Роман Верещак не був військовим, але з перших днів війни, завдяки його сміливості та рішучості, ЗСУ розбили багато російської техніки на Київщині, не допустивши наступу на Бровари та Київ. Виходець з села Семенки, Барської громади, Роман багато років проживав у дачному поселенні біля Шевченкова, Броварської громади Київської області. Оскільки був затятим мисливцем, він знав добре місцевість, тож з перших днів війни організував свій загін територіальної оборони, а потім його попросили допомагати українським військовим коригувати вогонь на ворога. Саме виконуючи це завдання, Роман загинув 5 березня 2022 року у селі Мокрець під час обстрілу окупантами будинку, в якому він тоді був з другом Сергієм Білоусом та передавав інформацію ЗСУ.
Фото: 20minut.ua
Народився Роман 30 грудня 1978 року у селі Семенки Вінницької області у багатодітній сім’ї, де виховувалося ще дві сестри та брат. Роман був найстаршим з дітей. З дитинства займався боротьбою та допомагав батьками по господарству. Але через травму ноги спортом більше займатися не міг.
Закінчив Терешківську школу та Кузьминецьке училище за спеціальністю маляр-штукатур. З 1997 по 1998 рік служив в армії. Потім з сестрою виїхав з рідного села і два роки з 2000 року працював на посаді відповідального за живлення рослин на комбінаті «Тепличний», де вирощували овочі (огірки, помідори та інші) в с. Калинівка Броварського району Київської області. Потім з 2002 року два роки був таксистом. З 2004 до 2007 – охоронцем на заправці та м’ясному комбінаті. А з 2007 року до початку повномасштабної війни працював на комбінаті «Асканія Флора» водієм-експедитором, де возив троянди по всій Україні.
З 25 лютого 2022 року йому надали звання сержант військової частини А0515-Н.
У нього була чудова сім’я та багато планів
З дружиною Ольгою Роман познайомився коли обом було по 16 років на весіллі її брата, який одружився у Семенках (у рідному селі Романа). Відтоді молоді люди були разом. Ольга чекала Романа з армії, але потім на рік пара розійшлася. Роман поїхав у Бровари, а Ольга – в Харків на навчання.
З сімейного архіву сім'ї Верещаків
Зрозумівши, що не уявляє свого життя без коханої, Роман приїхав до Харкова та запропонував Ользі одружитися. Весілля відсвяткували у 2001 році.
Після навчання Ольга приїхала до Романа в Бровари і з того часу сім’я не розлучалася.
Спершу вони винаймали квартиру, а у 2007 році біля села Шевченкове у дачному районі придбали земельну ділянку і розпочали будівництво власного житла, в яке переїхали жити у 2009 році.
У сім’ї Верещаків дві донечки: вісімнадцятирічна Анастасія, студентка театрального відділення Київського університету та тринадцятирічна Вікторія, навчається у 8 класі. Обидві дівчини – творчі особистості, дуже гарно співають та були найбільшою гордістю свого батька.
Доньки були близькі з татом і дуже важко переносять те, що він загинув. Але в той же час вони гордяться тим, що їх тато дійсно повів себе, як справжній чоловік та Герой.
З сімейного архіву сім'ї Верещаків
Донька Анастасія розповідає, що хоч школа від їх дому була за 10 км і туди постійно ходили автобуси, тато їх завжди возив на власній машині, яким би зайнятим та стомленим не був. А робота експедитора вимагала проводити досить багато часу за кермом. Крім того, Роман Був дуже затятим мисливцем і часто їздив з друзями на полювання.
Умів робити усе та займався господарством
Дружина Ольга розповідає, що усе їх сімейне життя чоловіка тягнуло до сільськогосподарської роботи. Він розводив курей, гусей, кролів та свиней.
«Останнього кабана мали заколоти на Перемогу, але коли окупували наше село і не було що їсти, його з’їли сусіди», - згадує дружина.
Займався Роман бджільництвом і мав досить багато вуликів. У період «взятки» возив вулики у сади та ближче до полів.
