Минає річниця пам'яті Героя Олексія Куцого, солдата, номера обслуги зенітного артилерійського відділення зенітного артилерійського взводу 143-ї роти охорони в/ч А2287, позивний «SOLO». Про його життя пише Барська міська рада.
Олексій народився у місті Бар Вінницької області у 1989 році. Його батько — Олександр Олександрович (електрик, його нестало у 2014 році), мати — Тетяна Логінівна Росочинська (інженер-конструктор Барського машинобудівного заводу, нині пенсіонерка). Мав рідну сестру Анну.
Освіту здобув у Барській школи №1, після чого закінчив Барський професійно-будівельний коледж, отримавши спеціальність столяра.
У 2007–2008 роках проходив строкову військову службу у Військово-морських силах України, де отримав звання матроса.
У мирному житті працював у різних сферах — від будівництва та ремонту доріг до посади заступника керуючого магазину.
Олексій був надзвичайно талановитою, доброю і світлою людиною. Його запам’ятали як усміхненого, щирого, цілеспрямованого хлопця, який завжди приходив на допомогу й ніколи не нарікав на труднощі. Він умів підтримати, підбадьорити, зарядити позитивом і спокоєм.
Він мав багато захоплень, серед яких техніка та кулінарія. Олексій чудово розбирався у комп’ютерах, програмному забезпеченні, автомобільній та мототехніці. Міг полагодити майже будь-що. А його страви завжди були смачними, приготованими з душею. Навіть під час служби він знаходив можливість порадувати побратимів чимось смачним.
Він щиро кохав свою наречену Альону, з якою планував створити сім’ю.
У вересні 2019 року Олексій підписав контракт на проходження військової служби у Повітряних Силах Збройних Сил України. Служив у званні солдата на посаді водія обслуги зенітного артилерійського відділення зенітного артилерійського взводу 143-ї роти охорони.
З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року став бійцем мобільної вогневої групи протиповітряної оборони (ППО). Разом із побратимами знищував повітряні цілі ворога — ракети та безпілотні літальні апарати.
З квітня по вересень 2024 року перебував у відрядженні на Сумщині.
Під час Курської наступальної операції брав безпосередню участь у бойових діях на території Росії, у Курській області.
18 серпня 2024 року отримав осколкове поранення поблизу селища Спальне (Курська область).
За виняткову мужність і героїзм у бойових умовах 23 вересня 2024 року Головнокомандувач Збройних Сил України нагородив солдата Куцого Олексія Олександровича Золотим хрестом — однією з найвищих відзнак ЗСУ.
Серце Героя перестало битися 23 жовтня 2024 року. Причиною став розрив дуги аорти та обширна тампонада серця, спричинені перенесеними на ногах мікроінфарктами та серцевою недостатністю.
Побратими довго не могли повірити у втрату. Вони згадують Олексія як людину, яка завжди випромінювала спокій, оптимізм і готовність допомагати.
Особливою ознакою поваги стало те, що військовослужбовці з його частини, з якими він служив від 2019 року, продовжують відвідувати його могилу, підтримують його матір і бережуть пам’ять про нього.
Багато побратимів пообіцяли прийти до нього на могилу після Перемоги.
Улюбленою піснею Олексія була «Завтра» гурту ТНМК. Її слова про цінність життя і важливість не втрачати час назавжди залишилися символом його життєвого шляху:
"Завтра може й не настати,
Завтра може й не прийти.
Дихання навіки стати,
І душа до неба йти.
А що згадаєш, що забудеш,
Коли життя твоє пусте?
Невже не кожен вартий того,
Щоб второпати просте?"
Куций Олексій Олександрович — це приклад воїна, для якого служба Україні була не обов’язком, а покликом серця. Він залишив по собі світлу пам’ять, справжній приклад мужності, доблесті й відданості.
Вічна пам'ять та слава Герою!
