Наталії 42 і вона майже все своє життя мріяла про власну справу в Україні, працювавши на різних роботах, зокрема і за кордоном. 20 років вона прожила в гуртожитку в Запоріжжі, але вірила в те, що в неї обов’язково буде власний будинок та щаслива сім’я. Для цього жінка візуалізувала свою мрію, як радять психологи. І ось, коли усі мрії почали збуватися: будинок, сім’я, з чоловіком нарешті розпочали свій бізнес, - прийшла війна.
Набридло працювати у Польщі і вирішили відкрити свій зібнес в Україні
За освітою Наталія Китайчук - бухгалтер, але працювала на різних роботах та їздила на заробітки за кордон спершу сама, а після одруження - з чоловіком. Потім подружжя вирішило, що досить працювати на іншу країну, треба щось починати своє на Батьківщині. Пара взяла зошит і підписала: “100 ідей для бізнесу”. Сюди вони вписували усі ідеї власної справи, які їм приходили на думку: від вирощування малини та плодових дерев, до - шиття на замовлення.
Сім'я Китайчуків Фото: З сімейного архіву родини
"Довгий час я працювала у мережевому бізнесі і тоді мені дуже бракувало красивих мотивуючих табличок. Записи в зошиті чи на листочку не мають такого ефекту. Я хотіла, щоб це було оформлено красиво і оригінально. Тоді з’явилася ще одна ідея для бізнесу - виготовлення з фанери таких табличок. Але цього було замало і я почала обдумувати що ще можна виготовляти з фанери. Тоді я згадала, що коли я кілька років працювала кондитером у ресторані, ми замовляли декоративні топери (маленькі таблички з різними написами)", - згадує Наталя.
Мотиваційні таблички, виготовлені родиною
Наталія з чоловіком Олександром заглибилися ще більше в цю тему, наскільки вона вигідна, де ще можна застосовувати топери, крім кондитерства, і зрозуміли, що маленькі написи з фанери можна застосовувати і для створення букетів, і формуванні подарунків, а мотивуючі таблички - для офісів чи дому, у кафе, ресторанах та готелях. Крім того, з фанери можна виготовляти меню в заклади харчування та декоративні ящики для квітів та фруктів.
Усі прописані мрії Наталі здійснилися у 2017 році
Для початку цієї справи потрібен був лазерний станок та місце для роботи. Мама Олександра вирішила допомогти дітям придбати будинок, а саме подружжя з зароблених за кордоном грошей придбало станок.
"Чоловік замовив його в Китаї. Коштував він 1200 доларів. Станок прийшов на корейській мові, але за допомогою різних роликів в Ютуб, він сам його налаштував та освоїв, а потім навчив і мене. Так ми почали працювати", - розповідає жінка.
Зробивши партію топерів, склали їх в сумку і поїхали по квіткових магазинах, спершу в Запоріжжі, потім - в Маріуполь, Мелітополь, Дніпро, Токмак… Люди спочатку насторожено до цього ставилися, багато відмовлялися, але подружжя не опускало руки і йшло далі. Хтось відразу підтримав ідею, а для когось був потрібен час, але згодом навіть ті, хто найбільше противився також почали замовляти топери.
Один зі станків, на якому родина виготовляє топери
“Коли ми все починали - був важкий, але щасливий період: я була вагітна, ми тільки перебралися в будинок… Це був 2017-й - рік здійснення усіх моїх мрій. які я собі колись загадала і візуалізувала. Тоді я зрозуміла ще більше, що це працює”.
З часом родина придбала ще один станок, сімейний бізнес набрав оборотів. Наталя зрозуміла, що для кращого результату потрібен автомобіль.
“Тоді я ще раз сама себе здивувала, наскільки людина може себе активувати, щоб досягти бажаного. Мені запропонували автівку, про яку я мріяла на той час. Це був Daewoo Matiz з автоматичною коробкою передач. Оплатити потрібно було через два місяці, а в мене навіть не було половити суми. Та я поставила собі за мету зібрати ці кошти. 20 тис.грн дала моя мама, я активувала усіх своїх клієнтів, працювала постійно, а усі гроші міняла на долари. Економили на всьому, але у визначений термін сума була на руках. Після того вже таких прибутків у нас з нашого бізнесу не було. Але я тоді собою гордилась”.
