Сергій Гуцал, позивний «Гуцул» — старший дешифрувальник взводу безпілотних систем «Фенікс» 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина», старший солдат Національної гвардії України.
Він народився 31 жовтня 1992 року в місті Бар. Єдиний син у матері — Діни Василівни, яка працює у Києві на фармацевтичній фірмі «Дарниця». Виховувала його сама, і Сергій завжди відчував її безмежну любов. Саме вона прищепила йому найважливіше — доброту, силу духу і любов до знань.
З 1999 по 2009 рік навчався у Барській школі №4. Ріс допитливим, уважним, із книжкою в руках. Любов до читання стала його супутницею на все життя. Пізніше він казав: «Мамо, дякую тобі, що ти навчила мене любити читання».
У 2015 році закінчив Національний університет харчових технологій, здобувши фах інженера-механіка харчових виробництв. Пройшов строкову службу, а згодом підписав контракт на службу у військовій частині в рідному місті. Незадовго до початку повномасштабної війни звільнився, але коли ворог ступив на українську землю — не зміг залишитися осторонь.
Кілька разів приходив до військкомату в Барі, але тоді було багато охочих. Йому казали зачекати. Та він не міг чекати — поїхав у Вінницю й добровільно вступив до лав Національної гвардії України.
З весни 2022 року виконував бойові завдання на Донеччині, у селі Карлівка. Пройшов шлях від стрільця, зв’язківця, мінометника, оператора БПЛА — до старшого дешифрувальника взводу безпілотних систем «Фенікс». З осені 2022-го по літо 2023-го охороняв кордон України з Білоруссю на Житомирщині. Потім — Запорізький напрямок, аеророзвідка.
Саме там, під Оріховом, проявив особливу мужність — виніс пораненого воїна з іншого підрозділу з поля бою, йшов із ним 4 кілометри під холодним проливним дощем. А потім повернувся назад, щоб винести тіло загиблого побратима.
У жовтні 2024 року тримав позицію під с. Миролюбівка на Покровському напрямку. Разом із побратимами — у маленькому бліндажі, виритому в твердій донецькій землі. Тиждень нищили ворога FPV-дронами, аж поки ворог не вирахував їх і накрив потужним артилерійським вогнем.
Попри війну, Сергій не переставав мріяти. Хотів поєднати своє життя з безпілотниками у мирний час, мріяв стати інструктором. Мріяв про сім’ю, про подорожі світом — адже вільно володів англійською.
У липні 2024 року приїхав у відпустку до Бару, зустрічався з друзями. З гіркотою говорив: «З семи друзів четверо вже на кладовищі, а троє зникли безвісти…» Та навіть серед цього болю залишався ніжним, добрим, чуйним сином. Для побратимів — надійним товаришем, який не раз рятував життя. Для України — справжнім патріотом.
19 березня 2025 року Сергій загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Миролюбівка Покровського району. Їхній бліндаж накрила ворожа артилерія. Шансів вижити не було.
Сергій Гуцал був представлений до нагороди орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Його життя обірвалося занадто рано, але світла пам’ять про нього житиме в серцях рідних, побратимів і всіх, хто знав його. Він був сином, другом, воїном, мріями й серцем якого завжди була Україна.
Вічна пам'ять та слава Герою!
