Кожен ранок у будинку Людмили Слободянюк починається однаково шумно. Хтось шукає зошит перед школою, хтось збирається на тренування, хтось уже допомагає на кухні. Тут звикли до постійного руху, великого столу і періодичного поповнення членів сім'ї.
За шістнадцять років Людмила разом із чоловіком виховала не лише трьох біологчних дітей, а й дала сім’ю ще чотирнадцятьом дітям, які залишилися без батьківської опіки. Для них всі вони стали рідними. Сьогодні частина вихованців уже дорослі - служать в ЗСУ, працюють, виховують власних дітей. На війні і батько сімейства. Але цей будинок для них залишається місцем, де їх чекають.
Фото з домашнього архіву родини Слободянюків
Людмила тримає цей дім і атмосферу добра, яка в ньому панує. І не збирається зупинятися. На запитання як їй вдається це відповідає:
— Я така ж жінка, така ж мама, як інші, і без віри я б не впоралася, — каже вона просто, ніби говорить про щось давно вирішене.
Людмила Слободянюк
А почалося все з любові до краси
Людмила виросла в селі Окладне. Змалку любила все, що пов'язане з красою і затишком: вдома у них завжди були вазони на підвіконнях, на стінах - екібани. Це захоплення не зникло з роками — воно просто змінило масштаб.
Коли разом із чоловіком будували власний будинок на Барських Чемерисах, подвір'я поступово перетворилося на справжній куточок краси: квітники, плетений тин з лози, ландшафтні деталі, зібрані своїми руками. А коли до родини почали приходити прийомні діти, Людмила залучала їх до цього разом.
Фото: Фото з домашнього архіву родини Слободянюків
— Вони все мені допомагали: і камінчики збирати, і квіти садити, і прутики готувати, плести, — розповідає вона.
Це захоплення живе в родині досі. Нещодавно Людмила разом із дітьми наносила гілок і вже частину нового тину встигли сплести тут, у дворі барського будинку.
— Моє хобі стало нашою сімейною традицією - творимо красу і підтримуваємо її, — каже жінка.
Слова, які змінили все
Родина Слободянюків - католики. Ходять до костелу Святої Анни в Барі, беруть участь у релігійних зустрічах. Одна така зустріч і стала переломним моментом.
До барського костелу приїхала спільнота з Італії - вони займалися покинутими дітьми і розповідали про прийомне батьківство. Тоді одна монахиня сказала слова, які Людмила запам'ятала назавжди: "найнещасніша людина — це дитина без сім'ї".
— Я почула ці слова і почала думати: як зробити, щоб таких дітей було менше? Щоб більше було щасливих і щоб їм дати сім'ю, — згадує вона.
Досі жінка попри сім'ю, багато роботи, хобі та інше почувалася не повністю реалізованою. Ніби чогось важливого вона ще не зробила. Тож ідея визріла сама. Людмила запропонувала чоловіку всиновити двох малят-близнюків. Для нього це було несподіванно, тому знадобився час і молитва. Але коли вони разом побачили немовлят, щось у серці змінилося.
Фото: Фото з домашнього архіву родини Слободянюків
Вони пройшли навчання у Вінниці й отримали всі документи. Та близнюків зрештою забрав рідний дядько — він мав першочергове право. Подружжя було засмучене, але служба в справах дітей незабаром зателефонувала знову.
Перший досвід прийомної сім'ї
— «Є маленька дитина, їй пів року. Але в неї є четверо братиків і сестричок», - сказали нам тоді, — згадує Людмила.
Слободянюки розгубилися. Їхній будинок на Барських Чемерисах вже тоді був побудований, але частина приміщень ще не була готовою. Вони планували двох малюків — а тут одразу п'ятеро, і найстарший — третьокласник. Людмила каже, що віддали рішення в Божі руки, відкрили Святе Письмо навмання:
— Прочитали: думайте про Боже, а решта додасться. Після того питаня вже не стояло, - розповідає жінка.
У 2010 році родина стала дитячим будинком сімейного типу. П'ятьох дітей із Гайсина привезли до будинку в с. Чемериси Барські. Наймолодшому - шість місяців, далі - дворічний, п'ятирічний, першокласник і третьокласник.
Фото: Фото з домашнього архіву родини Слободянюків
Двоє рідних дітей тоді вже були підлітками, молодша - іще в садочку. Людмила поговорила з ними до того, як приймати рішення. Вони загорілися.
— Вони відразу захотіли - будуть бавити, підтримувати, поділяться любов'ю. І справді так і вийшло: бавили мені малих, були прикладом для тих, хто підростав.
