Уже на початку вересня барчани та всі поціновувачі творчості Барського МХАТу зможуть почути прем'єру радіовистави «Хто сміється – тому все минеться». Цього разу звичної сцени, декорацій і глядацької зали не буде. Актори мають створити всю виставу голосами, а слухач — уявити героїв, їхні емоції, рухи й усе, що відбувається між ними.
Радіовиставу створюють у межах проєкту «Радіовистава "Хто сміється – тому все минеться": реабілітація ветеранів засобами театрального мистецтва» за підтримки Українського культурного фонду.. До нього долучилися військовослужбовці, ветерани та члени їхніх родин. Тож робота над постановкою має не лише творчий складник. Театр тут стає ще й простором для спілкування, перемикання від щоденних турбот та психологічного розвантаження. Упродовж проєкту з учасниками також працює психотерапевтка Людмила Черкас.
Незадовго до прем'єри журналісти БарNews.City побували на одному з останніх записів радіовистави. Того дня команда працювала над завершальними сценами.
У студії звукозапису одночасно працювали переважно двоє акторів, у деяких сценах - більше. Вони сідали перед мікрофонами, одягали навушники, відкривали текст і на кілька хвилин ставали своїми персонажами. Решта чекали своєї черги поруч. Говорити не можна - мікрофони можуть підхопити будь-який сторонній звук. Тому поки одні сперечалися, залицялися чи жартували голосами своїх героїв, інші мовчки стежили за текстом, прислухалися і готувалися до власної сцени. Потім мінялися місцями.
Окреме завдання має Олександр Дєдов. У проєкті він - звукорежисер та автор музики, але водночас і один з акторів - озвучує Павла. Тож йому потрібно не лише записати колег, а й самому сісти перед мікрофоном.
Мікрофон, який чує все
Окреме завдання має Олександр Дєдов. У театрі він - звукорежисер, а в проєкті - ще й автор музики та один з акторів - озвучує Павла. Тож і сам має розповісти власну історію перед мікрофоном.
Поки актори записують свої сцени, Олександр стежить за звуком. Коли настає черга Павла, сам сідає перед мікрофоном. А після завершення записів на нього чекає ще одна велика частина роботи - монтаж.
На момент нашої розмови змонтована частина вистави вже тривала близько 35 хвилин. Остаточний варіант буде довшим. Ірина Дєдова орієнтується приблизно на 45 хвилин, але точно не більше години.
— Так, часу забирає багато. Це все-таки не пісня на три хвилини. Але це улюблена справа, тому морально не навантажує, — говорить Олександр.
Голоси акторів - лише частина майбутнього звучання. У виставі будуть музика та шумові ефекти. Потрібні звуки Олександр не бере з готових бібліотек, а створює і записує сам.
— Він людина інженерного мислення, а не тільки творчого. Що він тільки не придумував, які тільки звуки не записує і не відтворює. У нас багато власних звуків, не з мережі взятих, а створених на різних предметах, — розповідає режисерка Ірина Дєдова.
Сам Олександр каже, що робота біля мікрофона має ще одну особливість. На сцені акторові допомагають рух, міміка, костюм і реакція глядачів. Тут залишається передусім голос.
Саме тому, вважає Олександр, радіовистава для актора може виявитися навіть складнішою за сценічну.
— Важко передати емоцію і втримати настрій самої радіовистави. Це доволі складний жанр.
Коли театр - одна команда
Увесь процес координує режисерка Ірина Дєдова. Саме вона вирішує, коли сцена вже звучить так, як потрібно, а коли варто повторити репліку, змінити темп чи інтонацію. Під час запису суперечок немає. Актори слухають зауваження, пробують ще раз, і робота рухається далі.
— Наш театр - це одна сім'я. Разом з тим це ще й об'єднання людей, які розуміють цінність та важливість спільної справи, яку ми творимо. Є час, коли ми можемо пожартувати чи відпочити разом, але коли ми працюємо над культурним продуктом - кожен учасник цього процесу викладається по максимуму. За десять років існування Барський МХАТ став уже певним культурним брендом, і весь колектив - режисер, звукорежисер, актори, інші члени команди та залучені фахівці - усі працюють на підтримання іміджу театру на належному рівні, - ділиться директор Барського МХАТу та керівник проєкту Роман Григор'єв.
У цій радіовиставі його завдання залишається за кадром. Роман не втручається в режисуру. На ньому організаційна частина проєкту, фінанси та комунікація з фондом. За творчу частину відповідає режисерка Ірина Дєдова, за майбутнє звучання - Олександр Дєдов. А акторам потрібно зробити головне - так зіграти свої ролі голосом, щоб слухачеві не знадобилися ні сцена, ні костюми, ні декорації.