З сімейного архіву сім'ї Верещаків
Але особливе місце в його житті займало мисливство. Вдома в родини було постійно багато мисливських собак. Завжди не менше десяти:
«Це були і лайки, і такси, фокстер’єри, стаффордширські тер’єри… Він не просто їх розводив, а дресирував та возив на виставки, лікував та зашивав рани. Вони його слухалися з пів слова, а нас ні, - з посмішкою згадує дружина. – Він їх вигулював у лісі, дресирував, тоді ж брав з собою доньок і там вони проводили разом багато часу. Собаки були частиною нашого життя».
Донька Анастасія згадує, що в дитинстві завжди думала, що так багато собак у всіх.
«Ми їх часто брали на сімейні відпочинки у ліс, на річку. Навіть коли їздили в його рідне село на якісь свята чи весілля, брали кілька собак з собою. І ось ми відбули весілля, ніч, а Роман бере своїх вихованців і йде з ними в ліс. Його тягнуло до природи завжди», - згадує дружина.
Ольга хоч і сама родом з села Михайлівці Мурованокуриловецького району, але не так часто долучалася до його захоплення господарством, адже працює юристом в Києві.
З сімейного архіву сім'ї Верещаків
«Я встаю о 4-й ранку, роблю усі необхідні справи по дому, а о 6-й виїжджаю на роботу. Тому в школу дітей відвозив чоловік і він більшість займався господарством. В будинку він також майже все зробив своїми руками. Умів все. Ходив допомагати і сусідам, і друзям», - розповідає Ольга.
Це ж підтверджує його друг Сергій, який був з Романом в той останній день його життя.
Війна прийшла в сім’ю Верещаків неочікувано
«24 лютого ми усі були вдома, крім старшої доньки. Я прокинулася, як завжди, о 4-й ранку, а о 5-й почула дивні звуки гупання. Кажу чоловіку: певно до нас хтось добирається, по паркану ніби щось товчеться, а він каже: «Олю, розпочалася війна». Кажу: «Яка війна? Ти що?».
Я не вірила до останнього, що таке може бути. А чоловік вже все знав, бо всю ніч дивився новини. Ми почали телефонувати до доньки, коли додзвонилися, Роман поїхав до Києва і забрав її. Ніхто тоді вже на роботу і навчання не пішов, звісно».
З сімейного архіву сім'ї Верещаків
У той же день Роман почав створювати загін територіальної оборони, збирав людей, займався його реєстрацією.
«Він був лідером в усьому. Про виїзд з дому, а тим більше за кордон навіть не було в нас думки. Чоловік без вагань розумів, що треба захищати свою землю, свою Батьківщину. По-іншому – ніяк», - розповідає Ольга.
Про те, що Роману присвоїли звання сержанта ніхто в сім’ї не знав. Не знали вони і те, що його попросили допомагати військовим. Спершу тероборонівці патрулювали свою територію вдень та вночі, поставили блокпости. А 3 березня, коли ворог за кілометрів 20 під’їхав до їх села, Роман сказав дружині та дітям виїхати до кумів в село Залісся:
«Він залишився, я не розпитувала нічого, бо розуміла, що він знає що робить. І він нас вивіз туди».
Його донька Анастасія розповідає, що тата вони бачили востаннє, коли з мамою повернулися додому за теплими речами:
«Ми майже тоді не розмовляли, бо татові постійно телефонували, була досить напружена ситуація. Тож він нас завіз у Залісся, поцілував усіх та поїхав».
Вже тоді рідні взнали, що їх тато і чоловік коригує вогонь на ворога і розуміли всю небезпеку.
«4 березня Роман мені зателефонував і сказав йому не телефонуйте, що він сам подзвонить. Зателефонував вже ввечері, сказав що завтра важкий день, що окупанти близько. Тоді він з другом поїхав в село Мокрець та сиділи в закинутому будинку і скидали ЗСУ куди під’їжджає ворожа техніка» - згадує дружина.
Окупанти знайшли двох коригувальників і намагалися їх убити
Той будинок розташований так, що з нього був дуже хороший огляд місцевості.
5 березня о 10.17 Роман зателефонував дружині і сказав, що вони потрапили в облогу.
