У селі Мигалівці Барської громади живе незвичайний майстер — Василь Кривий. Він будує церкви, замки і фортеці, але не з каменю чи цегли, а з найзвичайніших сірників. Цю історію для сайту «Жмеринка онлайн» розповів журналіст Віктор Зеленюк.
Від дитячих захоплень — до агрономії
Творча жилка у Василя Григоровича була змалку. У шкільні роки малював картини на склі різнокольоровою тушшю, виготовляв пластмасові браслети, займався чеканкою та випалюванням по дереву. Та доля розпорядилася інакше — він вступив до Білоцерківського сільськогосподарського інституту і став агрономом.
Разом із дружиною Галиною Василівною — фельдшером сільської амбулаторії — вони 32 роки прожили на Хмельниччині. Там Василь Григорович був агрономом і очолював колгосп «Прогрес» у селі Голенищеве, що обробляв п'ять тисяч гектарів ріллі й об'єднував шість населених пунктів. Тягу до будівництва відчував і тоді — разом із колективом збудував ремонтну майстерню, контору, медамбулаторію, два магазини, три лазні, допоміг із реконструкцією школи.
— Я любив займатися будівництвом, бо нестримно тягнуло до чогось нового, до кращого. І як правило, тоді такі роботи виконувалися без проектної документації: задумали — і зробили, — згадує він.
На пенсії подружжя повернулося на малу батьківщину — до Мигалівців.
Хвороба, що змінила все
Перед виходом на пенсію здоров'я Василя Григоровича почало погіршуватися. Восени 2018 року через прогресуючу трофічну виразку на нозі він понад шість місяців не міг підвестися з ліжка.
— Хвороба вбивала нас обох одночасно, — згадує дружина Галина. — Два місяці чоловік пролежав в обласній лікарні, де лікарі не давали шансів на одужання. Рани були такі глибокі, що аж кістка виднілася. Безнадійного його виписали додому. Сильні болі не давали спокою — траплялося, що по два-три знеболювальних уколи колола йому серед ночі. А потім узялася за лікування сама: за рецептами зі старих медичних книг робила мазі і таки поставила його на ноги.
Саме тоді до рук Василя потрапила книга про виготовлення виробів із сірників. Перші спроби давалися важко — кілька днів намагався скласти просту хатинку, поки вона не стала схожою на зображення з книги. Але підтримка рідних надихала продовжувати.
— Робота над кожною новою конструкцією давала стимул щодня відчувати потяг до життя. Я вчився заново ходити і паралельно працював із сірниками. Готові вироби щоразу нагадували — кожен день прожитий недаремно.
Як народжується мініатюра
Процес створення кожної споруди починається з уважного вивчення оригіналу — майстер візуально «фотографує» будівлю з усіх боків. Потім виготовляє картонний каркас — найтрудомісткіший етап. Далі декорує сірниками, знімаючи сірку пінцетом. Для церковних куполів сірники попередньо випарює в гарячій воді — так вони стають придатними до згинання. Додатково використовує зубочистки, бамбукові палички, кілька видів клею, лак, картон і шпалери під дерево.
На одну роботу витрачається від 400 до 800 коробок сірників. Майстер може працювати цілими днями, іноді забуваючи про обід. Домашнє господарство переважно тримається на дружині, яка у вільний час також допомагає чоловікові у творчості.
Понад півсотні унікальних споруд
За кілька років Василь Григорович виготовив понад півсотні мініатюрних будівель — точних копій реальних споруд і тих, що збереглися лише на старих фотографіях. Церкви, замки, фортеці, цитаделі — разом вони могли б утворити ціле старовинне місто. Є серед них і копія Золотих воріт Києва. Кожна робота унікальна — жодних шаблонів чи трафаретів, тому двох однакових церков чи палаців серед його виробів не знайти.
Більшість робіт має духовну тематику — майстер вважає своє мистецтво вдячністю Богові за повернуте здоров'я та життя.
Мріє про учнів і покупців
Пенсія в обох невелика. Раніше Василь Григорович дарував свої мініатюри друзям і знайомим, але тепер змушений шукати покупців — матеріали коштують чимало, та й електроенергія, каже, добряче спустошує сімейний бюджет.
Та головна мрія майстра — не продаж, а учні. Василь Григорович хоче навчити якомога більше людей цьому незвичному ремеслу, щоб воно жило далі.
