У Барський ліцей №2 відкрилася виставка художниці та викладачки Світлани Бондарчук з Барський гуманітарно-педагогічний коледж імені Михайла Грушевського. На стінах - гірські пейзажі, леви й тигри, сови, квіти, водойми та милий довгоп’ят із величезними очима. Але за кожною з цих робіт не просто сюжет, знання композиції та талант, а - спогади про дитинство між Далеким Сходом і Таджикистаном, про юність, підтримка родини, війна і постійне бажання бачити красу навіть тоді, коли навколо тривога та страх.
Серед представлених на виставці робіт - пейзажі, тварини, квіти, а також кілька краєвидів міста Бар і громади. Для експозиції Світлана Бондарчук підбирала картини так, щоб вони поєднувалися між собою за настроєм, технікою та кольорами, а також були доречними для шкільного простору. Каже, свідомо не брала роботи, які могли б вибиватися із загальної атмосфери виставки чи бути не зовсім підходящими для перегляду школярами. Художниця розповідає, що за життя створила понад 60 робіт олією, а графічних — значно більше. Частина картин уже знаходиться у приватних колекціях, деякі - за кордоном, адже їх купували або забирали із собою люди, які виїжджали з України.
Ми поговорили зі Світланою Бондарчук про її дитинство, творчість, студентів і про те, чому мистецтво сьогодні стає місцем сили.
— Народилася я у сім’ї військового артилериста в Німеччині, у Франкфурті-на-Одері. Але зареєстрували мене у старовинному Потсдамі. А потім почалося життя у постійних переїздах, - розповідає художниця.
Фото: З фотоархіву Світлани Бондарчук
Її дитинство минало у військових містечках, біля красивих пагорбів, моря, річок й серед абсолютно різних культур. Після Німеччини була невелике селище на Далекому Сході під Владивостоком. Там - з одного боку Японське море, Тихий океан, з іншого - Китай. Бачила тайфуни, які зносили мости.
— Але зелень там була неймовірна. Потім ми переїхали у містечко серед високих сопок, де текла бурхлива річка. Там я пішла у перший клас. Потім був Північний Казахстан. А ще через півтора року - Таджикистан, містечко Восе.
Дорослі часто називали такі місця «дірками», бо там було далеко до цивілізації і непростий побут. Але для дітей усе виглядало інакше.
— Нам було весело всюди. Ми грали у «козаки-розбійники», «резиночки», будували схованки, каталися на санчатах і велосипедах. Не було гаджетів, але дитинство було живим, галасливим, рухливим, і дуже справжнім. Найважче було постійно прощатися з друзями після чергового переїзду.
Школа, друзі та перші проби в мистецтві
Світлана Бондарчук каже, що їй дуже пощастило з учителями. Особливо у школі в Таджикистані. Там до педагогів ставилися з величезною повагою.
— Коли тебе навчають люди, яких поважає все місто, і вони до тебе ставляться по-людськи, то й самому незручно вчитися погано.
Їхній клас був маленьким і дуже дружним. Усі разом ходили у спортшколу на баскетбол, у музичну школу, яку відвідувала і Світлана. Тому дитинство згадує як часті виступи та поїздки на концерти та змагання, походи на Солону сопку Ходжа-Мумін, вечори під гітару, переживання наслідків землетрусів, літній парк із безкоштовними качелями, магнітофони, квартирники, купання в річці і довгі прогулянки, коли спадала спека.
Про професію художниці тоді вона навіть не думала. Малювання було просто частиною життя.
— Спочатку були звичайні дитячі карлючки. Потім у школі мене дуже захоплювало, як малювали однокласники. Один красиво намалював коня, інший — троянду, хтось — людей. І ця творчість дуже передається іншим. Хочеться теж спробувати.
Тож згодом малювання стало вже не просто шкільною забавою. Світлана Бондарчук разом із подругою почала оформляти стінгазети, плакати до свят і різних подій.
