Минає річниця пам'яті нашого захисника В’ячеслава Надибського. Про його життя пише Барська міська рада. Він народився 26 серпня 1987 року у Вінницькій області. Зростав разом із братом Віктором та сестрою Наталією. Родина була для нього дуже важливою. Із дитинства вони мали свої спільні моменти, які з роками стали безцінними спогадами. Мама В’ячеслава працювала на швейній фабриці, батько працював на заводі. На жаль, В’ячеслав дуже рано втратив батька, коли хлопчику було лише 9 років. У такому віці дитина ще потребує батьківської руки, поради й захисту, але В’ячеславу довелося рости без батька. Поруч залишилася мама, брат і сестра. Саме родина стала тією опорою, з якою він пройшов своє життя.
В’ячеслав навчався у Балчанській школі. У дитинстві він був активним, життєрадісним та допитливим. Йому хотілося бути поруч із близькими, брати участь у всьому, що вони робили.
«Дуже теплим спогадом нашої родини залишився той самий момент, коли маленький В’ячеслав біг за братом Віктором, бо той поїхав кататися без нього на мотоциклі. Для когось це просто дитяча історія. Зараз цей простий дитячий спогад болить особливо сильно, адже в ньому залишився той маленький В’ячеслав — живий, щирий, допитливий хлопчик, який просто хотів бути поруч із братом. Для нас цей шматочок життя, який тепер хочеться повернути хоча б на одну хвилину» - рідні В’ячеслава.
Після школи протягом трьох років він навчався у Барському професійному будівельному ліцеї. Пізніше вступив до ВТК у Вінниці, де здобув спеціальність механіка. В’ячеслав був людиною, яка не боялася роботи й уміла заробляти власними руками.
У мирному житті В’ячеслав багато працював: на Roshen, Барському машинобудівному заводі, а також працював у сестри Наталії. Він не боявся важкої праці. Мав свої бажання та мрії й намагався їх здійснювати. Однією з його великих мрій був власний автомобіль. Він дуже хотів машину, тому працював, відкладав гроші, збирав — і зрештою здійснив свою мрію. Одним із найбільших захоплень В’ячеслава була музика. Любив автомобілі, любив життя, любив прості речі, з яких воно й складається. Саме тому сьогодні так боляче усвідомлювати, скільки всього він ще міг би зробити, скільки мрій здійснити, скільки музики почути.
«Він дуже любив музику, любив автомобілі й умів мріяти. Якщо чогось хотів — працював і збирав, доки не здійснював свою мрію. Таким він був у житті — справжнім, працьовитим і щирим. І таким назавжди залишиться в нашій пам’яті».
26 грудня 2022 року В’ячеслав пішов захищати Україну. Це було його власне рішення. Він не шукав причин залишитися осторонь, вирішив стати на захист своєї держави, свого дому та людей, яких любив. Можливо, він розумів, наскільки небезпечним буде цей шлях. Але пішов. Пішов, бо хтось мав захищати Україну. Пішов, щоб його рідні могли залишатися вдома. Пішов, щоб інші могли жити.
В’ячеслав виконував бойові завдання із захисту України. Воював в різних напрямках зокрема обороняв Запорізьку область. Служив у роті зв’язку, військова частина А4712. Солдат з позивним «Комбо». Позивний був пов’язаний із автомобілем Combо. Те, що колись було просто його захопленням у мирному житті, стало частиною його військового імені.
З побратимами у В’ячеслава були хороші, дружні стосунки. Він був товариським, підтримував своїх і намагався допомагати там, де міг. Він не хотів просто сидіти й чекати. Постійно намагався щось придумати, щоб завдати ворогу якомога більшої шкоди та знищити більше російських окупантів. Він думав про те, як виконати завдання, як допомогти своїм і як зробити так, щоб ворог більше не міг прийти на українську землю. Побратими пам’ятають його як свого. І це, мабуть, одна з найважливіших речей, яку може залишити після себе військовий — пам’ять тих, хто стояв із ним поруч.
17 вересня 2023 року В’ячеслав Миколайович Надибський загинув під час виконання бойового завдання із захисту України в районі населеного пункту Роботине, Пологівського району, Запорізької області.
21 вересня 2023 року родина отримала страшну звістку, що В’ячеслав зник безвісти. А потім родині довелося чекати. Майже два роки — чекати, сподіватися, вірити, що він живий, що десь є, що одного дня повернеться. Але прийшла звістка про загибель. Найстрашніше для матері — пережити свою дитину. Ганна Петрівна втратила сина, якого колись проводжала в дитинство, якого ростила, якого бачила маленьким хлопчиком, що біг за старшим братом, бо просто хотів бути поруч. В’ячеславу було лише 36 років. Він ще міг би слухати улюблену музику, працювати, сміятися, зустрічатися з рідними. Ще могли бути звичайні сімейні дні, розмови, поїздки, свята. Але війна забрала його майбутнє. Для держави він — солдат. Для побратимів — «Комбо». Для мами, брата та сестри — син та брат Славік, Славунчик, Сливка. А для всієї родини — людина, яку неможливо замінити.
Його більше немає поруч, але він залишився у спогадах: у музиці, яку любив, в автомобілях, які так цінував, у дитячій історії про те, як біг за братом, і в серцях людей, які його знали.
Вічна пам'ять та слава Герою!