— Це абсолютно різні культурні продукти. Жива вистава має свої переваги і свої особливості, яких немає радіовистава, і навпаки. Для нас це новий формат, і він виявився дуже цікавим, — пояснює Роман Григор'єв.
За його словами, команда вже планує продовжувати працювати з радіовиставами й після завершення цього проєкту.
«Штурхни його словом, а не дією»
Для Ірини Дєдової це теж перший досвід постановки повноцінної радіовистави. Ірина зізнається, що довго намагалася сама для себе визначити, який формат складніший. Зрештою зупинилася на «50 на 50».
На сцені режисерові потрібно вибудувати мізансцени. Визначити, де перебуває актор, куди він іде, коли повертається, як взаємодіє з партнером. У студії цієї роботи немає. Актори сидять перед мікрофонами.
Натомість з'являється інша проблема - як передати голосом те, що на сцені глядач просто побачив би.
— Спершу знайти слова, щоб пояснити: «Штурхни його словом, а не дією», було складно. На сцені можна махнути рукою, посунути партнера по лавці, штурхнути його чи взяти за руку - і це помітно. А тут якось треба передати все голосом, — пояснює режисерка.
Тому, який формат простіший - визначити важко, бо в обох є свої складнощі.
Ще одне випробування - одночасна робота над кількома виставами. Паралельно частина команди репетирує сценічну постановку «Оскар». На початку Ірина навіть бачила, як актори несвідомо переносять інтонації одного персонажа в зовсім іншу виставу.
— Я чітко чула, як іде перенесення персонажа з «Оскара» на «Хто сміється - тому все минеться». Але це було просто питання часу. Людям треба було вчитатися і відділити одне від іншого. Згодом кожен із персонажів зайняв своє місце.
Репетиції радіовистави проводили приблизно двічі на тиждень. Ірина зізнається, що цього разу графік несподівано виявився доволі стабільним навіть попри те, що серед учасників є військовослужбовці.
Для порівняння згадує роботу над «Мартином Борулею» - минулорічною ветеранською виставою, що також була поставлена за підтрмики УКФ. Тоді команда інколи до останнього не знала, коли зможе зібратися наступного разу. У цьому ж проєкті таких несподіванок майже не було.
Але новий формат - лише частина історії цієї постановки. Адже до слухачів дійде не зовсім той текст, який понад століття тому написав Іван Тендентников.
Чому саме комедія і чому повернулися до старого задуму
П'єсу для нового проєкту Барського МХАТу шукали не лише за жанром чи кількістю персонажів. Для Ірини Дєдової важливо було, про що саме говоритиме ця історія.
У проєктах, до яких долучаються військові, ветерани та члени їхніх родин, режисерка свідомо обирає комедії. Але й серед них, каже, знайти потрібний матеріал непросто. Цього разу режисерка хотіла знайти щось, де будуть прості життєві історії, знайомі багатьом - стосунки між подружжям та сусідами, посиденьки кумів чи навіть потаємні любощі. Усе, що залишається в межах сім'ї і побуту.
Саме таким твором виявився водевіль Івана Тендентникова «Хто сміється – тому не минеться». Його Ірина знайшла ще раніше. Старенька збірка «Український водевіль», у якій надрукований твір, зберігається в неї багато років. Каже, книжка вже добряче пошарпана, але режисерка досі повертається до неї у пошуках матеріалу.
Водевіль Тендентникова привернув її увагу ще кілька років тому. Барський МХАТ навіть планував зробити з нього сценічну виставу. У 2022 році театр готував проєкт із гастролями, зокрема до Бахмута, Слов'янська, Торецька та Новоайдара. 22 лютого команда отримала повідомлення, що перемовини з Українським культурним фондом успішно завершено і можна укладати грантову угоду. За два дні почалося повномасштабне вторгнення. До цієї постановки так і не дійшло.
Коли тепер разом із директором театру Романом Григор'євим шукали матеріал уже для радіовистави, Ірина знову згадала про Тендентникова.
— Це такий собі гештальт, який над нами висів. І от ми його вдало повернули у свій репертуар.
Для радіоформату п'єса мала ще одну перевагу - вона дуже коротка. Оригінальний текст займає всього дев'ять сторінок.. Ірина пояснює, що надто довгу виставу в такому форматі слухачеві було б важче сприймати. Адже тут немає візуальної дії, за якою можна стежити, а всю історію потрібно почути.
