. Він попередив, що йде на завдання. А через чотири дні, 28 грудня, поблизу населеного пункту Шевченкове Донецької області, життя «Плотника» обірвала вибухова травма.
«Мій тато був справжнім. Працьовитим, світлим, найкращим... Він був нашою стіною. Ми безмежно ним пишаємося, але серце розривається від того, що він так і не встиг дізнатися про найголовніше: він мав стати дідусем. Тепер він оберігатиме свого онука вже як янгол з небес...».
Він був людиною, яка не кричала про свою мужність. Він просто зробив те, що вважав правильним.
Вічна пам'ять та слава Герою!
