У м. Бар 28 липня відбувся показ документального фільму «Барак 200. Живі», присвяченого трагедії в Оленівській колонії. Захід організував DOCU CLUB «Барі» до Дня вшанування пам'яті захисників і захисниць, добровольців та цивільних осіб, страчених, закатованих або загиблих у полоні.
Цього разу модераторка кіноклубу, журналістка й авторка стрічки Ірина Стороженко не модерувала обговорення після показу. Модераторкою виступила її колега по клубу Марина Коваль. Ірина відповідала на запитання глядачів та розповіла про те, як протягом восьми місяців створювала документальний фільм, заснований на свідченнях українських військовополонених. Працювала над фільмом Ірина вже проживаючи в м. Бар. Стрічка вийшла у 2024 році.
«Барак 200. Живі» - це реконструкція подій 28 на 29 липня 2022 року, коли в колонії в окупованій Оленівці Донецької області підірвали барак №200, де утримували українських захисників, військовослужбовців полку «Азов». За допомогою розповідей очевидців та кадрів з телеграм-каналів опукантів стрічка покроково відтворює події тієї ночі.
Особиста причина створити цей фільм
Ідея документального фільму народилася не випадково. Після виходу українських захисників із «Азовсталі» Ірина майже нічого не знала про долю свого одногрупника. Він був керівником пресслужби полку «Азов» та потрапив у російський полон.
— У мене одногрупник був на «Азовсталі», поранений у голову під час оборони Маріуполя, потім потрапив у полоні в Оленівці. Він був керівником пресслужби «Азову». Ми не знали, що з ним і де він. Я тоді всіх про нього розпитувала. Дуже проживала ті події, - згадує Ірина.
Тривалий час вона припускала, що він міг перебувати саме у бараку №200. Згодом з'ясувалося, що військовий утримувався в іншому бараці. Сьогодні він уже понад рік як повернувся в Україну після полону.
Саме переживання за близьку людину стало поштовхом до створення документального проєкту.
Вісім місяців роботи та понад 20 годин свідчень
Над фільмом Ірина Стороженко з командою працювала майже вісім місяців у межах YouTube-проєкту журналіста Юрія Бутусова. За цей час їй вдалося записати інтерв'ю з вісьмома військовими, які перебували в бараку №200 і вижили після вибуху.
На той момент із російського полону вже повернулися 22 азовці, які були свідками трагедії. Авторка прагнула поспілкуватися з кожним із них, однак зробити це не вдалося.
— Хтось не був готовий говорити про пережите, комусь цього не дозволяли. Але навіть ті свідчення, які вдалося записати, стали дуже важливими не лише для фільму, а й для розслідування цього злочину, - розповіла Ірина Стороженко.
Усього журналістка записала понад 20 годин інтерв'ю. До фінальної версії увійшла лише невелика частина.
За словами авторки, вона свідомо не включала деякі важливі факти, які могли б зашкодити самим військовим або їхнім родинам. Адже значна частина захисників, які були в Оленівці, досі перебуває в російському полоні.
Усі записані свідчення вона передала слідчим, які займаються розслідуванням воєнного злочину.
«Вони розуміли, що щось готується»
За словами військових, чиї свідчення лягли в основу стрічки, ще до вибуху вони відчували, що відбувається щось незвичне.
До барака №200 людей переводили вибірково. Частина військових згадує, що матраців у приміщенні взагалі не було, інші - що їх критично не вистачало. Спочатку також не було освітлення, а поведінка конвою викликала дедалі більше підозр.
Багато хто вже тоді думав, що ця ніч може стати останньою.
Найбільше постраждали військові, які перебували біля входу до барака. Саме вони опинилися в епіцентрі вибуху.
У момент вибуху в бараку перебували 193 українські військовополонені. 54 людини загинули, понад сотню отримали важкі поранення.
Найбільше постраждали військові, які перебували біля входу, в епіцентрі вибуху. Вони загинули майже миттєво. Втім, барак був занадто великим, щоб вибух убив усіх. Саме це врятувало десятки людей.
Дві години без допомоги
Одна з найболючіших тем фільму те, що після вибуху пораненим майже дві години не надавали жодної допомоги. Лише згодом до них допустили полонених українських медиків із інших бараків.
Навіть після цього евакуацію навмисно затягували.
За словами очевидців, російські військові відкрито говорили між собою, що очікували більшої кількості загиблих, сміялися над пораненими та не поспішали надавати допомогу.
Лише близько п'ятої ранку поранених почали вантажити у вантажівки та вивозити до лікарні в окупованому Донецьку.
Ставлення медиків там було різним. Одні намагалися допомогти, інші могли не змінювати пов'язки по кілька днів.
Саме ті, хто вижив, сьогодні стали найважливішими свідками трагедії.
Розслідування триває
Російська сторона одразу звинуватила Україну в ударі по колонії. Цю версію окупанти повторювали навіть пораненим військовополоненим.
Втім, самі очевидці не вірили в ці твердження, адже характер вибуху, за їхніми словами, не був схожий на наслідки ракетного удару. Від ракети усі б загинули.
Військові у фільмі розповідають, що окупанти вилучали уламки з тіл загиблих і поранених, що ускладнило подальше встановлення типу вибухового пристрою. Розслідування трагедії триває досі.
За інформацією, озвученою під час показу, на 2026 рік 49 українських військовополонених уже повернулися додому під час обмінів. Близько 90 азовців досі залишаються в російському полоні, щонайменше 38 із них незаконно засуджені російськими судами.
«Про них не можна переставати говорити»
Завершуючи зустріч, Ірина Стороженко наголосила, що з кожним роком тема полонених усе рідше з'являється в інформаційному просторі. Однак сотні українських військових залишаються в російських колоніях уже четвертий рік, а їхні рідні продовжують жити між надією та невідомістю.
Саме тому, переконана авторка, такі фільми потрібні не лише для того, щоб зафіксувати історію одного з найстрашніших воєнних злочинів росії, а й щоб суспільство не переставало пам'ятати про тих, хто досі чекає на повернення додому.
Як відтворювали трагедію
У стрічці немає постановочних сцен. Усі документальні відео - це реальні кадри, знайдені командою під час багатомісячної роботи: відеозаписи з російських джерел, матеріали з колонії, лікарні та інші підтверджені кадри. Шокуючі моменти у фільмі також присутні, однак найважчі сцени заблюрені з етичних міркувань.
Єдиним елементом реконструкції стала тривимірна модель колонії та барака №200, створена на основі свідчень очевидців, щоб максимально точно показати перебіг подій.
