Річниця пам'яті Руслана Матющенка, позивний "Борода", солдат, сапер інженерно-саперного взводу в/ч А7358. Загинув Герой 27 квітня 2024 року, на бойовій позиції в Херсонській області. Про його життя пише Барська міська рада на своєму сайті.
Народився Руслан Анатолійович 12 березня 1980 року в мальовничому селі Нове Село, що належить до Ярмолинецької громади Хмельницької області. Був наймолодшим у родині, мав двох старших сестер — Аліну та Лесю, які ніжно й турботливо ставилися до нього з дитинства.
Перші шкільні роки Руслан провів у рідному селі. Батько, Анатолій Григорович, працював на залізниці, а мати, Тетяна Прохорівна, трудилася в колгоспі. Вони виховали сина в любові до праці, повазі до старших та відчутті обов’язку. Руслан ріс відповідальним, серйозним хлопцем — завжди допомагав батькам, дбав про порядок і господарство, не уникав жодної роботи.
Згодом родина переїхала на Дніпропетровщину, до села Хмельницьке Нікопольського району. Там він продовжив навчання в школі, набуваючи не лише знань, а й життєвого гарту. Його працьовитість і доброзичливість вирізняли Руслана серед однолітків.
Повернувшись у рідні краї, він здобув фах тракториста в Ярмолинцях. Після закінчення працював у селі, а згодом — на гранітному кар’єрі на Дніпропетровщині.
Від першого шлюбу мав двох дітей — доньку Тетяну та сина Кирила, яких щиро любив і прагнув бути для них прикладом.
У 2013 році доля привела Руслана на Вінниччину, в село Міжлісся, де він зустрів своє справжнє кохання — Наталю. Разом вони збудували теплий, затишний дім. Руслан працював на будівництві, піклувався про родину і жив спокійним, але наповненим змістом та любов’ю життям. Усі, хто його знав, згадують про нього як про щиру, добру, відверту людину з великим серцем.
Хоча раніше через стан здоров’я в армії не служив, з початком повномасштабного вторгнення не залишився осторонь. У перші дні війни приєднався до місцевої територіальної оборони, а вже у травні 2022 року — до лав Збройних сил України. Пройшов фахову підготовку в Кам’янці-Подільському, здобувши знання сапера, і був направлений до інженерно-саперного підрозділу 124 окремої бригади 192 батальйону.
Руслан воював на передовій у найгарячіших точках: на Харківщині, Донеччині, Херсонщині. Він був справжнім професіоналом: розмінував десятки гектарів землі, рятуючи життя як цивільних, так і побратимів. Брав участь у надскладних бойових виходах на Лівий берег Дніпра, де проявляв надзвичайну мужність та витримку.
Його бойовий шлях був надзвичайно важким. У березні 2023 року Руслан отримав важку контузію, проходив лікування в госпіталі м. Одеса. Літом того ж року — ще одну. Переніс опіки від фосфорних бомб. У січні 2024 року знову — третя контузія, після якої проходив тривале лікування та реабілітацію. Проте, незважаючи на стан здоров’я, він не зміг залишитися вдома, знаючи, що побратими на фронті. У середині квітня повернувся до бойового підрозділу.
Його товариші по зброї згадують: Руслан завжди йшов першим — уперед, на найнебезпечніші завдання. Прикривав побратимів, навчав молодших, підтримував морально. Він був воїном не лише за фахом, а й за покликом серця. Його вірність присязі, чесність, справедливість і відданість були беззаперечними.
27 квітня 2024 року, на бойовій позиції в Херсонській області, Руслан Матющенко героїчно завершив свій земний шлях. Він залишив цей світ, як і жив — з честю, до останнього виконуючи військовий обов’язок. Його серце зупинилося там, де він був потрібен найбільше — серед своїх, під ворожим вогнем, на варті свободи.
За свою мужність і звитягу Руслан був нагороджений медаллю "За визволення Херсона" та орденом "За вірність народу України". Але найвищою нагородою була любов і повага близьких, побратимів, усіх, хто його знав.
Він був людиною землі — любив рибалку, господарство, мріяв про старість у колі родини: дружини, дітей, онуків. Особливе місце в його серці займала мати — Руслан завжди піклувався про неї, щодня телефонував, цікавився її самопочуттям. Родина була для нього святинею, а Україна — найдорожчим скарбом, який він захищав до останнього подиху.
Про нього з любов’ю і болем згадують найрідніші.
«Наш Русік!! Мій молодший братику, наша опора і захист, тебе забрала проклята війна!!! В дитинстві нашого Руслана любили всі, він був дуже гарною дитиною, підрісши став маминим незамінним помічником. Ми двоє старших дівчат були менш працьовиті і менш відповідальні. В страшні 90-ті трошки повернув не в ту сторону, але зустрівши свою дружину Наталку — змінився! Але завжди дуже спішив жити, ніби відчував, що життя буде коротким. З перших хвилин повномасштабного вторгнення я не мала сумнівів, що мій сміливий, правдолюбивий братик стане на захист Батьківщини! Русік, ти любив Україну так, як і свою родину, буду вдячна тобі до кінця моїх днів, дякую, братику, що ти був у моєму житті!» — сестра Аліна.
«Я дякую Богу, що Руслан зустрівся у моєму житті. Я відчула себе жінкою, коханою, беззахисною. Він завжди оберігав мене і дітей. І він залишиться назавжди у моєму серці.» — дружина Наталя.
Він став героєм не тільки для своєї родини, а й для всієї України.
Вічна пам'ять та слава Герою!
