Минула річниця загибелі нашого захисника та Героя - Олега Валерійовича Лободи — старшого солдата, стрільця стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти 2 батальйону територіальної оборони в/ч А7293. Позивний «Повар». Про його життя пише Барська міська рада.
Олег народився 17 вересня 1987 року в місті Бар на Вінниччині. Ріс у звичайній українській родині - поруч були батько Валерій Іванович, мама Антоніна Володимирівна та старший брат Сергій.
У дитинстві він був спокійною, доброю дитиною. З братом мав особливий зв’язок - вони не просто дружили, а по-справжньому трималися одне за одного: допомагали, захищали, підтримували. У вільний час Олег із задоволенням ганяв м’яча на футбольному полі.
Після закінчення 9-го класу місцевої школи №1 почав шукати свій шлях у професії. Спочатку був професійно-будівельний ліцей, але згодом серце підказало інше — хлопець перевівся до навчального закладу в с. Говори, щоб опанувати фах кухаря. Кулінарія стала його пристрастю, а згодом — і символічним позивним на фронті.
Життя Олега не було легким. Через стан здоров’я він не служив у армії, проте ніколи не боявся важкої роботи. Разом із братом збирав меблі, згодом працював столяром у Барському благоустрої. Він вмів створювати затишок і красу власними руками.
Проте справжнє щастя прийшло в його дім, коли він зустрів кохану Юлію. У 2023 році, вже під час великої війни, вони побралися. Олег став справжнім батьком для двох діток дружини — він ніколи не ділив дітей на «своїх» і «чужих», завжди з гордістю казав: «Це мої діти». Він мріяв про спільну дитину, про те, як побачить, якими дорослими й успішними людьми вони стануть.
Коли ворог прийшов на нашу землю, Олег не зміг стояти осторонь. Попри те, що раніше не тримав зброї через здоров'я, він добровольцем став на захист України.
Виконував бойові завдання на Лиманському та Покровському напрямках. Після контузії та поранення певний час проходив службу в ТРО у складі 112 бригади, 127 батальйону в Києві на ППО. Але серце рвалося до побратимів. Тому після відпустки він знову повернувся на «нуль» у складі 53-ї окремої механізованої бригади.
1 березня 2024 року Олег зник безвісти. Рік і сім місяців родина жила між надією та страхом. Чекали. Вірили. Молилися. Але дива не сталося.
Він був людиною честі. Побратими згадують його як щирого, відкритого, надійного.
Його останні слова, які почули рідні:
«Я йду туди, звідки не повертають. Але я буду битись до останнього. У полон точно не здамся», — це були його останні слова рідним. Слова чоловіка, який зробив свій свідомий вибір.
Він дотримав слова.
1 березня 2024 року зв’язок з Олегом обірвався. Рік і сім місяців невідомості, надії та молитов. Родина вірила в диво до останнього, але небо забирає найкращих.
Олег Лобода - син, брат, чоловік, батько для дітей, друг, побратим. Людина, яка любила готувати, рибалити, працювати руками. Людина, яка хотіла жити.
Вічна пам'ять та слава Герою!