Однак ті самі дев'ять сторінок створили іншу проблему. В оригіналі лише п'ять дійових осіб - три жіночі та дві чоловічі ролі. Для нинішнього проєкту цього було замало.
— Коли я вже почала працювати, зрозуміла, що є ще простір для уяви, аби дописати ці картинки, зробити п'єсу жвавішою, щоб у ній було більше людей, більше гамору.
Так в історії з'явилися ще троє персонажів - сусід, сусідка та син головного героя Омелька. Разом із ними Ірина дописала нові сцени й діалоги.
Якщо рахувати безпосередньо час роботи над текстом, на це пішло близько місяця. Хоча сама режисерка каже, що значна частина історії народжується ще до того, як з'являється на папері.
— Тут головне - сісти, взяти ручку і почати писати. Бо ти ходиш туди-сюди, воно в тебе десь у голові є, але діалог не складається, поки не сядеш і візьмешся до справи.
Це не перша її спроба працювати з драматургічним текстом. Свого часу для постановки Театру рівності «Лавка» Ірина сама створила основу історії, до якої доєднала гуморески інших авторів. Думала й про власну п'єсу, але до художнього слова, зізнається, ставиться надто трепетно, щоб писати просто заради того, аби написати.
— Я надзвичайно люблю книги, поезію, драматургію, фактично всі жанри. І дуже трепетно ставлюся до художнього слова та боюся його підвести. Може, колись дійду до власної п'єси. Може, вивільниться стільки часу або буде таке сильне натхнення, що я візьму ручку, зошит і почну писати.
Для нинішньої постановки змінили й назву. В оригіналі водевіль називається «Хто сміється – тому не минеться». У Барському МХАТі залишили знайому конструкцію, але змінили її сенс — «Хто сміється – тому все минеться». Адже так звучить більш позитивно.
— Сміх дійсно дуже потужна сила, — говорить Ірина Дєдова.
Оновлена версія п'єси залишиться не лише радіовиставою. Барський МХАТ планує перевидати твір, причому вже з новими персонажами та сценами. На виданні зазначать, що текст виходить у редакції Ірини Дєдової. І якщо власне ім'я на театральних афішах режисерку вже не дивує, до книжкової обкладинки вона поки ставиться значно обережніше.
Вісім голосів і різні історії
Ролі у «Хто сміється – тому все минеться» виконують Олег Матвієнко, Аліна Музика, Артем Музика, Анастасія Матвієнко-Кімаківська, Віктор Кімаківський, Анжела Шуляковська, Юлія Залевська та Олександр Дєдов.
Більшість із них уже не вперше працюють разом. Хтось має за плечима кілька вистав Барського МХАТу, хтось брав участь в аудіопроєктах «На вушко», а для когось театр свого часу став цілковито несподіваною частиною життя.
Та до роботи лише голосом довелося звикати навіть тим, хто вже не раз виходив на сцену.
— — На сцені можна щось сховати за костюмом та рухами. А у радіовиставі треба працювати тільки голосом. Слухач буде чути інтонації і вже на основі цього має намалювати собі картинку, — говорить Віктор Кімаківський.
Анжела Шуляковська каже: на сцені глядач бачить, що актор усміхається. Біля мікрофона треба зробити так, щоб цю усмішку було чути:
— Я не думаю, що десь легше. Кожен формат по-своєму унікальний. Це просто інше, і це цікаво, — говорить Анжела.
Юлія Залевська бачить у роботі перед мікрофоном свої складнощі, але й переваги. Тут немає глядацьких очей, а текст увесь час залишається перед актором:
— У мікрофон трошки важче. Але якщо маєш гарну уяву, читаєш і уявляєш, як поводилася б на сцені, воно йде легше. А ще текст перед очима, не боїшся його забути, — розповідає Юлія.
Поки одна частина команди працювала у студії, з кількома акторами нам вдалося поговорити в сусідній кімнаті. І виявилося, що історія самої вистави далеко не єдина цікава історія цього проєкту.
У звичайному житті її учасники мають зовсім інші професії та турботи. Серед них - військові, ветерани та члени їхніх родин. Хтось прийшов у театр випадково, хтось - слідом за дітьми чи рідними, а для когось репетиції стали можливістю хоча б на кілька годин перемкнутися з військової служби, тривоги за близьких чи щоденної роботи на зовсім інший світ.