«Чути було, що друг його теж з кимось спілкувався. Я тоді сказала тільки «Тримайся!». І все, - з сльозами на очах розповідає Ольга. - Після того зв’язок перервався. Ми лише спілкувалися зі знайомими, які знали де він, з дружиною Сергія і молилися, щоб Роман залишився живий».
Дружина Сергія телефонувала родині і розповідала те, що знала: що будинок розстріляли, що там пожежа і що вони у підвалі, де немає чим дихати. Крім того, Сергій та Роман скинули координати, які потрібно було передати ЗСУ для наведення вогню.
З сімейного архіву сім'ї Верещаків
Зв’язок був поганий, тож для того, щоб передати ці координати, усі присутні вимкнули у себе інтернет, щоб Наталя могла надіслати це повідомлення для ЗСУ. А в той час, 5 березня о 13.55, Роман надіслав останнє повідомлення доньці, де вітав її з днем народження і вибачався, що вітає наперед. Анастасії 6 березня мало виповнитися 18 років. Це повідомлення доньці надійшло вже близько 18.00 год.
А під вечір прийшло повідомлення від його друга, що вони повзуть і «Буду жити 101 рік».
«Ми чекали і вірили, що він живий, що вони вийшли звідти разом. Але його друг виповз сам і сказав, що Роми немає вже.
Через кілька днів якийсь чоловік з того села зміг підійти до того будинку і виніс тіло Романа та закопав його, позначивши місце. Але я тоді не хотіла вірити, поки не побачу своїми очима. Потім нам дали надію, що він, можливо десь живий, ніби хтось бачив, що Роман таки звідти вийшов. Ця надія жевріла до 30 березня».
Коли окупанти вийшли з Мокреця, родина добралася до тіла та опізнала Романа. І не могла повірити, що він міг не вижити.
«На жаль це був він… Роман був дуже мужній! У нього було дуже багато складних ситуацій, з яких завжди виходив. Він знав як виживати, як вийти з ситуацій… А тут в голові не вкладається, як він не міг знайти вихід тут.
Він завжди казав: «Все буде добре!» І ми вірили…»
Що ж сталося
Друг Романа Сергій Білоус, який безпосередньо був з ним, розповів журналістам «Слідство.Інфо» про той день.
Сергій був у теробороні у себе в селі Мокриці, а Роман – у Шевченково. Вони були кращими друзями вже понад 10 років: допомагали один одному, ходили на полювання. Обоє непосидючі. І їх обох попросили передавати координати ворога, бо вони добре знали цю територію.
І 5 березня вони сиділи у тому будинку і передавали координати. Росіяни наступали. Вони об’їхали будинок і оточив його зі всіх сторін.
«Ми все, що в нас було спустили в погріб і сховалися там, заклавши вхід дошками, щоб здавалося, що нас там нема. Ми розуміли, що ми не жильці, якщо нас знайдуть. Нас звідти б не випустили. Ми були озброєні. В нас були і автомати, і гранати, біноклі, рації, бронежилети, - розповідає Сергій. - Вони прийшли, ходили по приміщенню і почали піднімати ті дошки. Ми їм звідти кинули дві гранати, а вони нам одну. Мені посікло руки, а Ромі – ноги. Вони вийшли, здали танком назад і почали стріляти по будинку. Потім все втишилося, я виліз до пояса по сходах, і сказав Роману, що може їх немає вже? А вони почули, що ми говоримо і почали знов стріляти з кулемета. Все почало горіти.
Ми знову опустилися вниз. Було багато диму, по черзі дихали у трубу, що виходила з підвалу. І ми прийняли рішення скоригувати вогонь на себе, тоді скинули наші координати».
У приміщенні було багато диму, чоловіки вже не мали сили.
«Я вже задихався повністю. Було темно і задимлено, а потім появився просвіт. Рома вже не дихав. А я вирішив, що краще хай мене вб’ють, щоб не мучитися довго і вирішив вийти. Я хотів, щоб мене розстріляли. Я вибіг, впав на землю і думаю: чого ніхто не стріляє? А їх тут вже не було.
