В м. Бар 11 червня у DDM кафе відбувся показ документального фільму «Тиха депортація». Цей раз це відбувалося не в рамках звичної програми DOCU CLUB «Барі», а з особливої нагоди. Модераторка клубу, журналістка Ірина Стороженко дізналась, що її колега Анжеліка Руденко якраз долає пішки паломницький маршрут Camino Podolico і проходитиме через Бар. Це стало приводом познайомити барчан і з фільмом, і з його авторкою безпосередньо.
«Тиха депортація» (2023) - документальна стрічка Крим.Реалій (Радіо Свобода), яка здобула золоту нагороду New York Festivals TV & Film Awards у номінації «Права людини». Фільм знімали в окупованому Криму, Україні, Польщі, Німеччині, Бельгії та Туреччині.
У центрі стрічки - реальні люди. Серед героїв - Муміне Салієва, правозахисниця і журналістка, яка живе в окупованому Бахчисараї і є дружиною політв'язня Сейрана Салієва, Аліє Читакова, яка тікала просто з робочого місця - дитячої лікарні, куди прийшло ФСБ з обшуком, і тепер живе в Анкарі, Асан Ісенаджиєв - український військовий, колишній військовополонений, лікар, який рятував поранених у Оленівці після теракту, а також інші кримські татари, чиї долі розкидані між Польщею, Німеччиною, Бельгією, Туреччиною та Україною.
Більшість з них були змушені залишити Крим після 2014 або після 2022 року через репресії та переслідування з боку російської влади. Хтось пережив тортури, чиїсь родичі досі в полоні. Герої говорять про те, як прірва між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився в окупації, з кожним роком стає глибшою. І попри все - вірять, що повернуться додому після деокупації Криму.
Назва фільму народилася з фрази, яку Анжеліка почула в одному з інтерв'ю з Муміне Салієвої: «Нас витискають з Криму настільки, що це схоже на депортацію, як тоді. Тільки зараз це тиха депортація, про неї ніхто не говорить».
Знімали за тиждень, монтували паралельно
Фільм народився в умовах жорстких дедлайнів і обмеженого бюджету. Приводом стала Кримська парламентська платформа в Празі - міжнародний майданчик, де парламентарії різних країн обговорюють ситуацію на окупованому півострові. Організатори хотіли показати щось візуальне, живе. Анжеліці запропонували зробити фільм буквально за кілька місяців. Над стрічкою працювали авторка Анжеліка Руденко, режисер-сценарист Дмитро Джулай, оператор Микита Ісайко та продюсерка Ельвіна Сеїтбуллаєва.
Пошук і вмовляння героїв зайняла найбільше часу. Кримські татари - закрита спільнота, і без взаємної довіри ніхто не розкриється перед камерою. Тим більше, що майже у кожного в Криму залишилися родичі, а це - ризик для них. Багато людей відмовляли. Ті, хто погодився, зробили це свідомо, розуміючи, навіщо.
На самі зйомки пішло близько тижня. Разом з оператором Анжеліка їздила від героя до героя, вони мінялися за кермом орендованого авто: по чотири години кожен, бо окремого водія в бюджеті не було. Виїжджали о сьомій-восьмій ранку, знімали цілий день, ввечері зливали матеріал режисерові Дмитру Джулаю, той переглядав його вночі і покадрово розписував, що знімати далі. Наступного дня - нові зйомки.
Режисер монтував паралельно, поки знімальна група була у відрядженні. Коли вони повернулися, він уже зібрав половину фільму. За ще один тиждень стрічка була готова. Загалом від початку пошуку героїв до фінального монтажу пройшло близько півтора місяця.
Вийшов фільм хронометражем 1 година 45 хвилин. Коли його принесли організаторам Кримської платформи в Празі, ті сказали, що така довжина не підходить, ніхто не буде дивитися. Режисер Дмитро Джулай відмовився вирізати хоча б кадр. Зрештою зробили скорочену версію на 35 хвилин, але й вона на захід не потрапила, у програмі просто не знайшлося місця. Фільм, заради якого мчали з однієї локації в іншу і спали в дорозі, на тому заході так і не показали.
Фестивалі, переклади, нагороди
Прем'єра відбулась 10 грудня 2023 року, в Міжнародний день прав людини, на Суспільному. Після того як стрічка вийшла на YouTube і набрала понад 300 тисяч переглядів, хтось запитав: а чому не подаєтесь на фестивалі? Тоді її терміново прибрали з відкритого доступу, бо фестивальні вимоги, як правило, передбачають прем'єру саме на фестивалі, і якщо фільм уже є у відкритому доступі, його просто не розглядають.
Найняли окрему людину, яка рік подавала стрічку на різні міжнародні фестивалі. Десь виходили у фінал, десь показували поза конкурсом через хронометраж або інші технічні вимоги. Фільм переклали на кілька мов мов: турецькою, казахською, французькою, англійською. Показували в посольствах.