Місяць носила газету з оголошенням, перш ніж наважилася прийти
У житті Анжели Шуляковської шлях артистки розпочався ще в дитинстві, у бабусі в селі Коржівці на Хмельниччині. Справжню сцену заміняли їй сходи біля хати. Маленька Анжела збирала сусідів, вигадувала концерти, співала, грала ролі й залучала до своїх виступів інших дітей.
Одну зі своїх перших ролей пам'ятає досі. Їй було приблизно три-чотири роки.
— «Я лисичка, я сестричка». Там був якийсь хвостик, щось ми собі придумували. Ходили по сусідах, виступали. А люди старенькі були, то хто що мав, те й давав. У мене в руках було пару копійок, яблуко і яйце. Ну, що в кого було.
З роками виступів у її житті ставало більше. Анжела навчалася у Хмельницькому торговельно-економічному коледжі, багато співала, брала участь у різних заходах. Однак професійно пов'язувати життя зі сценою не стала. А потім сцена зникла зовсім.
Анжела згадує, що лише тоді зрозуміла, наскільки їй цього бракує. Коли приходила на концерти доньок у музичну школу, інколи могла навіть розплакатися через відчуття, що сама колись була по той бік глядацької зали.
Тому коли в м. Бар почав формуватися театральний колектив, оголошення про кастинг не пройшло повз неї. Щоправда, між «побачила» і «прийшла» минув майже місяць.
Анжела газету з оголошенням носила з собою. Телефонувати не наважувалася. Відкладала, сумнівалася, але й викинути газету не могла. Зрештою прийшла фактично в останній день кастингу.
Так почалася її історія з Барським МХАТом.
Однією з перших для неї стала вистава «Фараони». Відтоді Анжела брала участь майже в усіх постановках театру. Винятком стали «Сто тисяч», де склад учасників формували з військовослужбовців, а вона не належала до цієї категорії.
Зараз її зв'язок із театром давно не обмежується ролями. Анжела допомагає ще й з адміністративною роботою: афішами, квитками, комунікацією з глядачами, інколи фотографує, готує дописи та підхоплює частину організаційних справ.
У звичайному житті вона мама чотирьох дітей. Її чоловік - ветеран. До театрального захоплення дружини він давно ставиться не просто спокійно, а, схоже, бачить у ньому цілком практичну користь.
— Він казав, що якби я не була в театрі, він би мене капцями погнав у театр. Каже: «Ти пішла собі там всі емоції повикидала, прийшла додому мила, спокійна. Говориш тихо, лагідно. Красота!».
За освітою Анжела - соціальний педагог та практичний психолог. Психологією цікавиться близько 18 років, проходила різні навчання та курси.
Групова робота дала можливість не лише краще пізнати людей, з якими роками виходиш на одну сцену, а й побачити дещо нове у собі.
— Театр - це можливість не просто розвантажитися, а переосмислити себе і зрозуміти себе глибше.
Анжела каже, що кожен новий персонаж певною мірою витягує назовні риси, які у звичайному житті людина може стримувати або й не помічати. Іноді це зовсім не ті сторони характеру, які звик показувати іншим. Театр просто дає цим емоціям інший простір.
Її героїня у «Хто сміється – тому все минеться» - жінка емоційна, говірка, здатна посваритися й голосно відстояти своє. Далеко шукати приклади такого характеру не довелося. Подібних жінок Анжела пам'ятає ще з дитинства у селі. Та й сама, зізнається, за темпераментом людина відкрита й емоційна.
А от радіоформат змусив звичний образ будувати по-новому. На сцені характер можна підсилити рухом, поглядом чи жестом. Перед мікрофоном усе це зникає. Навіть усмішка.
— Коли ти на сцені усміхаєшся, глядач це бачить. А тут треба так усміхнутися, щоб це було чути в голосі.
Водночас саме радіовистава повернула Анжелу до ще одного дитячого спогаду. У її дитинстві радіо постійно звучало вдома. Вона слухала Українське радіо, пам'ятає радіопостановки, зокрема «Наталку Полтавку». Тоді голоси з приймача самі створювали в уяві персонажів і цілі сцени.
Тепер вона сидить уже з іншого боку динаміка.
Прийшов у театр за дітьми, а відкрив сцену для себе
Якщо Анжела Шуляковська колись місяць збиралася з духом, щоб прийти на кастинг, то Віктор Кімаківський потрапив до Барського МХАТу зовсім з іншої причини.
— Прийшов за дітьми, - коротко пояснює він. - А потім залишився й сам тут.