Дітей прийняли і родичі. Звісно, знадобився час, щоб звикнути до такої великої родини. Але дідусь і бабуся ввійшли в роль по-справжньому: мама Людмили записала дні народження кожного вихованця — і вітає всіх онуків. Дідусь приїжджає й допомагає з городом.Так в дитей з'явилися не лише батьки, а й дідусь і бабуся.
Тоді в родини було і велике господарство, яке годувало сім'ю: три корови, бички, телиці, свині і кури. Чоловік сезонно працював на цукровому заводі, потім перейшов на військову частину — відчув покликання до служби ще до повномасштабного вторгнення.
Чотирнадцять доль
Оскільки дитячий будинок сімейного типу передбачає до десяти вихованців, родина поступово поповнювалася. Після перших п'яти з'явився хлопчик із Васютинець, потім — троє з Барщини: двоє братів і сестричка. Далі - двоє підлітків із Журавлівки, двоє братів із Гулів. І вже в Барі — ще один хлопець чотирнадцяти років, у якого не стало ні батька, ні матері, а бабуся тяжко хворіє.
Фото: Фото з домашнього архіву родини Слободянюків
Загалом — чотирнадцять вихованців за шістнадцять років.
Усі вони приходили зі своїм болем. Когось важко було навчити довіряти дорослим. Хтось не вмів просити про допомогу. Хтось не знав, що таке стабільність — коли ти прокидаєшся і знаєш, що тебе нікуди не відправлять.
«Вони всі приходять із різним досвідом. Але найбільше їм потрібні любов, стабільність і безпека», — говорить Людмила.
Фото: Фото з домашнього архіву родини Слободянюків
«У наших дітей три мами»
Усі діти практично з перших днів називають подружжя мамою і татом. Людмила пояснює це просто — для кожної дитини вона відразу проговорює одну й ту саму думку:
— Кажу їм: у вас є три мами. Одна — та, що вас народила. Друга — я, та, що виховує. І третя — мама на небесах, яка є мамою всіх нас. Так що ви не сироти, - каже Людмила Слободянюк.
Вона згадує, як одного разу привезли трьох маленьких дітей — вони не знали, як до неї звертатися і ніяковіли. До вечора всі троє вже кричали «мама».
— Ми не просимо і тим ільше не примушуємо, діти самі вирішують коли нас називати батьками. Вони мають бути самі готові.
Деяким дітям важливо зберегти зв'язок із рідними батьками. Людмила цьому не заважає — навпаки, допомагає, якщо є бажання. Але вчить і іншого: пробачати.
— Кажу їм: вона вам дала життя, і за це треба бути вдячними. Вона не змогла дати більше. Але найважливіше - мати життя.
Але спілкуються з своїми рідними лише кілька дітей. Причини різні: десь родичі не йдуть на контакт, а десь й самі діти не хочуть.
Тут дітей не ділять на своїх і чужих
Сьогодні частина вихованців - уже дорослі люди з власним життям. Хтось збудував сім'ю, хтось купив будинок, хтось служить.
Найперший прийомний син сам заробив на житло. Поїхав зварювальником, за сезоні роботи за кордон до повномасштабної війни, зібрав гроші й купив будиночок неподалік Бару. Ще двох синів служать у ЗСУ, один отримав серйозне поранення - і проходить лікування. Ще один - пішов служити від поліції, зараз на Волині. Біологічний син теж у лавах ЗСУ, на Хмельниччині. Разом із чоловіком, п'ятеро членів сімей - у рядах захисників.
— Ми ніколи не ділили дітей на своїх і прийомних. Вони всі мої, — каже Людмила.
Двері тут відчинені для всіх завжди. Хтось приїжджає у відпустку. Хтось - на реабілітацію.
У Людмили вже двоє онуків — від біологічного сина і від прийомної доньки.
Біологічні діти давно живуть самостійно: син із сім'єю - на Хмельниччині, дві доньки - у їхньому будинку на Барських Чемерисах. А будинок у Барі, де зараз функціонує ДБСТ, - це комунальна власність громади. Кілька років тому стало зрозуміло: на Чемерисах вже затісно, добудовувати нікуди, а діти продовжують приходити. Людмила дізналася, що сім'я може розраховувати на придбання оселі за державні кошти, і подала заявку. У результаті громада придбала триповерховий будинок площею 297 квадратних метрів за майже чотири мільйони гривень із державного бюджету та передала Слободянюкам у користування. Тож тут велика родина живе вже чотири роки, а біля власношл - вирощують городину. Господарство вже давно не тримають.
Щоденна праця
На питання, чи не важко, Людмила відповідає правдиво: звісно, це не легко. Виховання дітей - це відповідально і не просто завжди, а тут діти зі значним травматичним досвідом. Але одразу ж додає: є те, що допомагає.
— Тільки з Богом можна черпати ці сили. Щодня молюся і Бог допомагає.
