Віталій Анатолійович Шаповал, солдат, сапер інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу інженерно-саперної роти в/ч А0853. Про життя Героя пише Барська міська рада.
Він народився 31 січня 1997 року у селі Комарівці. У сім’ї, де панували тепло, працьовитість і прості людські радощі. Мама, Діна Василівна, працювала молодшою медичною сестрою, батько, Анатолій Вікторович, був опорою сім’ї. У Віталія був старший брат Володимир, з яким вони були дуже близькі.
Коли хлопчику було всього чотири роки, доля завдала першого удару — батько загинув у ДТП. У той день маленький Віталій просився їхати з татом, але той не взяв його з собою. Тоді ще ніхто не знав, що саме цим рішенням доля залишила хлопчикові життя, яке пізніше набуде великого сенсу.
Після втрати батька родина переїхала до Іванівців. Там Віталій пішов до школи. Ріс непосидючим, живим, добрим і різностороннім хлопцем. Його було всюди багато: він умів і майструвати, і допомагати, і сміятися так, що заряджав усіх навколо.
Життя не раз ставило його на межу — на нього падав мотоцикл, тонув, потрапляв у небезпечні ситуації, але щоразу виходив живим. Здавалося, що якась невидима сила береже його для чогось важливішого, більшого, ніж просто життя.
Після школи Віталій навчався у Барському професійно-будівельному ліцеї, де здобув професію облицювальника фасадів. Працював на різних роботах, їздив у Польщу, а згодом ставив сонячні батареї. Усе, за що брався, робив із натхненням. Він був із тих, хто не стоїть на місці, хто шукає, пробує, живе на повну.
Та найціннішим для нього завжди залишалася родина. Особливо він любив свого племінника — міг годинами гратися з ним, навчати, розповідати про світ. Часто повторював:
— Я буду вчити його тільки хорошого, бо поганого життя й саме навчить.
У цих словах було все його серце — відкрите, щире, сповнене добра.
У 2024 році Віталій підписав контракт і став на захист України. Пройшов навчання у Десні, потім у Кам’янці-Подільському, де здобув спеціальність сапера. Після навчання повернувся до своєї частини в Барі. Казав, що служба йому подобається, що не боїться війни — бо розуміє, за що стоїть.
Воював під Торецьком. Там, серед постійної небезпеки, залишався тим самим усміхненим хлопцем із Поділля. Побратими згадують: спокійний, відважний, завжди перший, хто йшов на завдання. Навіть після контузій у розмовах із рідними казав лише:
— У мене все добре.
Ніби не хотів нікого тривожити. Ніби сам себе цими словами тримав.
Мав наречену, з якою мріяв одружитися після війни. Вірив, що все ще буде: дім, сміх, спокій.
12 листопада 2024 року, під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Торецьке Донецької області, Віталій загинув від удару ворожого FPV-дрона. Йому було лише 27.
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня — за відвагу, яку не кожен зміг би в собі знайти, за вірність Україні до останнього подиху.
Доля зберігала його не раз — щоб він устиг стати тим, ким мав бути. Героєм. Людиною, що прожила коротке, але справжнє життя. Людиною, яка до останнього подиху залишалася вірною Батьківщині, своїй землі, своїм людям.
Вічна пам'ять та слава Герою!
