До міста Бар 12 грудня завітав Руслан Горовий — письменник, режисер, волонтер, автор проєкту «Служба розшуку дітей» і головний режисер телеканалу «Магнолія ТВ», а також Людмила Козак, директорка видавництва «ТаТиШо». Вони привезли авторські книжки Руслана Горового та поетичні збірки його дружини Людмили, які можна було придбати під час зустрічі.
Саме творчість, за словами Руслана, сьогодні є для нього одним з головних інструментів волонтерства. Кошти від продажу книжок спрямовують на допомогу людям, які постраждали від війни, та на підтримку Збройних сил України.
Зустріч із читачами відбулася у Барській бібліотеці, у просторі «Перевесло», який став майданчиком для розмови про війну, пам’ять, книжки і волонтерство.
Для Руслана це не перший такий приїзд в українські громади. Як він зазначив під час зустрічі, Бар став 144-м містом, де він поспілкувався з читачами бібліотек по всій країні.
«Це вже 144-та зустріч у бібліотеці з читачами по всій території України. Десь півтора року тому ми з Надією, коли в мене з’явилося трохи більше часу на волонтерку, вирішили робити ці зустрічі, щоб підтримати бібліотеки як такі», — розповів Руслан.
За його словами, маршрут цих зустрічей починався з прифронтових територій.
«Ми почали з Донеччини, Харківщини, Херсонщини, Миколаївщини, Одещини, Сумщини, Чернігівщини. І так потроху рухаємося Україною. Бо ми розуміли, наскільки зараз складно бібліотекам», — каже він.
Руслан переконаний, що саме бібліотеки сьогодні є осередками живого українського життя.
«Я хочу вам сказати, що саме в бібліотеках — не в школах, не в інститутах, не в будинках культури — а саме в бібліотеках вирує україноцентричне життя. Тут збираються люди, які українцями є по суті, а не просто по паспорту. Куди б ти не приїхав — скрізь щось відбувається: десь плетуть сітки, десь мовні курси, десь працюють з ВПО, десь із дітьми».
Такі зустрічі Руслан Горовий проводить і надалі, тож якщо у вашому місті оголосять про його приїзд — не вагайтеся й приходьте. Це завжди жива розмова, у якій переплітаються сміх і сльози, особисті історії та підтримка України, а книжки стають не лише літературою, а й реальним інструментом допомоги. А про самого автора та зустріч у Барі розповімо детальніше далі.
Волонтерство, яке почалося задовго до війни
Свою діяльність він ніколи не відокремлював від професії. Уже понад два десятиліття він працює на «Магнолія ТВ» як головний режисер і саме там у 2001 році запустив проєкт, який згодом став справою життя — «Служба розшуку дітей».
«Тоді ми навіть не уявляли, що колись тема зниклих і вивезених дітей набуде таких масштабів», — говорить він.
Під час повномасштабної війни цей напрям став ще болючішим і складнішим. Адже тисячі українських дітей опинилися на тимчасово окупованих територіях або були вивезені до Росії, і зараз головне — зробити так, щоб у них залишився хоча б шанс повернутися додому.
«Про це я не дуже можу розповідати. Це розмова на післявоєнне. Просто знайте, що зараз люди над цим працюють», — пояснює він.
Коли не витримуєш — треба писати
Волонтерство і війна — це постійна напруга, з якою неможливо впоратися мовчки. У нього є власний спосіб виживати емоційно — писати. Коли думки переповнюють і стає важко, він зупиняється, дістає телефон і починає записувати.
«Щось стає оповіданнями, щось — повістями, щось — піснями або віршами. А щось просто зникає разом із черговим телефоном», — зізнається він.
Писання для нього — не професія, а спосіб зберегти рівновагу.
Донбас, який зробив з нього українця
Його життєва історія починається у Конотопі, хоча, як він жартує, «мав народитися в Дубліні, в Ірландії — з поні, замком і прислугою». Але реальність була іншою.
Але досить рано він пішов з дому і поїхав на Донбас — у Краматорськ. Там працював у газеті, на телебаченні, багато їздив регіоном і спілкувався з людьми. Саме там він уперше побачив Донбас не таким, яким його часто малювали.
