Дмитро - студент четвертого курсу Державного податкового університету в Ірпені. І хоч з початку пандемії в університеті, в основному, дистанційне навчання, проте з осені 2021 року почав працювати в університеті і повністю переїхав в Ірпінь. Народився та виріс хлопець у Барській громаді на Вінниччині, там проживають його батьки, і саме туди на початку війни Дмитрові довелося евакуюватися.
Дмитро з дівчиною Нікою
- У лютому 2022 року я брав участь у підготовці масштабного заходу в університеті із залученням міжнародних партнерів та іноземних державних структур. Міжнародний форум планували провести 25-26 лютого, тому 24-го мав бути важливим днем у підготовці до заходу. Але ніхто не міг подумати, що він буде настільки важким.
В Ірпені в Дмитра власна квартира, яку йому допомогли придбати батьки. У цій квартирі незадовго до початку війни зробили капітальний ремонт і туди вже невдовзі мали в’їхати господар зі своєю дівчиною.
- Із самого початку навчання я пов’язував своє майбутнє лише із столицею, тому, коли був на третьому курсі, ми вирішили придбати квартиру в Ірпені, за що дуже вдячний своєму батькові. Пожити до повномасштабної війни я там так і не встиг, але у той час поки все облаштовували, мене гріла думка, що тепер в мене є своє житло, своє гніздечко. Квартира в мене асоціювалася із початком чогось нового в моєму житті, якоїсь стабільності та затишку.
Про початок повтомасштабної війни Дмитро дізнався з новин
Але війна скоригувала життя по-іншому. З міста довелося виїжджати.
24 лютого Дмитро прокинувся у кімнаті гуртожитку, як зазвичай, о 7-й ранку, і одразу заглянув у телефон, де у побачив новину про вторгнення:
- Я не міг, а може просто не хотів сприймати це за правду. Проте коли вийшов з кімнати, зустрів свого сусіда, який вже стояв біля виходу із валізами і в паніці почав мене теж закликати збиратися і якнайшвидше виїжджати з Ірпеня. Але я пішов заварювати собі каву, оскільки думав, що навіть якщо і справді щось почалося, то це десь далеко і до Ірпеня аж ніяк не дійде. Весь день я був у гуртожитку і читав новини, хоча, якщо чесно, не вірив у те, що все це насправді відбувається до того моменту, поки не пролунав гучний вибух, від якого затремтів не лише я, а й вікна в кімнаті. Тоді вже я зрозумів, що справді пора збирати речі. Тоді ж почав шукати варіанти, як доїхати до Бару. Усі поїздки на блаблакар були зайняті, а квитки на потяг розкуплені. У телеграмі знайшов чат, де люди шукали собі попутників, і навіть домовився про поїздку на ранок 25 лютого, але для цього мені потрібно було доїхати до Подолу в Києві.
Ближче до вечора над гуртожитком, де жив Дмитро, пролетіло більше десяти гелікоптерів і вибухи почастішали. Валіза у хлопця на той час вже була зібрана, але він все ж вирішив дочекатися ранку. Вечір Дмитро провів в укритті, а на ніч, коли вибухи трохи стихли, повернувся в кімнату, бо у підвалі було замало місця.
Ще цілий Державний податковий університет в Ірпені
Евакуація на Вінниччну через Житомир
- Ранок почався о 6:00 із дуже гучного вибуху, від якого вся будівля затряслася і я зрозумів, що час виходити. Коли я вийшов на вулицю, там не було вже ні душі, автобуси не ходили, деколи проїжджали заповнені людьми і речима автівки. Хотів викликати таксі, але на той момент щоб доїхати до Києва потрібно було віддати 4-5 тисяч гривень. Тож вирішив йти пішки, але по дорозі прочитав про ранковий вибух - підірвали міст, яким я мав проходити. Тоді вирішив йти до Житомирської траси, домовився про це із людиною, яка мала мене забрати з Подолу. На виїзді з Ірпеня була величезна пробка – я рухався швидше, ніж їхали машини. Через кілометрів 7 вже пожалкував, що взяв із собою стільки речей, але пощастило і по дорозі мене підібрала колега з університету. Сказала, що впізнала мене по джинсах, бо лише я ходжу в таких широких і з підворотами. Від тоді ми з нею жартома називаємо ці джинси щасливими.