— У нас тоді була ціла командна робота. Хтось писав тексти, хтось оформляв заголовки, а ми відповідали за малюнки. Інколи навіть робили великі плакати від класу. За це нас могли звільнити від чергування по школі чи кабінету.
Вона згадує, що біля нових стінгазет завжди збиралися учні, розглядали деталі, обговорювали малюнки, жартували. І саме тоді з’явилося відчуття, що творчість може передавати настрій та емоції.
— До війни ми майже всім класом були на зв’язку. А потім усе змінилося. Частина однокласників переїхала до росії. Війна розвела навіть дуже близьких людей. Але кілька друзів дитинства, які зараз живуть там, усе ж зберегли тверезе бачення реальності. Таких одиниці. Інша частина однокласників - в Європі, з тими більше на зв’язку.
Вона досі зберігає старі шкільні альбоми. Каже, там багато малюнків «і для уроків, і просто для настрою».
Фото: З фотоархіву Світлани Бондарчук
Підтримка батьків
Батьки підтримували її не лише у творчості, а загалом у навчанні.
— Вони вчили мене читати й писати, ще до школи, надиктовували диктанти, допомагали з математикою, іноземною мовою. Раділи, коли я бігала на стадіоні, підтримували у малюванні. Підказували, допомагали, вболівали.
Про маму Світлана Бондарчук говорить, як про постійну свою підтримку. Каже, хоч та ніколи професійно не займалася мистецтвом, але творчість у ній була завжди.
Фото: З фотоархіву Світлани Бондарчук
— Мама знає десятки українських пісень, інколи дуже старовинних. Під час якоїсь монотонної роботи може тихенько собі наспівувати. І все, що робить, у неї має бути красивим. У її роду був дуже талановитий художник, але він загинув на війні. Можливо, звідти й передалося щось мені.
Навіть зараз мама залишається однією з головних глядачок її робіт.
— Коли щось не виходить, вона каже: «Відпочинь. Очі відпочинуть — і все проясниться. В тебе все вийде». А потім щиро радіє результату.
Батько, згадує художниця, теж був дуже творчою людиною.
— Він прекрасно грав на акордеоні, сам змайстрував двомісний мотодельтаплан, любив тонку роботу. Робив кухонні меблі, які гості приймали за магазинні, настільки все було акуратно і продумано.
Він бачив її перші роботи олійними фарбами.
— Батько дуже радів, підтримував мене. Допомагав навіть тоді, коли я робила художні роботи для студентів-практикантів — казкових героїв, тематичні плакати, карти подорожей, тексти пісень із нотами, написані пером. Зараз у цьому вже немає потреби, бо все замінили комп’ютерні технології.
Новий етап її творчості почався у 2018 році, коли вона стала активно працювати з полотном і кольором. Але цього періоду батько вже не побачив. Його не стало у квітні 2017 року.
Мрія стати біохіміком і переїзд в Україну
У дитинстві вона зовсім не мріяла бути художницею. Її більше захоплювали точні науки.
— У школі в нас були дуже сильні вчителі. Мені легко давалася математика, обожнювала хімію, біологію. В останні роки навчання дуже хотілося стати біохіміком. Я серйозно готувалася до вступу.
Але плани довелося змінити.
— Батько поїхав у Душанбе, щоб дізнатися деталі вступу. Там йому пояснили, що дівчат на біохімічний факультет стараються не брати через польові практики в горах, випадки насильства, які траплялися під час виїздів. Йому прямо сказали: «Хочете ризикувати - ризикуйте, але вас попередили». Тому довелося вступати на філологію.
Батько художниці був військовим. Коли вийшов на пенсію ще відносно молодим, родина вирішила повернутися в Україну.
— Батько родом із Калинівського району. А мама - зі Жмеринщини. Вона дуже рано залишилася сиротою через війну і радянську систему. Хотілося повернутися на Батьківщину.
Першою в Україну переїхала сама Світлана. Вона перевелася з Кулябського інституту до Вінницького педінституту.
