Минає річниця пам'яті нашого захисника та Героя Олександра Антоновича Матвієнка, позивний «Течик», — навідник десантно-штурмового відділення десантно-штурмового взводу 9 десантно-штурмової роти, військової частини А2582. Про життя захисника пише Барська міська рада.
Народився 1 вересня 1980 року у мальовничому подільському селі Чемериське Барського району на Вінниччині — у родині щирих, працьовитих людей.
Його батько, Антон Арсенович та мати Любов Профирівна працювали разом у колгоспі. У сім’ї разом з Олександром зростало ще троє дітей — сестри Алла і Майя та брат Борис. Родина жила скромно, але дружно, у взаємоповазі, любові та праці.
З дитинства Сашко був спокійним, працьовитим і добрим хлопцем, який завжди допомагав батькам і старшим. Навчався в Чемериській середній школі, де зарекомендував себе як тихий та стриманий учень. Вчителі пам’ятають його як хлопця, який завжди дотримувався слова, не любив конфліктів, був доброзичливим і щирим.
Після школи, у 1996 році, вступив до Жмеринського професійно-технічного училища №1, де навчався до 1999 року і здобув спеціальність помічника машиніста теплотяга. Мав технічний розум, любив точність і порядок у всьому.
У 1999 році був призваний на строкову військову службу. Служив у військовій частині №3003 міста Одеси, де прийняв військову присягу та проходив службу у званні рядового солдата, стрільця. В армії проявив дисциплінованість, витримку та відповідальність.
Після служби повернувся додому й почав працювати на заводі «Аграна Фрут Україна» у Вінниці, де здобув нову професію — водій навантажувача. Працював чесно, сумлінно, не шукаючи легких шляхів.
У 21 рік він одружився, і в сім’ї народилася донька Яна, яку він дуже любив. Хоч перше подружнє життя не склалося, Олександр залишався турботливим батьком, завжди підтримував доньку і був поруч, коли вона його потребувала.
Після 10 років роботи на «Аграна Фрут Україна», коли підприємство скоротило штат, Олександр не опустив рук та у 2010 році почав працювати в ПП «Агросад» на посаді менеджера зі збуту. І на цьому місці проявив себе як відповідальний працівник, організований і надійний чоловік, якого цінували колеги.
В 2015 році доля подарувала йому другий шанс на щастя — він зустрів свою другу дружину Людмилу, з якою колись навчався в одній школі. Їх поєднала справжня любов і взаємоповага. У 2016 році в родині народилася донька Валерія — татова копія, його гордість і сенс життя. Людмила мала дітей від першого шлюбу — Дениса та Маргариту, і Олександр прийняв їх як рідних, оточив турботою, став для них справжнім батьком.
Він був людиною великого серця — добрий, чуйний, працьовитий, завжди готовий допомогти. Його поважали друзі, колеги, сусіди. Для сім’ї він був надійним тилом, для дітей — прикладом мужності та доброти.
Коли почалася повномасштабна війна, Олександр не залишився осторонь. Його син пішов захищати Україну, і тоді він оголосив своє рішення жінці:
«Син воює — і я піду».
Пішов добровольцем — з миром у серці, з гордістю і вірою у перемогу.
Став навідником десантно-штурмового відділення десантно-штурмового взводу 9-ї десантно-штурмової роти військової частини А2582.
Його син дав йому позивний «Течик» через його добрий гумор і непохитний характер. Для побратимів Олександр став опорою і підтримкою.
У бойових умовах проявив себе як відважний, рішучий і надійний воїн. Він не шукав слави — просто виконував свій обов’язок.
Завжди був поруч із побратимами, допомагав, підтримував, не боявся найважчих завдань. Його спокій і впевненість додавали віри всім навколо.
Але 14 лютого 2025 року, під час виконання бойового завдання на території Курської області, у селі Руська Конопелька, Олександр Матвієнко загинув. Загинув, як жив — з честю, зі зброєю в руках, боронячи Україну. Йому було лише 44 роки.
Олександр залишив по собі люблячу родину, дружину, доньок, сина, онучку, матір і сестер, друзів та побратимів, які ніколи не забудуть його щирої усмішки, доброго серця й безмежної любові до рідної землі.
Найкращі йдуть першими. Вічна пам'ять та слава Герою!