З колегою хлопець доїхав до Житомирської траси, далі їм було не по дорозі. Люди, з якими він мав їхали на Вінниччину теж змінили маршрут, тож Дмитро вирішив спиняти автівки.
- Таких заторів я ще ніколи не бачив, ніхто не дотримувався ПДР, всі поспішали виїхати. Через хвилин 40 мені зупинилася вантажівка із приємним водієм, який підвіз мене до Житомира. По дорозі бачили кілька жахливих аварій. Біля Житомира я знову шукав транспорт, бо водієві було вже зі мною не по дорозі. Дійшовши до невеликої зупинки, я простояв там ще близько години із табличкою «Вінниця». Звідти мене підвезли до Калинівки, а потім до центру Вінниці, звідки я вже автобусом приїхав в Бар. Загалом, добирався годин 12.
Дмитро Паращук
Про Ірпінь та квартиру моніторив інформацію в інтернеті
Увесь час Дмитро моніторив новини про Ірпінь, зокрема район, де знаходиться його квартира. В місті знайомих нікого не залишилося, тому про своє житло нічого не знав.
- Через деякий час в інтернеті почали з’являтися фото руйнувань, яких завдали ці нелюди. Я люблю Ірпінь – це надзвичайно атмосферне місто. Було боляче бачити понівечиними місця, навіть на фото, де часто гуляв чи просто проходив. Але найболючіше для мене було дізнатися про руйнацію університету, про яку дізнався з аудіоповідомлення одного з наших викладачів: «Державний податковий університет розвалений. Смерть окупантам! Відбудуємо новий.» Думаю багато хто чув цю фразу, я її трохи змінив, оскільки там була нецензурна лексика, але суть залишилася. Другою болючою звісткою стала квартира.
"Коли побачив фото своєї квартири, в мене був хвилинний ступор"
29 березня Дмитру надіслали фото, на якому видно квартиру з вулиці.
- Не пригадаю, де я був у цей момент, але точно пам’ятаю, що в мене був хвилинний ступор. На перший погляд здалося, що це був великий снаряд, який там все розніс. Але, на щастя, все було не так жахливо. Я дуже боявся, щоб всередині не сталось пожежі, це було б найгірше. Одразу зателефонував чоловіку, який знаходився в будинку, але зв’язок на той момент в Ірпені був слабкий, тому поговорити з ним вийшло лише наступного дня.
Він розповів, що швидше всього, квартиру розстріляли із БТР чи щось по типу цього, оскільки пробоїни були не дуже великі, але шкоди завдали значної. Кулі пролетіли дві квартири і вибухнули в третій. Вікна вибило разом із рамами, по периметру стіни великі діри, натяжну стелю розірвало, а підлогу посікло уламками. У ванній кімнаті дірки менші, напевно, від автоматів, але плитка також постраждала. На щастя, у квартирі нічого надважливого не було, проте стояло два комп’ютерних монітори, які вже непрацездатні.
Квартира Дмитра після обстрілів. Вигляд з вулиці
Дмитро розповідає, що в квартиру окупанти не вдерлись. Двері були зачинені і слідів злому не було, речі хоч і потраждали від обстрілів, але всі на місці.
В будинку було багато вибитих вікон. Дах і загалом більшість стіни залишились цілими. Постраждали найбільше три квартири: Дмитра, яку він вже відбудував, друга квартира - на першому поверсі:
- Там взагалі не було стін, прилетіло щось серйозніше, ніж з БТРу. Проте на даний момент ззовні всі руйнування вже усунули – звели нову стіну, зробили фасад і пофарбували. Також сильно постраждала квартира на моєму поверсі, в якій зірвалися снаряди, що пролетіли через мою квартиру. Там зайнялися штори, все перекинулося на меблі і квартира сильно погоріла.