— У Таджикистані діяло суворе правило обов’язкового відпрацювання після навчання. Мені навіть пропонували залишитися працювати в інституті, бо я приносила їм перемоги на республіканських олімпіадах. Але дуже хотілося в Україну.
Після завершення навчання у Вінниці декан філологічного факультету Микола Богачук рекомендував її для роботи у нещодавно відкритому Барському педучилищі.
— Він особисто дружив із нашим директором Миколою Комісарчуком. Так я отримала направлення у Бар на посаду викладачки філології. А згодом і мама, яка теж закінчила з відзнакою Душанбінський національний університет, отримала можливість працювати тут. Так ми й переїхали у Бар у 1986 році.
Як філологиня стала викладачкою мистецтва
Свій шлях у мистецтві вона називає несподіваним. Спочатку працювала у коледжі філологом. А у 1990 році зробила персональну виставку графіки та робіт у змішаній техніці. Саме тоді у закладі звільнилися викладачі художніх дисциплін. І директор коледжу Микола Комісарчук запропонував їй перекваліфікуватися.
— Я тоді впиралася руками і ногами. Казала, що не впораюся. А він відповів, що вони з колегами уважно передивилися мої роботи і впевнені - впораюсь.
Потім були курси, методоб’єднання, навчання, перепрофілювання, аспірантура, практика, а далі - десятки років викладання мистецтва.
Фото: З фотоархіву Світлани Бондарчук
Сьогодні Світлана Бондарчук викладає образотворче мистецтво, історію українського та зарубіжного мистецтва, веде практики і творчий гурток «Художній досвід».
— Молодь - це енергія. Поруч із нею не хочеться бути пасивною. Їх треба вести за собою, а це означає - постійно рухатися вперед.
Студенти, якими пишається
Вона багато говорить про своїх студентів, бо для неї це не просто робота, а - життя.
— Дуже люблю людей, які проходять через наш коледж. Горжуся, що колись була причетна до формування людей, серед яких знані та відомі в громаді та далеко за її межами, а також всі, про кого чує гарні відгуки. Називати одних і не назвати інших було б дещо нечесним. А перелічувати прізвища – дуже довга історія.
Серед її студентів — музиканти, художники, майстри декоративного мистецтва, фотографи та військові. Світлана Бондарчук згадує лідера гурту «ТІК» Віктора Бронюка, якого колись навіть трохи вчила грати на гітарі, художницю Надію Іванисько, чиї роботи добре знають у Барі, майстриню витинанки Тетяну Рудик, яку називає людиною великого серця, фотохудожника Володимира Гончарука, відомого далеко за межами громади, художника Андрія Гнеда, який із перших днів пішов добровольцем на фронт, та майстра татуювання Назара Горішного, котрий перед війною мав власний салон в Івано-Франківську. І окремо — тих випускників, які сьогодні захищають Україну на передовій.
Фото: З фотоархіву Світлани Бондарчук
— Є випускники, з якими ми досі спілкуємося з фронту. І це дуже непросто емоційно.
Світлана каже, що війна сильно змінила студентів.
— Раніше було більше легкості. Шуму. Розмов про закоханість, дискотеки, якісь кумедні історії. Тепер багато хто виснажений. Люди переживають за батьків, братів, коханих на фронті. У декого зникає бажання малювати. Робота тоді йде просто на автоматизмі.
Улюблена техніка в роботі
Сама художниця найбільше любить працювати з олійними фарбами. Каже, саме ця техніка дає можливість створювати глибину і настрій.
— Я пробувала різні техніки. Але олійний живопис для мене найживіший.
Колись багато працювала з портретами. Навіть вирізала силуетні портрети з чорного паперу. Але згодом відійшла від цього жанру.
— Портрет вимагає дуже великого навантаження на очі. Особливо коли хочеш передати не просто схожість, а людину, її характер, погляд, внутрішній стан.
Один із найемоційніших портретів вона написала для батьків загиблого військового:
— Хотілося, щоб вони подивилися на картину і сказали: так, це він.
Сьогодні вона найбільше любить писати природу, тварин і квіти. У вільний час також вивчає німецьку, щоб мати змогу спілкуватися з чоловіком сестри, сім’я якої проживають в Німеччині.