«Я закохався в українське степове село. Воно, як і будь-яке село в Україні, говорить українською», — каже він.
Він виріс у російськомовній родині, навчався в російській школі й зізнається, що був «абсолютно совковим дитям», яке не знало ні причин, ні наслідків історичних трагедій. Уже на Донбасі він почув про Голодомор, розстріляне відродження, катівні — і усвідомив масштаб замовчуваної історії.
«У 95-му році я вирішив, що хочу бути українцем по-справжньому, а не тільки за паспортом. І перейшов на українську мову. Ніколи про це не шкодував. Донбас зробив з мене українця», — говорить він.
24 лютого, яке запам’ятають усі на все життя
Напередодні повномасштабного вторгнення він повернувся з Харкова. Вночі приїхав до Києва, і з маленькою донькою ліг спати. А вже о четвертій ранку пролунав дзвінок від друга з Харкова: «Почалося».
Почулися перші вибухи в Києві, бої за Гостомель. Він розбудив дружину Людмилу (поетеса, авторка слів пісні "Враже") і сказав готуватися. Далі у його родини був довгий і важкий шлях евакуації, а він залишився в Києві.
«У нас не було машини. Людмилу з дитиною везли абсолютно чужі люди. Чотири дні вони добиралися до кордону», — згадує він.
Допомогла сімейна пара лікарів з Вінниччини. Потім були Польща, Англія, Америка. Лише у лютому цього року родина змогла повернутися до України.
«У мене вже був чорний пояс по бабусях у Києві»
Коли сім’я виїхала, він пішов до військкомату. Каже, що людей, які хотіли захищати Київ, було більше, ніж система могла прийняти. Через інвалідність і відсутність одного ока він не потрапив до війська, але не залишився осторонь.
Він почав допомагати людям, яких війна залишила буквально замкненими у власних квартирах. Це - старші кияни, які й до 24 лютого роками не виходили з дому, погано бачили, не могли пересуватися, мали хронічні хвороби. У мирному житті їх тримали «на плаву» соціальні служби, сусіди, іноді доглядальниці, яких наймали діти. Але за кілька днів місто спорожніло: люди рятували свої сім’ї та дітей. І ці кияни опинилися сам на сам.
У його під’їзді, каже, на десять поверхів з живих істот залишилися він, кішка і сусідка, одна з тих, хто не міг просто взяти й поїхати.
Він зайшов до неї поговорити, допоміг. Сусідка «здала» подружку з іншого будинку, потім ще одну, потім — діда. Так у нього за кілька днів з’явилася ціла мережа людей, яким треба було привозити ліки та їжу, піднімати пакунки сходами і т.д.
Він допомагав без оплати, бо «як це — брати гроші за валідол або хліб». Та коли таких людей стало кілька десятків і в різних районах Києва, він зрозумів, що фізично не витягує. І тоді зробив те, чого ніколи не планував.
Коли треба — сідаєш за кермо, навіть якщо «незручно і стійка заважає»
Він не водив авто через інвалідність і відсутність одного ока. Колись давно спробував і вирішив, що залишиться пішоходом. Але війна швидко розставляє пріоритети.
Йому допомогла знайома, яка давно жила в Туреччині. Вона дала доступ до своєї машини, що стояла в Києві: сказала, де ключі, де паркінг. Він прийшов, натиснув брелок — і у відповідь моргнув «великий дівчачий бежевий Range Rover».
«Думаю: Я зараз позношу тут пів Києва», — сміється він. Потім побачив дві педалі, автомат — і стало трохи легше. Сів, розібрався, як вмикаються фари, кілька разів здав вперед-назад — і поїхав. Так у нього з’явився інструмент, який зробив волонтерство можливим у масштабі.
Евакуації з-під Києва, підвози, розбиті мости і «все, що могли забрати»
Згодом він підписався на телеграм-канали, де координували допомогу, й долучився до евакуаційних поїздок. Маршрути першої хвилі — Гостомель, Стоянка, Житомирська траса, Макарівський район. Люди виходили полями. Когось випускали окупанти, когось — виносили на руках. Адреси, заявки, короткі повідомлення: «треба забрати сім’ю», «троє людей», «відвезти в Київ». Він брав заявки й їхав.
