Станіслав та Броніслава Прохніцькі разом вже 57 років (Одружилися у 1963-му). Усі ці роки прожили у любові і злагоді. І досі в селі їх сім’ю вважають зразковою, хоч пережила пара багато і труднощів, і щастя. А на золоте весілля (у 2013 році) онуки їм влаштували міні-весілля зі свідками, фатою та перетанцьовуванням.
Мають троє дочок, дев’ять онуків та п’ятеро правнуків. Просять Бога дати здоров’я дожити до ще стількох.
Броніслава
1943 році народилася Броніслава. У сім’ї дітей було двоє: вона і брат Іван. Батько загинув на війні, коли Броніславі було 6 місяців. Закінчила 7 класів школи, потім - курси крою та шиття. З 17 років працювала на валяльній, а потім – на машзаводі.
Займалася шиттям для власних потреб: плаття, карнавальні костюми для своїх дітей. Зараз займається домашнім господарством.
Станіслав
Передостанній син у сім’ї (усіх було п'ятеро), народився 1940 року. Закінчив школу, пішов на строкову службу в армію. Далі - трактористом у колгосп, а потім - на Барський машинобудівний завод.
Любить читати історичні книги, цікавиться політикою, наукою, історією. Займається столярською справою, господарством.
Історія кохання
Познайомилися на весіллі родичів у селі Шершні. Броніславі тоді було 15 років, вона була однією з дружок від нареченої, а він - дружбою від нареченого. Відразу між молодими людьми промайнула іскра:
- Вийшли хлопці, чоловік вісім. Подивилася на них: Стасік був не кращим і не гіршим всіх, але як заговорив – все..., запав у душу. Коли дружки почали чіпляти букети, я свого почепила Станіславу, - розповідає жінка.
Станіславу дівчина теж сподобалася, але після весілля вони бачилися мало. Потім пішов в армію і зв’язок взагалі перервався.
По завершенні строкової служби, повернувся додому. Перша зустріч після розлуки була миттєвою. Станіслава в 17 років пішла на роботу на валяльну фабрику і саме поверталася з роботи. Йшла з компанією, як раптом він гукнув.
- Тоді перекинулися кількома словами і розійшлися. Наступного разу зустрілися на проводах в армію у знайомих. Після того вже ми частіше зустрічалися, - розповідає Броніслава.
Молоді люди ходили на дискотеку в рідне Броніславине село Окладне. У дівчини було багато залицяльників. Якось до неї прийшов кавалер, приніс квіти, цукерки і вони пішли разом на дискотеку. А на дискотеці вона знову зустріла Станіслава. Назад дівчина вже йшла з коханим, а залицяльника залишила в клубі.
Претенденти на серце дівчики зрозуміли, що у них з’явився серйозний конкурент. Якось вони обступили пару і почали суперечку. Вимагали, щоб Станіслав від дівчини відчепився. Тоді він сказав:
- Нехай вона сама обирає з ким зустрічатися.
- З ким, з ким? З ним буду ходити, - згадує ту розмову жінка. Вже потім він зізнався: «В той час мені мову відняло. Думаю, якщо вибереш не мене, то як не буде мені боляче, піду геть».
15 кілометрів до коханної
- Бувало, що не приходив кілька днів, бо затримували на роботі, але я тоді цього не розуміла, - ображалася. Він ніколи не нервувався. В нього був годинник, в якого світився циферблат. Він сидів, відкривав годинник і дивився, поки я не подобрію. (Ред.: Сміється).
Станіслав тоді працював на колгоспі, бо не було більше де. Щоб піти на роботу в місто треба було мати паспорт, а його так просто не давали. Добу працював, добу – вдома. Трохи поспав, поміг батькам і вже треба йти до дівчини, бо буде ображатися. А йти 15 кілометрів пішки: лісами, полями.
Конфлікт з головою колгоспу
Батько Станіслава був столяром на колгоспі. А коли син повернувся з армії, то вже й його в колгосп взяли трактористом. Стосунки з головою колгоспу зразу не склалися у хлопця через одну прикру історію:
- Якось невдовзі після того, як мене прийняли на колгосп, був з’їзд механізаторів. Усі мали бути присутніми. В той час не було де купити одяг, а на такі заходи бувало привозили щось і з одягу, і взуття. Батько дав мені 40 рублів і каже: «Купиш хоч собі може щось». Купити тоді нічого так і не владося, бо нічого не привезли. Ми послухали непотрібні нам речі на з’їзді і пішли в столову поїсти. Поїли, випили, а голова колгоспу й каже: «Хлопці, треба їхати в область, там всіх голів збирають сьогодні. А я не взяв грошей з дому. Може хто позиче?». Я подивився направо, наліво, ніхто нічого не дає. А я людина нова, думаю, ну справді ж міг не взяти він грошей. І дав ті 40 рублів. Він пішов. А з мене як пошнуть всі сміятися: «О, багач знайшовся! Прийшов з армії в бушлаті і голову годує». І тут я зрозумів, що вони щось там мені моргали, але я тоді не «вкурив» того. Так мене це заділо, що я пообіцяв своєму знайомому, що обов’язково заберу ті гроші.
Голова колгоспу вже не раз так позичав гроші в своїх робітників і потім не віддавав. Але Станіслав вирішив будь що повернути борг. Пройшов місяць, кантора отримала зарплату. (Робітникам платили аж в кінці року!). І він пішов до боржника.
