На превеликий жаль, страшна війна забрала життя багатьох українців, серед них і наші земляки, які загинули, боронячи українську землю і виконуючи бойові завдання на найгарячіших ділянках фронту. Боляче згадувати їх поіменно, адже вони не просто воїни, а люди, в яких війна забрала майбутнє. Це - обірвані долі, нездійснені плани, осиротівші діти та батьки. Одним з них є Михайло Свйонтек - молодий чоловік, захисник, в якого мало б бути ще все життя попереду. Про його життя пише Барська міська рада.
Михайло Юрійович Свйонтек народився 28 травня 2001 року в с. Гармаки Барського району. Мав молодших брата Андрія та сестру Дарину. «У дітей були дуже гарні відносини між собою, а сестру, можна сказати, Михайло вибавив з самого дитинства. Абсолютно все міг зробити для неї.» - розповідає мати Михайла Альона Миколаївна.
Після закінчення 9 класів Гармаківської ЗОШ Михайло вступив до Барського автодорожнього технікуму на спеціальність «Оператор перевезень».
«Наш син дуже гарно вчився в школі. Любив футбол, рибалку, ліс. Вмів і любив готувати. Та найбільший інтерес всього його життя, - це військові справи, військова техніка, зброя, все, що зв’язано з армією, - згадує батько Юрій Михайлович. – З самого малечку він читав книги та енциклопедії на військову тематику. Михайло цим просто марив. Ще дитиною самостійно навчився працювати лобзиком і вирізав з дерева різноманітну зброю та постійно нею грався.
Син дуже хотів одразу підписати контракт із ЗСУ, проте я ледве його відмовив. Просив піти на строкову службу, прослужити і вже потім вирішити для себе остаточно, чи варто підписувати контракт. Потім він мені казав, що втратив три місяці, бо все одно рішення не змінив. Він чітко знав, чого хотів та йшов до своєї цілі, не дивлячись ні на що».
«Любив бігати. Постійно, коли приїжджав додому, за будь якої погоди він бігав. Це він так готував себе до служби в армії. А служити мріяв потрапити тільки в знаменитий «Азов». Казав, що нікуди більше не хоче», - згадує матір Михайла.
1 грудня 2020 року, після закінчення технікуму, пішов служити строкову службу в армію у військовій частині м. Калинівка Вінницької області, під час якої, 3 квітня 2021 року підписав контракт.
«Наш син був дуже правильний та справедливий. Він хотів захищати Україну, захищати правду. Уже будучи в Калинівці, він хотів їхати на схід безпосередньо в зону бойових дій, щоб дійсно захищати та відстоювати волю, незалежність та справедливість», – кажуть батьки Захисника.
Після проходження навчання написав рапорт про перевід на службу в м. Маріуполь. З 2 грудня 2021 року його зарахували до в/ч 3057 в Маріуполі. Там його застало повномасштабне вторгнення.
Воював в гарячих точках. Був сміливий, хоробрий, ніколи нічого не боявся. Рідним ніяких деталей та подробиць не розповідав. «Він казав нам, - пригадує мама, - що не хоче ні другої лінії фронту, ні третьої. Він хотів бути тільки на передовій, на «нулю.» Але оберігав нас від переживань, хоча від цього вберегти неможливо, бо, як кажуть, серце не обманеш».
В травня 2022 року з Михайлом зник зв’язок. Майже півтора роки він вважався зниклим безвісти.
Коли зник син, на фронт добровільно пішов його батько, Юрій Михайлович, і воював півтора роки, до визнання сина загиблим.
31 серпня 2023 року по результатах експертизи ДНК тіло старшого солдата Національної Гвардії України з позивним «Чіна» Михайла Свйонтека опізнали.
З щирим привітним поглядом, життєрадісний, завжди усміхнений, доброзичливий, дружелюбний, відповідальний, наполегливий, – саме таким був наш Герой, саме таким ми його запам’ятаємо.
Мужній Воїн, який поліг за свою країну, за наш спокій. Він був вірний військовій присязі, з честю і гідністю виконував свій громадянський та військовий обов’язок і до останнього подиху вірив у Перемогу. Війна забрала у батьків – сина, брата та сестри – старшого брата, у однополчан – побратима і друга, у нашої громади та країни – самовідданого Захисника, цвіт української нації.
Він був світлою людиною і таким для нас і залишиться.
Низький уклін і безмежна вдячність Воїну, перед яким ми всі в одвічному боргу. Слава Герою Михайлу Свйонтеку, навіки слава!