Так курсували ті, кого не взяли воювати, але хто не міг сидіти вдома.
Коли наші почали відтісняти ворога від Києва, він потрапив у зовсім іншу реальність: Машчун, Бузова, Калинівка, Липівка, Бородянка, далі — ті напрямки, де ще вчора були бої. Забирали поранених, забирали тварин, вивозили все, що могли. Доїжджали до зруйнованих мостів, переносили руками їжу, воду, ліки. Ходили по селах, шукали людей, виводили тих, хто не міг вибратися сам.
«Ми робили все, що було можна. І все це я записував. Бо якби не записував — зараз розказав би тільки загальними фразами», — пояснює він, чому паралельно з волонтерством знову почав писати.
Книжка, яка мала вийти на день народження, але прийшли окупанти
Окрема лінія цієї історії — книжка «40… або чому чуваки не святкують», яка стала для нього «двигуном» подальшої допомоги. Вона мала вийти на його день народження — 29 лютого, у «рідкісний» рік, коли він міг святкувати своіїіменини. На момент вторгнення в нього на руках був лише один сигнальний примірник, вартістю в увесь тираж.
«Замість книжки на день народження прийшли кацапи», — каже він.
Тоді здавалося, що ніякого видавництва не буде, книжки нікому не потрібні, головне — втримати Київ і вижити. Але в травні, коли стало зрозуміло, що столицю не взяти, з типографії подзвонили: "тираж надрукований, забирай".
Він сумнівався: «Кому воно зараз треба?» — бо був по вуха в евакуаціях, ліках, адресах, списках і дорозі. Та в цю мить у гру, як він каже, «вступила Надя Козак» — тоді літературна редакторка, нині директорка у видавництві «ТаТиШо».
Вона запитала прямо: «Руслане, де книжка?» І це прозвучало як повернення до нормальності — тієї, яка тримається навіть під обстрілами.
Коли «дзиньк» у телефоні стає паливом для допомоги
Він забрав частину тиражу додому. І сталося те, чого він не очікував: книжка почала продаватися, а гроші — приходити на картку. У той момент у нього вже закінчувалися ресурси. Він допомагав людям безкоштовно — і це було правильно, але довго так не витягнеш.
І тут «дзиньк» — переказ. Ще «дзиньк». З’являється можливість купити ліки, їжу, оплатити пальне, закрити нові потреби. Так книжка стала не просто творчим результатом, а фактично фінансовою опорою волонтерства.
«У мене є перевага: я можу виїжджати і маю книжки»
Під час одного з чергових походів у військкомат він випадково почув розмови про виїзд за кордон з інвалідністю. Уточнив у воєнкома — і почув несподівано різке: «Їдь, куди хочеш. Тільки не мороч мені голову».
Він вийшов і подумав, як використати цю можливість для роботи на країну. Зв’язався з друзями, набив книжками дві великі валізи й рюкзак, поїхав у Польщу, а звідти — до США.
Америка для нього не була «terra incognita». Він і раніше приїздив туди з показами й розмовами про війну: виступав в ООН, показував фільми, розповідав про Донбас і про те, що робить Росія з Україною. Він знав: це багата країна, і там є аудиторія, яка готова підтримати, якщо говорити чесно і конкретно.
Друзі допомогли організувати десять зустрічей у різних штатах. За 12 днів він облетів і об’їхав, що зміг. Не просив грошей — розповідав про війну та продавав книжки. І ще до повернення в Україну на ці кошти купив чотири пікапи — і вони поїхали на фронт.
«Я ніде в Україні не міг заробити таких грошей», — говорить він.
Саме тоді він сформулював свою логіку волонтерства: якщо можеш заробляти на допомогу — заробляй, а не проси, бо в країні й так усім важко, у кожного є, кому донатити.
Пікапи, швидкі, ремонти і дрова для 116 обійсть
Далі це перетворилося на систему. Закінчуються гроші — він знову збирає книжки, їде в тур, проводить зустрічі, повертається з результатом.
