Ще до того, як у домівках заварюють ранкову каву, він уже на маршруті. Жовтий шкільний автобус один за одним проїжджає села Барської громади, зупиняється біля знайомих дворів і збирає дітей до школи. За кермом — Анатолій Неприлюк, водій, який щодня відповідає за безпечну дорогу для десятків учнів. Цю історію написала Мар’яна Махан для сайту «Жмеринка онлайн».
Анатолій Неприлюк працює водієм шкільного автобуса з 2015 року. Живе в Антонівці, родом із Іванівців. За цей час він добре знає не лише маршрут, а й дітей, яких підвозить до Барських ліцеїв. Його робота — це щоденний рух між селами і містом, чіткий графік і постійна увага до дороги.
До цієї роботи він прийшов після майже двадцяти років за кермом великогабаритного трактора в колгоспі. Там звик до техніки і відповідальності. Перехід на шкільний автобус став логічним продовженням, але з новим змістом — тепер у центрі не поле, а діти.
Щоденний маршрут охоплює Широке, Антонівку та Глинянку. Загалом — близько 45 учнів. Частина навчається у ліцеї №2, інші — у ліцеях №1, №2 та №3. Через таку кількість пасажирів за один раз усіх перевезти неможливо, тому водій робить кілька рейсів.
Робочий день починається о 7.15 год. Після першого рейсу — ще один, щоб зібрати всіх дітей. Після уроків, орієнтовно після 14.00 год, він знову двічі вирушає в дорогу, щоб розвезти школярів додому. Такий графік не змінюється роками і потребує витривалості.
За цей час змінилося не одне покоління учнів. Дехто з тих, кого він колись підвозив, уже створили власні сім’ї. Про це говорить просто і з усмішкою:
— Дехто з них уже заміж повиходили. Час іде швидко, а ти це бачиш просто зі свого місця за кермом.
Попри різницю у віці, контакт із дітьми залишається живим і теплим. Він звертає увагу на дрібниці, які формують атмосферу:
— Завжди вітаються, усміхаються. Старші учні — за руку, по-чоловічому. Це приємно і додає настрою на цілий день.
У кожній поїздці разом із дітьми є супроводжуючий педагог. Він слідкує за порядком і безпекою, а водій може зосередитися на дорозі. Така взаємодія дозволяє уникати зайвого напруження і підтримувати дисципліну.
Свою роботу Анатолій Неприлюк не сприймає як щось складне чи обтяжливе. Навпаки, говорить про неї як про важливу частину життя:
— Я дуже люблю дорогу, людей і їх вдячне ставлення. Робота — це моє життя, моє все. Вона приносить мені задоволення.
Його цінують і в навчальних закладах. У Барському ліцеї №2 відзначають, що він завжди відкритий до спілкування, уважний і готовий допомогти. Для колег він не просто водій, а людина, на яку можна покластися.
Поза роботою він не випадає з життя громади. Анатолій Неприлюк бере участь у діяльності сільського клубу в Антонівці. У колективі він єдиний чоловік. До повномасштабного вторгнення активно виступав на концертах, зараз продовжує співати і долучається до благодійних ярмарків.
Важливою опорою для нього залишається родина. Дружина, донька, син, який нині служить у війську, та двоє онуків. Саме заради них і таких родин, як його, він щодня сідає за кермо.
Його маршрут не змінюється роками. Ті самі дороги, ті самі зупинки, ті самі ранкові привітання. Але за цією повторюваністю — жива історія кожного дня.
Бо для дітей це дорога до школи. А для нього — відповідальність, яка давно стала звичкою і сенсом.