До того Віктор ніколи не грав у театрі й навіть не думав, що колись опиниться на сцені. У дитинстві мріяв про інше. Спочатку хотів стати водієм, як батько, згодом обрав військову службу. Їй віддав 27 років свого життя. П'ять із них припали на період АТО, ще два - на час повномасштабної війни. Нині Віктор уже не служить.
Театр з'явився в його житті лише кілька років тому. І відкрив те, чого він сам про себе до того не знав.
— Поки я не був у театрі, я не знав, що можу вийти на сцену, прочитати, розказати чи зіграти. Це в мене тут перший такий досвід.
Відтоді Віктор устиг попрацювати і на сцені, і перед мікрофоном. Його голос звучить в аудіопроєктах «На вушко» та «На вушко 2», а «Хто сміється – тому все минеться» стала для нього вже третьою роботою в такому форматі.
Та театр для Віктора - не лише ролі. Після багатьох років військової служби тут він знайшов середовище, у якому можна на певний час залишити за дверима все інше.
— Тут однодумці. Люди, які це організували, живуть цим. Не просто десь погралися і кинули, а саме живуть цим. І це ще більше запалює.
Окремо Віктор говорить про роботу з психотерапевткою Людмилою Черкас. За роки служби він уже мав досвід спілкування з психологами, однак далеко не завжди цей досвід був таким, після якого хотілося повертатися. Згадує, що інколи психологічна допомога у військовій системі сприймалася радше як формальність: поговорили, поставили необхідну відмітку, і на цьому все. У театрі, каже, відчув інший підхід.
— Тут людина на своєму місці, знає, що робить. Це дійсно велика і потрібна робота.
Зрештою театр став частиною життя не лише Віктора. З Барським МХАТом пов'язана фактично вся його родина. У нинішній радіовиставі разом із ним грають донька Анастасія Матвієнко-Кімаківська та її чоловік Олег Матвієнко, який нині служить у війську.
Самому Віктору цього разу дістався веселий сільський чоловік. Каже, такого персонажа зіграти нескладно - подібних людей кожен зустрічав у житті. Складнішим виявився сам формат.
За плечима вже є досвід аудіопроєктів, але казку й повноцінну радіовиставу Віктор усе ж не ставить в один ряд. Тут голосом треба не просто прочитати текст, а дати слухачеві достатньо деталей, щоб він сам побачив сцену, якої перед ним немає.
— Тут треба працювати тільки голосом. Слухач буде чути голос, інтонації і вже на основі цього має намалювати собі картинку.
«Було відчуття, ніби чогось не вистачає»
Юлія Залевська у Барському МХАТі близько чотирьох років. Але коли почалася робота над новою радіовиставою, вона саме була в декретній відпустці з маленькою дитиною. Здавалося б, не найпростіший час, щоб додати до щоденних справ ще й репетиції. Та коли театр почав готувати нову роботу без неї, Юлія зрозуміла, що сумує.
— Готується нова вистава, а я не беру участі, і в мене було відчуття, ніби чогось не вистачає.
До МХАТу Юлин театральний досвід обмежувався невеликими сценками у школі та коледжі, КВК та іншою самодіяльністю. Натомість музика була поруч значно довше.
Юлія родом із села Пиків на Вінниччині. Один із теплих дитячих спогадів пов'язаний із бабусею та радіо.
— Бабуся мене вчила по радіо пісні співати. Можливо, вона десь і заклала в мені цю любов.
Сьогодні Юлія працює у школі: у групі продовженого дня, асистенткою вчителя, займається з дітьми вокалом. Її вихованці беруть участь у конкурсах і здобувають призові місця. Нині ж більшість її часу займає маленька дитина.
Її чоловік Павло - військовослужбовець. Розуміє, що театр для дружини давно став місцем, де можна хоча б ненадовго перемкнутися.
— Я там відволікаюся, я відпочиваю. Ми можемо сісти компанією, і ніхто не розказує, що в нього там біда сталася. Ми просто жартуємо і відпочиваємо.
Це не означає, що складних тем у житті учасників немає. Вони просто залишаються за дверима репетиційної зали хоча б на той час, поки триває робота.
У нинішньому проєкті для цього додалися зустрічі з психотерапевткою Людмилою Черкас. Для Юлії це був перший у житті досвід роботи з психологом. Перша зустріч далася непросто.
— Перший раз у мене було таке напруження, бо це взагалі був мій перший досвід із психологом. А на другому занятті вже розслабилася, мені було легко, я вже спілкувалася і відкривалася.
Іноді вона приходить разом із малечею. Театр, у якому більшість учасників мають роботу, родини, службу та інші обов'язки, давно навчився шукати час між усім цим.
