Пам'ять про наших Героїв живе поки про них говорять, пишуть, згадують. А забувати про них ми не маємо права, адже саме завдяки нашим мужнім воїнам та захисникам ми живемо у відносній безпеці, врог не зміг нас захопити і ми залишаємося вільними та незалежними.
Рік тому загинув наш земляк Віталій Січак. Про його життя пише Барська міська рада.
Віталій Олександрович народився 12 грудня 1972 року в с. Маньківка Бершадського району Вінницької області. Коли Віталію було 2 роки, сім’я переїхала жити в село Балки Барського району.
З 1980-1988 р.р. навчався в Балчанській школі. В дитинстві любив тварин, мріяв стати водієм. Після 8-ми класів Віталій пішов навчатися на тракториста в Кузьминецьке ПТУ, але обставини склались так, що він його не закінчив і пішов працювати на Барський машинобудівний завод, спочатку учнем токаря, а потім токарем.
Згодом працював на цегельному заводі, потім - на «Агромаші», на птахокомбінаті, в ТОВ «Мрія», знову на машинобудівному заводі. З 2011 року працював в ТОВ «Міжлісся».
"З Віталієм, - згадує його дружина Наталія, - ми познайомились в 1997 році на весіллі, де ми були серед гостей. Вже на другий день Віталій запропонував жити разом, на що я сказала, що ми ж не знайомі, але він відповів: «якщо не захочемо жити разом, то розійдемось». І прожили разом 25 років, аж до тієї пори, коли його не стало.
Від першого шлюбу в мене була донька Альона. Віталій прийняв її, як свою дитину. В 1998 році ми одружились офіційно. В тому ж році у нас народилась Галинка, його улюблениця. То були тяжкі 2000-і роки, не давали зарплати по кілька місяців, або давали товаром. Було дуже важко жити, допомоги збоку, в т.ч. від батьків, не було, то ж ми викручувались, як могли. В 2011 році у нас народилась ще одна донька - Валерія. А в квітні 2015 року Віталій пішов добровольцем в АТО, хоча він в армії не служив за станом здоров’я. І почались в нашій сім’ї тривожні дні і ночі. Віталій служив в 30-й бригаді. В 2016 році демобілізувався і повернувся на своє місце роботи. Він був вдома, і ми трохи заспокоїлись від АТО. А в серпні 2019 року Віталій мені каже, що знов йде служити в АТО. Я відмовляла його, як могла, але він сказав: «Я так вирішив і все». Віталій підписав контракт з 59 бригадою. І знов почались тривоги і переживання.
Він нам розповідав, що попав саме туди, де був перший раз у АТО. Саме ті ж позиції і навіть той самий бліндаж. Пригадується такий момент. Вони там дали притулок кільком псам і котам. Одного разу дзвонить мені Віталій і просить терміново вислати корм для котів, бо нема їх чим годувати...
В липні 2018 року Віталій демобілізувався. А 25 лютого 2022 року він добровільно пішов служити в роту охорони в нашому місті. І сказав: «Я зобов’язаний бути там, бо якщо не я, то хто?». В квітні декілька чоловік з їх роти охорони забрали в місто Покровськ. А далі перекинули під Авдіївку, Донецької області. Брав участь у бойових операціях. Там, 19 серпня 2022 року, Віталій отримав важке поранення в голову. А 20 серпня, в госпіталі, він загинув…
За період нашого спільного життя в нас народилось 2 онуків. Андрійко, 2010 року, і Іллюша, 2017 року. Дідусь їх дуже любив. Коли він приїздив у відпустку, то обов’язково привозив їм подарунки.
А 17 січня 2023 року в нас народився ще й третій внучок - Матвійко, але дідусь його вже не побачив.
Віталій був дуже люблячим і хорошим чоловіком, батьком та найкращим дідусем. Він любив землю, а земля любила його. У нього все завжди гарно росло і врожаїло. Любив займатись садом. Коли мені дзвонив, то завжди запитував, чи я поливала сад. Коли з Віталієм пропав зв'язок, ми на перших порах вірили і сподівалися, що нічого не трапилось, він живий, просто він на війні і не може до нас додзвонитися. Але згодом взнали страшну правду. Донька Валерія постійно каже: «А пам'ятаєш, тато мене водив у садочок. Зимою - на санках, а потім возив на машині в школу». Ми з Іллюшою любили всюди з ним ходити, це було цікаво. Пам'ять про чудового чоловіка, батька, дідуся навіки залишиться у наших серцях''.