З часом бізнес розвивався, з'явилися клієнти через соцмережі
Далі в країну прийшов карантин. Для Наталії, яка звикла постійно спілкуватися з людьми, це був шок.
"Тоді я думала, що все, життя скінчилося. Наш бізнес, який ми так важко будували - рухнув. Але я взяла себе в руки і почала продумувати альтернативні варіанти. Пройшла навчання у тренера по соцмережах та особистому розвитку і вирішила розкручувати сторінку в інстаграм. Виявилося, що люди усі працюють, лише трохи перелаштувалися. Тоді ми почали більше продавати через інтернет, хоча до ближніх клієнтів й виїжджали також".
Завдяки клієнтам з’являються ідеї
"Я більше люблю спілкуватися вживу. Так налагоджується контакт і більше розумієш що людям потрібно. До того ж, ми собі створили такі правила, що коли щось у людей не продається або щось зламалося, ми забираємо і замінюємо на нове. По інтернету це зробити важче, а головне - затратно. Крім того, вживу клієнт більше розкривається, подає свої ідеї, адже людям одні й ті ж написи набридають і вони хочуть новинок. Також одна з замовниць підкинула нам хорошу ідею - нумерувати кожен напис, щоб легше було замовляти. Так ми зробили каталог нашої продукції, люди скидають нам номер і ми розуміємо, що вони саме хочуть замовити.
Перед війною зріч попит на різні приколи: для куми, подруги чи рідних. Але тоді це була, в основному російська мова. Зараз замовлення переходять на українську мову".
І ось, коли родина навчилася жити у карантинних обмеженнях, прийшла війна.
Війна для сім’ї Наталії війна розпочалася з дивних звуків літака
"Ми прокинулися зранку о 5-й збирати дітей у школу та садок, як над нами пролетіли літаки. Оскільки живемо недалеко аеропорту та військової частини, а поблизу ще тролейбусний парк, то для нас шум не дивина, але це був зовсім інший звук. Чоловік вийшов подивитися, а повернувшись каже: “Наташа, це мабуть війна. Це не наші літаки”. Стало дуже страшно. Я відкрила чат дитсадка, там вже вихователька написала, щоб не вести дітей, бути вдома. На другий чи третій день росіяни почали бомбити нашу військову частину. Тоді в будинку посипалася штукатурка такий був грохіт. Я думала, що хата завалиться", - згадує Наталя.
Наталія та Олександр Китайчуки
Будинок родини був побудований з хорошим міцним, але холодним підвалом, тож сім’я під час повітряних тривог спускалася у підвал.
"Я, чоловік, 12-річний син Женя, 4-річна донька Маша та Катя - 13-річна донька чоловіка від першого шлюбу і її собачка періодично ходили у сховище. Але коли обстріли посилилися, ми звідти майже не вилазили. Ночували у підвалі. Стягнули туди все, що можна, бо це дуже важко маленьку дитину серед ночі збирати і тягнути то в підвал, то з підвалу. Та й старші втомлювалися. Потім діти застудилися, почали кашляти, з’явилася нежить. Тоді чоловік запропонував виїхати на Вінниччину, адже сам родом з Бару. Я спершу не погоджувалася, боялася, що буде гірше. Але потім здалася, коли вони влучили в тролейбусний парк, що розташований поруч. Збиралися на швидку руку, взяли лиш найнеобхідніше".
Виїжджала сім’я 3 березня евакуаційним потягом. До вокзалу Наталя всіх завезла, а потім повернулася, поставила автівку в гараж і добиралася пішки.
"Машина потребувала ремонту, дорога далека. До того ж, не було запасу бензину, а тоді знайти паливо було вкрай важко. Ми подумали: заглохнути десь по дорозі взимку з 4-річною дитиною… Краще так не ризикувати, - розповідає Наталя.
Наталія Китайчук з донькою Марією
На вокзалі було дуже багато людей
"Ми ледве знайшли де переодягнути підгузник малій. Люди всі перелякані, діти плачуть. Їхали спершу до Львова, бо у Вінниці поїзд не зупинився. Темно, всі на купі: діти, дорослі, собаки, коти… а у Львові на вокзалі - ще більше людей. Я ще стільки не бачила разом народу. Ми взяли білет, але потяг запізнювався, ніхто нічого не оголошував, потрібно було уважно стежити, щоб не пропустити. Холодно… Коли приїхав наш поїзд, хотілося розцілувати того провідника".