У радіовиставі Юлія озвучує Феську - шинкарку. І ця героїня дає можливість побути трохи не такою, якою Юлія звикла бути у звичайному житті. Феська може кокетувати, зваблювати чоловіків, бути значно сміливішою та розкутішою.
— Цей образ мені значною мірою імпонує, але чоловіків ніколи не зваблювала, — сміється Юлія.
Після завершення радіоверсії Юлія не проти колись побачити цю саму історію вже на справжній сцені.
А якщо говорити про майбутні ролі, то Юлії цікаво було б зіграти слідчу. Або взагалі спробувати себе в образі негативної героїні.
Міністудію брав із собою навіть у зону бойових дій
Участь у виставах для нього не основна театральна робота. Значно частіше Олександр Дєдов залишається за пультом як звукорежисер. Але сцена й музика з'явилися в його житті задовго до Барського МХАТу.
Ще у школі він брав участь у самодіяльності, а приблизно у десятому-одинадцятому класі вже знав, що хоче пов'язати подальше життя з музикою. Вступив до Тульчинського училища культури, а там музика природно перетнулася з театром і виступами.
Сьогодні Олександр - військовослужбовець та учасник бойових дій. Проте навіть служба не змусила його повністю відкласти театр на потім.
Коли перебував у зоні бойових дій, разом із необхідними речами брав із собою обладнання для роботи зі звуком.
— Брав мікрофон, звукову карту, таку міністудію. І виконував у вільний час завдання для театру.
Контраст між цими двома частинами часом був разючим.
— Зранку чи вночі їдеш, виконуєш бойові завдання, а ввечері ти собі можеш відволіктися.
Саме слово «відволіктися» у розмовах з учасниками цього проєкту звучить не вперше. Для Олександра театр теж став простором, який дозволяє хоча б на певний час перейти в зовсім іншу реальність.
— Це зовсім інша сфера, куди ти приходиш, і тобі просто класно, бо відволікаєшся від буденності, від того, що є на службі.
Серед найціннішого в театрі він називає людей. Тут зустрічаються учасники з різними професіями, військовим та цивільним досвідом, ветерани та їхні рідні. Те, що починається як спільна робота над виставою, поступово стає ще й звичайним людським спілкуванням, якого часто бракує у щоденній буденності.
Новим досвідом для Олександра стала й групова робота з психотерапевткою Людмилою Черкас. Раніше з психологами він не працював. Спершу, зізнається, не зовсім розумів, чого очікувати. Але під час зустрічей деякі звичні речі раптом вдалося побачити інакше.
— Подивився трохи на це все з іншої сторони. Начебто якісь речі лежать на поверхні, але ти їх не помічаєш. А тобі просто показують: дивись, воно ось. Тому я думаю, що це діло потрібне.
У «Хто сміється – тому все минеться» його Павло за характером виявився не таким уже й далеким від самого Олександра. Описуючи героя, він жартує: той любить зайти до сусіда, до друзів, посидіти та добре провести час.
А от сам формат радіовистави змусив Олександра, який добре знає можливості звуку як звукорежисер, подивитися на мікрофон ще й з акторського боку.
На сцені, каже, допомагає глядач. Відчуваєш реакцію залу, його енергетику, і вона підштовхує актора. У студії навпроти тебе лише мікрофон. Тому тут емоцію спочатку треба створити самому.
— Коли граєш наживо, ти відчуваєш енергетику залу, і воно тебе заводить. Можливо, більше переживань, але все одно легше, коли відчувається відповідь публіки. А перед мікрофоном мусиш сам себе "заводити", щоб показати цю емоцію.
Олександр не називає конкретної ролі, яку мріяв би колись зіграти. Каже, цікавіше пробувати різних персонажів.
«Я краще щось інше не зроблю, але в театр піду»
Ще кілька років тому Аліна Музика навряд чи уявляла себе на театральній сцені. У дитинстві її більше цікавило рукоділля. Вона шила, вишивала, в'язала і думала, що колись займатиметься моделюванням одягу. Зрештою творчість у її житті залишилася, хоча й набула іншої форми. Уже близько 30 років Аліна займається ремонтом та перетяжкою м'яких меблів, має власну майстерню. А одяг і досі шиє для себе та рідних.
До Барського МХАТу вона прийшла у 2025 році. Давно хотіла спробувати, але постійно заважали різні обставини. Першою стала вистава «Мартин Боруля». Разом з Аліною до проєкту долучився і її син Артем.
— Я ще сина підбила. Він погодився, і так ми разом зіграли у «Мартині Борулі». Для нас це була така класна реабілітація. Те, що треба!
