Війна забирає не просто воїнів, вона залишає родини без дитини, брата, батька, друга. Болить усім українцям, але саме родичам, друзям та знайомим нестерпно болить. І скільки б не пройшло часу, ця втрата не загоюється. Так рік тому Барська міська громада втратила свого захисника Дмитра Павленка, а родина - найріднішу людину. Про його життя Барській міській раді розповіла мати Героя Ольга Петрівна. Далі її пряма мова.
«Мій син Дмитро Анатолійович Павленко з’явився на світ в росії 19 червня 1982 року. Місцем його народження було місто Ханти Мансійськ Тюменської області. Ми з чоловіком поїхали туди за його направленням на роботу, після закінчення ним Криворізького училища цивільної авіації. Двома роками старший наш син Володя і назвав братика Дімою. Хлопчики росли, як усі діти. Пішли там в садочок, навчилися розмовляти російською. Вдома ми з ними розмовляли українською.
Через шість років ми переїхали в Україну, не прижилися. Чоловік родом з с. Мирне. Ми поселилися в с. Балки. Я працювала у школі, чоловік – на цукровому заводі майстром КВП. Тут хлопці росли, ходили до школи. Навчалися в Балківській школі. Жили дружною сім’єю. Діти в усьому допомагали дідусеві і бабусі, бо ті тримали чималеньке господарство. Там хлопці вчились всьому: косити, возити (мали свій мотоблок), рубати і різати, ремонтувати, мурувати, сіяти і садити. Всяку чоловічу роботу (і не тільки) вони виконували з дитинства. Діма змалку мав впертий характер. У школі і на вулиці мав багато друзів. Вмів за себе постояти. Хоча мама була поряд, у школі всі свої проблеми вирішував сам, не жалівся.
Ми залишали на хлопців наше господарство. Оскільки були вони приблизно одного віку, то обов’язки ділили самі між собою. Після Балок Діма пішов у 9-10 клас Войнашівської школи. Фізкультура і військова підготовка у нього були на «5». Отримав там водійські права. А далі рік у Барському професійному будівельному ліцеї, де отримав професію електрогазозварювальника. У 2000 році пішов до армії. Служив в Одесі у внутрішніх військах. Ніколи не жалівся, що йому важко. Колись я його запитала: «Чому ж ти не скажеш командиру, що тебе ноги болять». А він мені: «У нас дома ніхто ніколи не жаліється».
Після служби хлопці, і один, і другий, пішли у в/ч, що в м. Бар, по контракту. Три роки в військовій частині, а тоді за спеціальністю, яку здобув в ліцеї, Діма працював на Барському машинобудівному заводі.
Багато спробував Діма за своє недовге життя, був на різних роботах, зокрема ще до початку війни їздив з бригадою будівельників на заробітки в росію, був на теплицях в Тулі. Будь-яку роботу звик робити якісно, добросовісно. Товариш, з яким разом працювали, розповідав вже після загибелі Діми, як вони роботу, яку потрібно було зробити за 2 дні, робили за пів дня. Сказав – зробив. Робити вмів усе. Сусідка прийде просить: «Так, як Діма, город не зоре ніхто». Таким він був до війни 2022 року. Його взяли по повістці. Мені він сказав: «Я від них ховатися не буду». Хоча старший брат на той час уже був під Миколаєвом.
Провела я його 16 серпня 2022 року. Дзвонив часто, поки був на навчанні в Білій Церкві. І кожен раз казав, що у нього все добре. А нас питав: «Що ви там? Як ви там, мама і тато?»
А вже в жовтні його перевели на Донбас, і в голосі його я почула тривогу. Стояли під Вугледаром. І знову кожний раз я чула: «В мене все добре». Коли сам не міг подзвонити, передавав через побратимів, навіть і їхніх дружин: «У вашого Діми все добре». Це для мене було все. Значить живий.
Що був контужений два рази, я дізналась від побратимів. Мені казав, що він в лікарні, тиск піднявся. Підлікувався після контузії, дали відпустку. Коли повернувся в свою частину, побратимів майже не застав: хто загинув, хто поранений. А Діма продовжував стояти з новими хлопцями. Через пів року, 26 липня, друга відпустка. Тепер наш син був зовсім інший.
6 серпня 2023 року він знову поїхав на фронт. Коли сідав в машину, поглянув на нас з батьком і на вулицю. Все! Більше я його живим не бачила, а тільки чула 19 серпня він подзвонив, що нарешті після 11 діб прибув з передової. А 24-го дзвонить: «Мама, нам дали медалі. Я їду знову на днів чотири». Я питаю: «Чому? Ти ж тільки приїхав». На що він відповів: «Немає кому». А через чотири дні нам принесли повідомлення, що наш син, старший солдат старший стрілець-оператор Дмитро Павленко зник безвісти після обстрілу їх позицій противником з реактивних систем залпового вогню по позиції підрозділу н.п. Вугледар.
«Дьома» - це його позивний. Так звали його друзі і в мирному житті. За словами побратимів був хоробрий, надійний, безвідмовний.
Мені він казав: «У хлопців діти, сім’ї, а в мене ви – мамо, тату і брат. Я вас дуже люблю».
12 січня 2024 року, після ідентифікації, ми поховали Діму в селі Затоки, біля рідних. А я й до сьогодні чекаю його легенького стуку в вікно.» - матір Героя Дмитра Павленка.
Вічна пам'ять та слава Герою!