- Кажу: должок треба віддати. Він мені: «Який должок? Ти що?». Кажу: «Ви не шуміть, а должок треба віддати». Тоді він мені сказав прийти через два тижні.
Так Станіслав ходив ще три рази, а потім вже той побачив, що хлопець не відступить і перепозичав гроші у своїх працівників, щоб віддати йому. Так Станіслав отримав гроші назад, але голова вже його незлюбив.
Станіслав пішов з колгоспу
Коли справа йшла до весілля, хлопцеві дали нову косилку на трактор, яка дуже погано працювала.
- І вже стоять наді мною ті механіки і агроном: і те, і се, а воно не косить нормально. Весь день на полі, голодний. Кінець-кінцем заділо вже мене за живе. (Я ж не винен, що їх техніка погана була). Вийшов з трактора, пішов і більше на колгосп не повернувся.
Зарплату 300 рублів віддали аж у кінці року.
Весілля
Весілля було і в Шершнях, і в Окладному в один день: до обіду в одному селі, - після - в другому. Брали шлюб в костелі. Тоді не було заборони на вінчання та похід до храму. Розписувалися у сільраді. Жили у домі Броніслави.
Треба було шукати роботу
Тут постала ціла проблема. Щоб працювати в Бару, треба було взяти паспорт, а для того потрібна була приписка в місті. Батько Станіслава в той час будував якійсь жінці з Бару хату. Домовився, щоб вона прописала у себе сина, як на квартиру. А вже як була приписка, треба було паспорт взяти. На роботу ж без довідки, що відпустили з колгоспу, не брали.
Тато чоловіка пішов до голови колгоспу. Той довідку спершу відмовився підписувати, але потім змушений був дати. (Але це вже інша історія).
Так Станіслав пішов працювати на Барський машинобудівний завод токарем.
Травма
Якось молоде подружжя вирішило піти у кінотеатр в суботу після роботи. Броніслава чекала чоловіка вдома, приготувала вечерю, насмажила дерунів. Але коли прийшов вечір, чоловік з роботи не повернувся. В той день на заводі стався нещасний випадок. Чоловік згадує:
- Тоді дали на станку стаканчили чистити, щоб блистіли. Ніби проста робота, але багато. Коли залишилося 20 штук, а до кінця робочого дня півтори години, - вирішив прискорити процес і добавив на станку вдвічі більшу подачу. Стружка зачепилася і врізалася в око.
Чоловік, на додачу, ще й брудними руками обтер око і вся очна слизь залишилася на рукавові.
В Барській лікарні допомогти йому не могли і відправили на Вінницю.
У Вінниці зробили операцію, яка пройшла добре. Але робила її лікарка з іншої лікарні, яка відбувала чергування. Кілька днів після цього до нього ніякий лікар не приходив. ТВже коли сусіди по палаті почали обурюватися, прийшов лікар, подивився і сказав, що на оці з’явилося запалення. Наступну операцію робила практикантка, яка зачепила сітківку і зшила її.
- Тоді я цього не знав. Почали колоти адреналін, щоб розірвало сітківку, але воно нічого не дало. Три дні кололи, що я «на стіни ліз». Тоді я ще трохи на це око бачив. Далі потрібно було ще робити операції, але я вже не погодився.
Станіслав з донькою Юлею
Поступово зір на це око погіршувався, а згодим і зовсім зник.
Чотири місяці Станіслав пробув на лікарняному. А як вийшов на роботу, на станок вже не дозволили повернутися. Пішов у відділ технічного контролю, - приймав деталі після роботи. Пропрацював там більше 20 років.
Далі працював на кузні, потім - склярем, а згодом знову став на станок. Спершу було важко, але потім приспособився з одним оком працювати й на станку. Загалом, на заводі пропрацював 34 роки. 1991 року вийшов на пенсію.
Діти і новий будинок
У сім’ї через рік після весілля, з’явилася перша донька Юлія. Через три з половиною роки – друга Валентина. А ще пізніше – третя Неля.
Коли народилися діти, подружжя працювали по змінах. Жили з матір’ю Броніслави.
Сім'я Прохніцьких
Після одруження почали будувати новий будинок на місті старої хати. Будівельні роботи проводили самотужки у будь-яку вільну хвилину. Згадує Станіслав:
- Бувало, прийшов о третій ночі з роботи, а вже о сьомій приходить тато і будить, щоб далі хату будувати. Будували своїми силами, допомагали сусіди, родичі.
Родина Прохніцьких
Поетапно відбудовували нові стіни і валили старі. Ночували трохи на сіні, а коли стало холодніше - у сусідів.
У квітні старий будинок розвалили, а в жовтні зайшли в свою нову хату.
- Я молода, дитина маленька. Поставили плиту на дворі, щоб варити їсти працівникам. Коли тепло і сухо то нічого, а як дощ… Тільки розпалила, дощ заляв вогонь. Плачу..., - згадує з посмішкою Броніслава.
Будинок завжди повнився людьми
Коли діти виросли, одружилися, то теж деякий час жили тут з батьками. Потім мама Броніслави розділила своє обійстя і виділила старшій доньці 15 соток. Середущій купили будинок, а молодшій – ділянку землі, на якій побудували дім. Усі вони живуть в Окладному.
Онуки ж розбрелися по світу: одні в Барському районі, другі – в Києві, Дніпрі, є і в Канаді. Четверо ще не одружені.
Бажаємо Станіславу та Броніславі ще прожити багато років спільно у щасті та міцному здоров'ї!