Повернення в Ірпінь
На початку квітня, Київщину відбили, але ще протягом місяця нікого не впускали, оскільки розміновували територію. У будинку Дмитра також знайшли дві розтяжки.
- Ми розуміли, що довго з ремонтом тягнути не можна, потрібно хоча б вікна чимось залатати, щоб вітер та дощ не наробили ще гіршої шкоди всередині. 26 квітня ми з татом приїхали сюди, щоб забрати деякі речі, все прибрати і закрити вікна хоча б клейонкою. Поки їхали, то всередині було шалене хвилювання від того, що можемо побачити.
Те, що ми бачили і в новинах, і в усіх інформаційних чатах, було зовсім іншим, ніж коли ми побачили це вживу, на власні очі. Дорога в Київському районі була вся дорога в пробоїнах, будівлі повністю зруйновані або згоріли, паркани обстріляні, багато розбитої військової техніки. У тата по телефоні запитали: «Як там в Ірпені? Страшно?» Він відповів: «Сумно, а не страшно». Насправді страшно було підніматися сходами, а ще страшніше - відчиняти двері, бо не знаєш чого очікувати. Але, на щастя, все обійшлося.
Наступного разу Дмитро повернувся в Ірпінь на початку червня, щоб вийти на роботу в університет. Тоді ж він почав наводити в квартирі лад. На той час в його помешканні вже замінили вікна.
Квартиру ремонтував за власні кошти
- Я двічі залишав заявку на державну допомогу (один раз через ДІЮ, а наступного разу в міській раді Ірпеня), але фідбеку так і не отримав. Тому все робили за власні кошти. Допомогли сусіди: фасад зробили за кошти ОСББ.
Дірку в стіні господарі сусідніх квартир латали самостійно - кожен зі своєї сторони.
- Отвір був невеликий. Ми зі свого боку задули піною, а потім зашпаклювали.
Спершу Дмитро все прибрав, відчистив, привіз трохи речей для затишку. Потім збирав кошти на ремонт, щоб зробити його власними силами і не просити в батьків.
- Вони і так багато мені допомогли, тож я не хотів їх обтяжувати. Тим більш, що під час війни фінансовий стан у всіх людей погіршився. Я купив шпалери та навіть кондиціонер. Пізніше почав готувати квартиру до генерального ремонту - здер старі шпалери, зняв стелю, зашпаклював діри. Усі інші роботи робив з батьком. І близько місяця тому ми нарешті повністю закінчили справу.
Місто вже повернулося до життя
Хлопець розповідає, що наразі Ірпінь повністю повернувся до життя. Люди відновлюють свої житла, працюють магазини, кафе та інше:
- Пройшло вже більше півроку від звільнення міста. Тішить те, як швидко тут все відбудовується. Багато будинків вже відновили, а ті, що були не придатні до відновлення - знесли. Щоправда, багато і досі стоять обгорілі та зруйновані. Зараз, як і всюди, велика проблема зі світлом. З 19 по 21 грудня його взагалі не було, потім трохи все стабілізувалася ситуація. Але всі швидко пристосувалися. Якщо ще тижня 2 тому працювали одиничці магазини чи кафе, то тепер є чимало генераторів і більшість закладів відкриті. Тут можна зарядити гаджети, й іноді навіть попрацювати (якщо є Інтернет). Багатьох рятують пункти незламності. Біля мене є один, але туди практично нереально потрапити. Деколи дивуюся, як ті генератори в пунктах незламності витримують таке навантаження, коли кожен приносить подовжувач, щоб можна було зарядити ще кілька пристроїв.
Наразі Дмитро постійно проживає в Ірпені у своїй квартирі з дівчиною Нікою. До батьків приїздять лише в гості:
- Ми продовжуємо її ще облаштовувати, по-трохи додаємо затишку. Я вважаю, що Ірпінь – це місто можливостей, тому і в майбутньому плануємо тут залишитися. До столиці кілька хвилин, але жити набагато спокійніше. Лише аби наші “сусіди” вже отямилися і забралися з нашої землі.
