У День матері, 10 травня барчани зібралися в DDM-кафе на перегляд литовського документального фільму «Лізо, ходи додому», режисерка Оксана Бурая. Показ відбувся в межах роботи DOCU CLUB "Барі".
Кімната кафе була заповнена глядачами різного віку. На перегляд прийшли молодь, педагоги, психологи, журналісти, священник та просто небайдужі мешканці громади. Після фільму учасники долучилися до обговорення тем, які порушує стрічка.
Онлайн до зустрічі приєдналася литовська операторка фільму Кристина Серейкайте - лауреатка міжнародних кінофестивалів та номінантка на литовську національну кінопремію. Її запросила модераторка та засновниця клубу Ірина Стороженко.
Документальний фільм, знятий у 2012 році, розповідає історію восьмирічної Лізи, яка постійно тікає з дому через алкогольну залежність батьків. Попри складні обставини, у житті дівчинки залишається місце для дитячих фантазій, музики, гри та мрій.
Під час розмови Кристина Серейкайте відповіла на запитання глядачів про долю героїні після завершення зйомок. Вона сказала, що команда не підтримувала постійного зв’язку з родиною й достеменно не знає, як склалося життя Лізи надалі. Водночас операторка сказала, що дівчина вже виросла і, наскільки їй відомо, зараз у неї все добре.
Також Кристина Серейкайте розповіла, що родина погодилася на участь у фільмі з цікавості, а під час зйомок конфліктів чи проблем не виникало.
З режисеркою фільму зв'язатися не вдалося, після роботи над стрічкою Оксана Бурая пішла до монастиря, а її теперішнє місцеперебування наразі невідоме.
Після перегляду в залі говорили про материнську любов, дитячі травми, межі сімейного благополуччя та відповідальність дорослих за дітей.
Говорили про те, коли дорослі мають втручатися в проблеми дітей та підлітків, а коли ні. Найбільше дискусій виникло навколо відповідальності педагогів, психологів та інших спеціалістів, які працюють із дітьми й молоддю.
Частина учасників наголошувала, що на тривожні зміни в поведінці чи фізичному стані дитини потрібно звертати увагу й реагувати, навіть якщо сама дитина не просить про допомогу. Інші ж зауважували, що існують етичні межі, адже діти можуть перебільшувати або говорити неправду, а втручання в родинні справи без підтверджених фактів може лише погіршити ситуацію.
Окремо обговорювали й складні професійні дилеми: що робити, якщо дитина чи підліток розповідає про проблему, але просить нікому не говорити про це, та коли має педагог або психолог звертатися до інших служб чи дорослих, якщо помічає тривожні сигнали. Саме ці питання викликали серед присутніх найбільше різних думок і суперечок.
Окрему дискусію викликала й позиція авторів фільму. Глядачі обговорювали, чи правильно документалісти вчинили, коли спостерігали за життям маленької героїні, але, за їхніми словами, не втручалися в ситуацію ні під час, ні після зйомок. Думки присутніх дещо розділилися.
Саме такі фільми й подібні зустрічі дають можливість не замовчувати складні теми, говорити про проблеми дитинства, насильства чи байдужості та шукати шляхи, як суспільство може реагувати на подібні ситуації.
Перегляди документальних стрічок у DDM-кафе відбуваються приблизно двічі на місяць. Ідея створення клубу належить журналістці та документалістці Ірині Стороженко, яка реалізувала її спільно з Фондом громади «Барі». За час існування клубу барчани вже переглянули близько десяти документальних фільмів.
Охочим долучитися до наступних показів організатори радять стежити за анонсами майбутніх зустрічей.