Я ще трохи проповз і в цей момент почала стріляти наша артилерія. Летіла цегла, все гуділо… Я відповз ще далі. Тоді прийшло ще чотири окупанти і кинули дві гранати в будинок».
Що ж означало те послання Сергія «Буду жити 101 рік»
Коли 3 березня виїжджала дружина Сергія на захід України, він їм сказав: «Не переживайте, буду жити 101 рік». І коли він вижив, то розумів, що всі певно вирішили, що він загинув, тож потрібно було щось написати таке, щоб точно зрозуміли що це він, а не хтось заволодів його телефоном. Так його почали шукати друзі з тероборони.
10 днів в окупації та майже місяць сподівань, що коханий чоловік та батько живий
6 березня вранці Ользі зателефонував племінник з Вінниччини і сказав, що пришле машину, щоб Ольгу з дітьми забрати звідти. Ольга відмовилася їхати, а доньок відправила.
«Я не могла виїхати. Про Романа не було ніяких відомостей, вдома було 10 собак… Дівчата поїхали, а я з сестрою Романа Альоною залишилися в мене вдома. Нам наші друзі телефонували і казали, що наші відбивають територію і все буде добре. І о 8-й ранку вони мені телефонують і кажуть, що ще 1-2 години і вони їх відіб’ють з того місця, де був Роман. Ми чекали… А о 10.30 я чую, що дуже сильно і все ближче і ближче стріляють».
Ольга зателефонувала другу з сусіднього села, сказала, що щось не так, а він їй сказав: «Тікай!».
«Я біжу до машини, щоб виїхати, Альоні сестрі сказала, щоб вона хапала рюкзаки. І тут бачу, що центральною дорогою їде легковий автомобіль, далі бус і за ними велика колона танків. Вони обстрілювали все: будинки і все, що подалося по дорозі. Ми сховалися в погріб і попередили друзів з сусіднього села, щоб ті тікали.
Їх були дуже багато… Будинок так трясся, що було таке враження, наче вони їхали по будинку», - розповідає Ольга.
Ввечері Ользі зателефонував знайомий і сказав, щоб вони ховалися, бо ходять по хатах.
«А в мене 10 собак, нас дві жінки, в мене зброя, бо чоловік мисливець. Я зателефонувала до подруги, що недалеко від нас живе і сказала, що ми з Альоною перейдемо до неї, бо нам самим страшно. Якби вони прийшли сюди і побачили зброю, то нас би вбили».
Так Ольга з Альоною майже 10 днів жили у подруги і ходили додому годувати собак. Але окупанти не дійшли до будинку Верещаків 300 метрів. Щоправда будинок таки трохи пошкоджений від обстрілів, адже літали снаряди: постраждали покрівля та фасад.
«17 березня нам подзвонила наша голова Товариства, що є «зелений коридор» і у нас 10 хв на збір. Ми вирішили виїжджати. Прибігли додому, випустили собак у двір, намотали на машину білі ганчірки і виїхали з колоною».
Виїжджали без проблем, обстрілів не було. Тоді у колоні їхали автобуси повні людей, багато виїжджало і власними автівками.
З сімейного архіву сім'ї Верещаків
Жила родина в Барі в племінника і чекали коли звільнять території. Росіян звідти відтіснили 30 березня. 31 березня дістали тіло Романа і 1 квітня сім’я його опізнала. Результати розтину підтвердили, що Роман задихнувся димом. 2 квітня Романа похоронили у його рідному селі Семенки.
Коли Ольга повернулася додому, познаходила собак і віддала їх племіннику, який займається мисливством. Вдома залишили лише одну. Тоді не було ні світла, ні газу, тож додому на постійно повернулася Ольга наприкінці квітня, бо вже потрібно було виходити на роботу. До того часу працювала дистанційно. Дітей додому забрала 12 червня, коли полагодили будинок: заклеїли герметиком дах, пошкоджену стіну в котельні пінкою задули. Ольга розповідає, що ще залишився пошкоджений фасад, але на проживання це не впливає.
Зараз сім’я вчиться жити без тата Романа. І хоч пройшов вже рік з того часу, як він загинув, біль не вщух.