Виставка в ліцеї №2
На виставці у ліцеї №2 є кілька особливих робіт. Одна з них - пейзаж із Солоною сопкою Ходжа-Мумін у Таджикистані.
— Цю картину я написала за чорно-білою фотографією, яку зробила ще у дев’ятому класі з балкона нашої квартири. Гора там майже повністю із солі. На ній ростуть фісташки, живуть дикобрази. А за нею починається Афганістан. Коли там була війна, у нас інколи було чути вибухи.
З виставки картин Світлани Бондарчук в Барському ліцеї №2
Ще одна робота, яка особливо привертає увагу - довгоп’ят із величезними очима.
— Багато хто думає, що це лемур чи мавпочка. Але це довгоп’ят. Дуже цікава тварина з Індонезії. Я довго шукала потрібний ракурс і характер. Хотілося передати саме його сутність.
З виставки картин Світлани Бондарчук в Барському ліцеї №2
У її картинах - насичені кольори, цікавий сюжет та особливий настрій. Світлана Бондарчук каже, що часто ідеї приходять несподівано - під час прогулянок або навіть контакту з водою. Але для народження роботи потрібен внутрішній спокій.
— Щоб щось створити, треба почути власні думки. Інколи після роботи відчуваєш, ніби вже все виговорила. І хочеться просто мовчати. Поки знову накопичаться враження, настрій. Інколи буває, що просто треба змусити себе розпочати роботу. І настрій приходить. Але це коли є готовий задум. Іноді щоб знайти потрібне, йдуть години, вечори активних пошуків потрібного ракурсу, погляду, настрою. Так довго я шукала ракурс польоту сови, стійку добермана у нічній природі, індонезійського довгоп’ята. Кілька днів пішло на пошук ідеї величного лева на світанку та амурського тигра, що виходить з тіні джунглів.
Ця виставка одна з небагатьох у художниці, де показані лише її картини. Зазвичай бере участь у спільних виставках з колегами.
Мистецтво для Світлани сьогодні - місце сили
— Це і психотерапія, і спосіб висловити себе. Воно нагадує, що світ не складається лише з болю і темряви. Це і хороший спосіб зайняти себе і думки.
У вільний час, каже Світлана Бондарчук, колись мала значно більше захоплень, ніж сьогодні.
— У мирний час було більше можливостей для хобі. Я дуже любила подорожувати — і по Україні, і по колишньому союзу, трохи їздила за кордон. Колекціонувала морські раковини, грала на гітарі та фортепіано. Щодня проводила кілька годин на стадіоні. Неможливість його відбудови через війну стала для мене додатковим стресом, як і для багатьох людей, які там проводили багато часу. Хоч зараз це вже трохи відійшло на другий план.
Фото: З фотоархіву Світлани Бондарчук
Сьогодні її життя це переважно дім, робота, студенти, творчість і постійний рух уперед. Але навіть зараз вона знаходить час для музики, читання та вивчення іноземної мови.
Людям, які люблять малювати, але бояться починати серйозно займатися творчістю, радить насамперед не сумніватися у собі.
— Якщо любите - пробуйте. Сьогодні є дуже багато шляхів отримати знання. Спілкуйтеся з художниками, спостерігайте за їхньою роботою, шукайте майстер-класи, дивіться роботи тих авторів, які вам близькі по духу. Я не раз бачила, як абсолютно невпевнені у собі люди починали створювати чудові речі. Головне - бажання і праця.
А коли мова заходить про мрії, то вони у художниці сьогодні дуже схожі на мрії більшості українців.
— Хочеться, щоб закінчилася війна. Щоб повернулися живими хлопці, які зараз нас захищають. Щоб люди перестали думати, як вижити на маленькі зарплати й пенсії. Хочеться бачити на вулицях більше молоді, більше спокійних і щасливих облич. Просто хочеться, щоб країна жила мирно, достойно і впевнено у завтрашньому дні.