У Вінниці сім’ю зустріли родичі, в яких вони заночували і наступного дня поїхали в Бар.
"Було дуже дивно, коли у Вінниці все світилося. У нас кругом було темно через жорстке світломаскування. І тут ніби приїхали в інший світ", - згадує Наталя.
Додому поверталася на два тижні вкінці весни, але виїхала звідти за кілька днів після приїзду
Живе сім’я у квартирі матері голови родини, яка наразі за кордоном. Деякий час родина оговтувалася, а потім зрозуміла, що треба якось заробляти на життя. Спершу й не вірила, що зараз комусь ті топери потрібні. А виявилося, що люди всі знову повернулися до роботи.
"Почали писати і телефонувати клієнти. Сюди ми нічого не брали, тож в кінці весни, коли вже москалів відігнали трохи і з’явилася хоч якась ясність, я вирішила поїхати сама додому на тижнів два, щоб попрацювати, розвести замовлення. Приїхала, навела порядки, бо коли виїжджали, то дивитися за чистотою не було коли. Потім почала розвозити замовлення. Пам’ятаю, що дуже страшно було вночі спати, здавалося, що хтось має влізти в хату. Тягнула до себе кота, щоб не так було лячно. І одного ранку о 5-й як гепне… Тоді, 25 травня, прилетіло три ракети: в торговий центр та на завод “Мотор Січ”. Люди повибігали хто в чому був. У нас в гаражі повилітали вікна".
Наталя вирішила більше не залишатися в місті і вже інші замовлення поспіхом відправила поштою. Крім того, вирішила забрати все, що можна і переслати в Бар:
- Я хапала все, що можна було переслати і запихала в машину: усі інструменти та готову продукцію, якісь особисті речі… Потім купила білет і виїхала звідти. А на другий день після мого повернення в Бар чоловік сказав, що треба вивозити звідти станки, адже буде дуже шкода, якщо прилетить і все згорить.
Лазерний станок, на якому родина виготовляє декоративні топери
Продовжувати справу вирішили в Барі
Так і зробили. З родичем вони поїхали у Запоріжжя і, разом з станками ще привезли сюди телевізор, пральну машину та інші речі, які могли вмістити. А потім ще й пригнали сюди автівку і відремонтували.
Станки подружжя поставило в батьківському будинку в селі, що недалеко від Бару. Туди Наталя їздить, коли потрібно виготовити або зібрати та надіслати замовлення.
"Син навчається онлайн у своєму запорізькому класі. Я йому пропонувала ходити в школу, але він відмовився. А донька ходить в садочок. Поки вона там, я їжджу працювати. Зараз, здебільшого працюю сама, бо чоловік більшість у Запоріжжі. Там він волонтерить з своєю командою".
Поки повертатися додому родина не збирається. Навіть подумують садити малину біля батьківської хати у селі, адже повертатися дуже небезпечно.
"Чоловік мені вже не раз каже: “Поїхали додому. Люди там живуть і звикли”. Але, якщо спершу я не хотіла сюди їхати, то зараз наші ролі помінялися. В Барі я почуваюся у більшій безпеці. А найбільше мене тут тримають діти. Ми можемо звикнути, ми - дорослі. Діти - не мобільні і більш вразливі. Я й тут не відчуваю повної безпеки, хто хто зна що коли прийде в голову тим окупантам.
Наталя досі постійно спить одягненою.
"Трохи вже була розслабилася, але після ударів по Дніпру та катастрофи у Броварах, я знову почала боятися, адже в разі чого, не буде часу на себе, треба буде рятувати дітей".
Декоративні ящички з фанери
Бар та барчани
Коли ми приїхали в Бар, нам дуже допомагали родичі усім, чим могли: принесли продукти, допомагали з речами. Ми всім дуже вдячні. Потім ми почали відновлювати свою справу і вже намагалися не брати нічого ні в кого. Деякі родичі спершу навіть трохи ображалися, але ми ж маємо самі про себе дбати. Звісно, якщо порівняти наші прибутки від справи з довоєнними, то вони певно не досягнуть і 10 відсотків, але в теперішній ситуації і за це вдячні. Зараз головне дочекатися Перемоги!