Врешті стрічка здобула золоту нагороду New York Festivals 2024 у номінації «Права людини» — і після цього , наприкінці весни 2024 року, повернулася у відкритий доступ. Англомовна версія також набрала чимало переглядів. Люди, які взагалі не чули про Крим.Реалії, дивилися і реагували.
Крим — це Україна. І про це треба говорити
Анжеліка Руденко - журналістка, керівниця проєкту Крим.Реалії та продюсерка Радіо Свобода. Крим.Реалії понад десять років системно висвітлюють події на окупованому півострові - від аналізу тендерів окупаційної адміністрації до відстеження доль ув'язнених і хроніки ударів по кримській інфраструктурі. Це один із небагатьох українських медіапроєктів, який робить це регулярно і під лупою.
Вона поділилася з барчанами своїми спогадами про зйомки фільму, розповіла чому ж так важливо кожному українцю знати не лише про те, що відбувається на території материкової України, а й - в Криму, про долю кримських татар. Адже ми - всі українці і для кримських татар Україна - рідна країна, де вони б хотіли жити й далі.
Каже, що з кожним роком дізнатися, що відбувається всередині півострова, стає важче. Людей, які готові ризикувати і передавати інформацію, - дедалі менше. Навіть звичайне повідомлення у Viber-групі класу, де промайнуло слово «Україна», може за півгодини привести до дверей бригаду «перевіряльників». Журналісти знають реальні випадки, коли люди терміново покидали Крим через такі дрібниці.
При цьому Крим майже зник з українського медіапростору. Складається враження, що його немає, а десь там є окуповані території. Але Крим - це Україна. І там є люди, є проблеми, є злочини, які фіксуються і мають бути задокументовані.
Частина кримських татар сприйняла події 2014 року як зраду з боку України - держава не захистила тих, хто вийшов під будівлю кримського парламенту з українськими прапорами і відкрито виступив проти окупації. Про це і кажуть у фільмі герої. Але вони чітко знають, що Крим - це Україна, а кримські татари - невіддільна частина її народу. Народ, який пережив депортацію 1944 року, зараз переживає нову - тиху. І про це треба знати і говорити.
Пішки з Вінниці в Бар
До Бару Анжеліка прийшла пішки, разом із сестрою Світланою, яка і була ініціаторкою та організаторкою всього походу. Вони стартували у Вінниці і пройшли маршрут Camino Podolico: через Браїлів, Жмеринку, Северинівку в Бар. Загалом вийшло близько 130 кілометрів за чотири дні.
Camino Podolico - один з найдовших паломницьких маршрутів України, прокладений Поділлям. Сестри кажуть, що вони й гадки не мали, наскільки він популярний. Всюди попереду і позаду йшли такі ж мандрівники з рюкзаками. На контрольних точках, де збирають печатки, зустрічали тих же й нових людей. Вчителі географії, молоді пари, цілі групи йшли всі в один бік. Це по-справжньому надихало.
Були й незручності. Головна - брак місць для ночівлі. Через це між деякими локаціями доводиться долати по 25–30 кілометрів без варіанту зупинитись. Планували пройти до с.Мельники біля Глинянки, але виявилося, що за один день треба було б подолати 45 кілометрів. Переночували в Северинівці, у дитячому таборі «Птаха».
Наступного дня потрібно було встигнути до Бару на показ, тож останній відрізок допомогла подолати місцева жінка, яка підвезла мандрівниць до міста з с.Войнашівка. Далі сестри ще зайшли до костелу, де місцевий священник поставив їм власну печатку. Після показу і зустрічі з глядачами сестри ще погуляли Баром, відвідали садибу гончарів Біньковських. Наступного ранку дійшла черга й до бібліотеки, де зібрали ще одну відмітку на маршруті.
Кажуть, дорога відкривала те, що не побачиш з вікна машини. Озера з чаплями, лебідь, що відганяв качок від пташенят, луги, хащі, річки. Хати на Вінниччині всі обрамлені трикутниками і квітковими візерунками. Незнайомі люди, які зупиняються і пропонують підвезти. Або просто виносять полуницю, щоб пригостити просто так, бо бачать рюкзаки і хочуть підтримати.
У Анжеліки вдома сім'я, діти і напружена робота. Вона переживала чи впораються без неї? Впорались. І саме це, каже, стало головним переосмисленням походу: «Треба більше відпочивати. І час на це є, його треба просто знайти і організувати собі». Чотири дні без дітей, без новинного потоку, без офісу, і голова стає світла-світла. Тіло працює, думки вкладаються на своє місце.
У Світлани теж велика сім'я, і вона так само вперше дозволила собі вирватися на кілька днів. Сестри планують продовжити маршрут до Кам'янця-Подільського, але наступного разу.
Нагадаємо, покази документальних фільмів відбуваються в м. Бар приблизно раз в два тижні. Їх організовує Ірина Стороженко, спільно з Фондом громади "Барі". Після кожного відбуваються обговорення за участі запрошених гостей або авторів фільму. Вхід - безкоштовний.