Зараз театральних проєктів у їхньому житті вже кілька. Аліна та Артем долучилися й до нової постановки «Оскар».
Коли почула про новий формат, спочатку сумнівалася. Після досвіду на сцені перспектива створювати персонажа лише голосом здавалася незвичною.
— Я не була впевненою чи в мене вийде щось озвучити. Але вирішила спробувати. Чому б і ні? Це щось нове.
Та була й інша, значно особистіша причина знову долучитися до проєкту.
Чоловік Аліни - ветеран «Азову» Олег Музика. У війську він із 2014 року. Під час оборони Маріуполя перебував на «Азовсталі», де дістав важкі поранення та потрапив у російський полон. Через стан здоров'я його звільнили під час одного з перших обмінів важкопоранених. Минуло вже кілька років, але наслідки пережитого родина долає досі: лікування, операції, реабілітації.
Наразі і син проходить військове навчання. Тому Аліна прямо говорить: їй потрібне місце, де можна хоча б ненадовго вийти з постійної напруги.
— Мені треба зараз чим більше не сидіти вдома, а бути між людей. Треба, щоб була ця моральна розгрузка. Атмосфера в театрі дуже позитивна, дуже класна. Буває, сидиш удома і думаєш: «Боже, репетиція...». Немає часу, немає настрою. А приходиш туди - і зовсім переключаєшся, за все забуваєш. А потім уже не хочеш іти додому. І так кожного разу.
Чоловік її театральне захоплення підтримує. Для неї це важливо.
Та сама перша вистава для неї була важкою і переломною. Перед прем'єрою «Мартина Борулі» вона настільки хвилювалася, що за кулісами буквально не могла нормально дихати.
— У мене в грудях усе сперло. Я знаю, що мені треба зараз виходити, а я просто задихаюся. Ви б бачили, як вони мене там за кулісами підтримували: один воду дає пити, другий спину масажує, хтось махає на мене віялом.
Особливо лякало те, що прем'єра відбувалася в рідному Барі.
— Це ж Бар, усі знайомі. Повний зал людей, яких ти знаєш. Я думала, що в мене серце зупиниться.
Глядачі цього страху не побачили. Після вистави були оплески, квіти, а згодом - гастролі Україною. Саме реакція залу, каже Аліна, остаточно переконала її, що вона впоралася.
— Я побачила, як мене сприйняли, скільки було квітів, і зрозуміла, що роблю все правильно.
Тепер знайти час на театр для неї вже не проблема. Навіть попри власну справу, домашні клопоти.
— Я краще щось інше не зроблю, але в театр піду. Якщо захочу — знайду час. Раніше встану, швидше зроблю, аби тільки піти.
Найціннішими тут називає навіть не саму можливість зіграти роль.
— Спілкування і підтримка. Ми дуже дружні. Можна поговорити на будь-які теми. Якщо свято — всі разом вітаємо. Якщо стається щось погане - всі підтримуємо одне одного. Напевно, спілкування для мене найважливіше.
Схоже відчуття Аліна має і від групових зустрічей із психотерапевткою Людмилою Черкас. До театральних проєктів досвіду роботи з психологом у неї не було.
— Ніколи не зверталася і не думала, що мені сподобається. А тут дуже добре. Людмила Черкас уміє нас якось так розговорити, що стає реально легше.
Зустрічі відбуваються групою. Аліна каже, що за цей час учасники настільки зблизилися, що можуть дозволити собі бути відвертими.
— Були ситуації, що ми там і плакали, і сміялися. Всього було. І воно допомагає.
У радіовиставі Аліні дісталася героїня, з якою довго шукати спільні риси не довелося. Її персонажка повертається додому і наводить там лад.
— Я десь поїду з дому - вічно без мене щось натвориться. Приїжджаю і всім даю бамбулей. Це точно моя роль.
Складнішим стало інше: всі ці «бамбулі» треба передати, сидячи перед мікрофоном.
— Хочеться махати руками, ходити, когось тріснути, як у мене по ролі. А тут сидиш. І все треба передати просто голосом, інтонацією. Це трошки важко. Але потім втягуєшся.
Після комедійних ролей Аліна хотіла б колись спробувати зовсім інший образ - трагічний. Конкретної героїні не називає. Просто відчуває, що зараз у ній накопичилося багато емоцій, яким хотілося б дати вихід і через сцену.
Поки таких постановок у Барському МХАТі свідомо уникають. У житті учасників і без того достатньо важких історій, тому для реабілітаційних проєктів обирають комедії.