Усім батькам, а тим більше батькам-вихователям важлива підтримка родичів, друзів, фахівців. Людмила також не виняток, тож понад десять років періодично також консультується з психологом. «Це не слабкість, а турбота про себе і про дітей», - каже вона.
Фото: Фото з домашнього архіву родини Слободянюків
Попри те, що несе досить важку і важливу місію, каже, що вона слабка жінка, яка черпає сили з слова Божого.
— Я можу хвалитися тільки Богом і тим, як він мене змінив. Тим, що він мені дає — я ділюся з дітьми. Вчу їх любити — людей, природу, все, що Бог створив, - розповідає Людмила.
Соціальна служба супроводжує родину постійно: щомісяця перевірки, консультації, нові завдання. У Людмили є звіти, є обов'язкові підвищення кваліфікації, є плани роботи з кожною дитиною. Це теж частина великої праці, яку не видно ззовні.
Зате видно інше: діти ходять до школи, на спортивні секції, на хор, танці, займаються додатково з різних предметів. У дворі — невеличкий спортивний майданчик. І кожна дитина знає, що вдома на неї чекають.
Фото: З сімейного архіву родини Слободянюків
День, який починається з молитви
У домі Слободянюків є свій ритм. День починається з молитви, потім - ранкові вправи у великому фоє на другому поверсі. Далі - Людмила готує сніданок, а діти збираються до школи. Після занять та у вихідні - спільні прогулянки, спільна праця, розмови. Якщо ліплять вареники чи пиріжки, то всі разом. Хтось чистить картоплю, хтось ріже цибулю. Вечорами грають у настільні ігри або просто розмовляють - без телефонів та поспіху. По неділях ходять на молитву до костелу. Свята - разом. На городі - разом.
Між цим усім Людмила знаходить час для себе. Вона їздить на духовні реколекції, читає богословську літературу, вивчає Святе Письмо. Після початку повномасштабного вторгнення почала писати вірші - і не зупиняється. Більше двадцяти текстів, частину з яких вже поклали на музику. Мріє про власну збірку творів.
— Коли мені важко - слухаю свої пісні і мені стає добре. Це те, що мене теж підтримує, — каже вона.
На полицях у домі - ціла колекція випускних альбомів: з садочка, з початкової школи, з одинадцятого класу. Кожен - чиясь історія, яка починалася тут.
Місія, яку не планували
Людмила Слободянюк в дитинстві не мріяла про велику сім'ю, а хотіла стати юристом, щоб допомагати людям. Але саме це виявилося її місією - тією, яку вона шукала і врешті знайшла.
— Коли ми прийняли перших п'ятеро дітей, я зрозуміла - це воно і є. Тоді я вперше почувалася реалізованою.
Зараз у її домі - семеро дітей. З них - одна дівчинка, а інші - хлопчики.
Людмила каже, що планує продовжувати свою місію і допомагати дітям знаходити нову родину. Мріє про те, щоб щороку вся велика родина збиралася за одним столом — і рідні, і прийомні, і онуки, і ті, хто ще тільки прийде.
— Я хочу, щоб кожна дитина знала: вона не сама і завжди має дім, куди може повернутися. А найбільше прагну передати дітям віру в люблячого Бога Отця, який дарує нам не лише життя тут, на землі, а й надію на спасіння та вічність у Його Царстві. І що б не сталося — Він ніколи нас не залишить.
Я чудо в Божих руках
Сьогодні знов напишу вірш,
В подяку Господу благому.
Духу Святий, прийди скоріш
Відкрити серця двері мого.
Прийняти щоб ту благодать,
Яку Творець завжди дарує.
Любов’ю очі хай горять,
Душа від радощів танцює.
Бо чудо в Божих руках я,
Що з глини й слова він гаптує.
Як кожний з нас має ім’я,
Так кожний Бога хай віншує.
Мене як столяр обробляв
Тверду натури деревину,
Щоб я бандурою була
І гучним звуком спів мій линув.
Була металом, наче сплав,
Коваль розпік мене в печі.
То гнув, то різав, то клепав,
Тепер придатна мов ключі.
Зернятком була одиноким,
У землю вкинув, доглядав.
Вродила колосом високим,
Стократно плід мій засіяв.
Була набором слів простих.
Він, як письменник, повкладав,
Заграла рифмою для тих,
Хто Бога по житті шукав.
Була мов камінь на стежині,
Причиною для спотикань.
А він підняв, омив і нині
Мною доповнив свій дизайн.
Так легко на душі й приємно,
Коли аналізуєш результат.
І все, що прийде, звісно, не даремно,
Досягнень буде більше, як витрат.
Бо що важке, то лиш сходинки вгору,
Які до Бога завжди нас ведуть.
Нема кінця, і все приходить в пору,
Тож розвивайся й бути вдячним не забудь.
Людмила Слободянюк