Після перших чотирьох пікапів була наступна поїздка — ще машини. Потім — дві швидкі. Потім — ремонти, зокрема «важкі», коли суми йдуть на тисячі доларів і хлопці самі не витягують.
Окремий напрям — допомога людям на деокупованих і прифронтових територіях. Минулої зими, каже, довелося купувати дрова: 116 обійсть отримали машини дров, щоб пережити холод. Цього сезону історія повторюється: уже оплачені й розвезені десятки машин, насамперед для Херсонщини, Миколаївщини, Київщини.
«Отак і живемо», — підсумовує він. І додає: книжка, яку свого часу “підштовхнула” до життя Надя Козак, запустила ці кола добра, які працюють досі.
Книжки, які воюють і рятують
Є книжка, якої вже немає ні в автора, ні у видавництві. Називається «Ген воїна». Вона була написана ще до 2011 року, але згодом отримала дивне «життя» по той бік фронту.
Руслан згадує історію, яка сталася, якщо він не помиляється, позаминулого року. Йому написав чоловік з Китаю, перекладач, який давно живе там і працює з різними мовами, зокрема зі слов’янськими. У повідомленні були фото: на них «Ген воїна» лежить поруч із шевронами та іншими «експонатами».
Автор запитав, що це за колекція і де зроблені знімки. Відповідь його вразила - книжка опинилася в Москві, у музеї «фашизму». Як саме вона туди потрапила, він не знає. Припускає, що її могли вивезти з пограбованої бібліотеки на Донеччині. Іронія в тому, що росіяни вирішили: «страшнішого фашизму, ніж моя книжка, не знайти». Так вона й «лежить» у їхньому музеї як доказ того, що сам факт українського погляду для них уже злочин.
Цей епізод він розповідає як приклад того, що війна триває не лише зброєю. Вона триває сенсами, книжками, пам’яттю.
«Казки на ніч» народилися у Фейсбуці і стали голосом часу
Інша книжка, яка виросла з війни, це «Казки на ніч». Спочатку це не була книжка. Це були пости у Фейсбуці.
Руслан згадує 2014 рік. Після розстрілу Майдану він був «абсолютно прибитий». І як би не звучало парадоксально, з цього стану його вивела війна на Донбасі. Він поїхав туди, побачив Слов’янськ і Краматорськ - місця своєї юності. Долучився до допомоги військовим підрозділам, серед яких називає «Айдар», батальйон «Донбас», пізніше — «Азов».
Усе, що не вміщалося в голову і в серце, він почав записувати. Спершу це були нотатки «в телефон», які просто їздили з ним у кишені. Аж одного дня з’явився перший пост, який він назвав «Казка на ніч», і виклав у Фейсбук.
На ранок він відчув, що таке «стати зіркою за одну ніч». До цього, каже, його могли лайкати «з жалості мама і кішка», а тут реакція була шалена. Тоді він вирішив: щодня о 7.00 вечора писатиме нову казку на ніч. І робив так два роки поспіль.
Ще донедавна він жартував, що книжки можна й не купувати, бо все прочитаєш у Фейсбуці, просто відмотавши стрічку назад. Але правила гри змінилися. Фейсбук почав банити його за старі пости. Була загроза втрати акаунта, який тепер потрібен для волонтерства. Тому він змушений був закрити всі старі тексти.
QR-код і голос Паламаренка
Книги Руслана Горового — це тексти, переповнені гумором, самоіронією та водночас дуже чесними розмовами про людей, війну й життя. Серед його книжок — «Конотоп і всі всі всі», «40… або чому чуваки не святкують», «Поіменник», «Казки на ніч», «Срав пес, перділи гуси», «Ген воїна» та інші. Окремі твори були озвучені легендарними Адаю Роговцевою та Анатолієм Паламаренком, що надало цим історіям особливої сили й глибини.
Сьогодні ці книги — не лише про читання. Вони стали основою волонтерської діяльності автора. Саме тому зустрічі з Русланом Горовим — це не просто літературні події, а живі, емоційні розмови, де поруч і сміх, і біль, і відчуття спільної відповідальності за країну. Його книги можна прочитати в Барській бібліотеці, куди він подарував примірники, або замовити.