Прийшов допомогти з декораціями — і «застряг» у театрі
— Мама сказала: «Прийди, поможи з декораціями». Я прийшов, поміг - і застряг у театрі, - так описує Артем Музика свій шлях до Барського МХАТу.
До того серйозного акторського досвіду він не мав. У студентські роки були КВК, жарти, спроби кумедно озвучувати мультфільми, але про театр як постійну частину життя Артем не думав. Каже, що в дитинстві взагалі був доволі сором'язливим і закритим. Тепер за його плечима вже кілька театральних робіт.
На момент нашої розмови Артем працював виконувачем обов'язків начальника відділу архітектури Барської міської ради. Роботу називав трохи виснажливою, а театр - одним зі способів переключитися.
— Він мене відволікає від роботи і, в принципі, від усього того депресняка, що нас зараз оточує.
Для Артема важливим виявився навіть не стільки сам вихід на сцену, скільки середовище, яке сформувалося навколо театру.
— Я приходжу в театр, відразу все відкинув - і вже тут.
Можливо, особливо несподіваною ця історія є тому, що колись спілкування з великою кількістю людей узагалі не було його сильною стороною.
До роботи в міській раді Артем працював у відділі контролю якості компанії Binotel. За день доводилося прослуховувати та аналізувати близько сотні розмов. Саме там одна зі співрозмовниць якось звернула увагу на його мовлення та порадила попрацювати над комунікацією.
Артем прислухався. Почав більше працювати над тим, як говорить і спілкується з людьми. Навряд чи тоді міг припустити, що згодом ці навички знадобляться ще й на сцені та перед театральним мікрофоном.
До нинішньої радіовистави він долучився вже не як людина, яка випадково зайшла допомогти з декораціями, а як актор із попереднім досвідом.
Його персонаж у «Хто сміється – тому все минеться», жартує Артем, навіть має з ним дещо спільне.
— Такий самий лінивий. Любить десь потусуватися, а потім піти додому поспати.
Радіоформат після звичайної сцени не став для нього кардинально іншим. Основна різниця - у русі. На сцені можна діяти тілом, взаємодіяти з партнерами та простором.
До того ж це не перший проєкт, у якому Артем разом з іншими учасниками працює з психотерапевткою Людмилою Черкас. Такий досвід він уже мав раніше і вважає його корисною частиною спільної роботи.
Після нашої розмови Артем став військовослужбовцем і нині проходить навчання у Кам'янці-Подільському. Через це довелося змінити й плани Барського МХАТу. Паралельно з радіовиставою команда готувала комедію «Оскар», прем'єру якої планували на кінець серпня. Артем грає у ній одну з головних ролей - Крістіана Мартена. Коли він поїхав на військове навчання, виставу вирішили відкласти. Тож тепер команда чекає на свого Крістіана.
Від студентської театральної студії до Барського МХАТу
Для Анастасії Матвієнко-Кімаківської театр не став випадковістю, яка несподівано з'явилася вже в дорослому житті. Думки про сцену були значно раніше. Ще в дитинстві їй подобалося спостерігати за акторами, за тим, як вони перевтілюються і проживають на сцені чуже життя. Коли настав час обирати майбутню професію, Настя навіть придивлялася до режисури та акторської майстерності. Думала про вступ, однак спеціально до творчих випробувань не готувалася, тож зрештою обрала інший напрямок. Уже під час навчання в Кам'янці-Подільському побачила оголошення про набір до театральної студії й вирішила все-таки спробувати себе в акторстві. Це і стало її першим справжнім знайомством із театром зсередини.
— Не знаю, чи все вийшло так, як мало би бути, але для себе я зробила певні висновки, певні зауваження. Це зовсім не так легко і просто, як здається, коли дивишся зі сторони. Зсередини воно все по-іншому виглядає.
А у 2018 році вже в м. Бар Анастасія побачила оголошення про кастинг до вистави «Фараони». Прийшла спробувати - і відтоді залишилася в Барському МХАТі.
Тепер театр став частиною життя не лише Насті, а й її родини. У «Хто сміється – тому все минеться» разом із нею грає батько - ветеран Віктор Кімаківський. Серед акторів і її чоловік Олег Матвієнко, який нині служить у війську.
Тому сама ідея проєктів, які об'єднують військових, ветеранів та їхні родини, для Анастасії має особливе значення.
— Я вважаю, що ветеранські проєкти мають максимально бути медійними, тому що треба звертати увагу на наших військових, на їхню реабілітацію. А це певним чином є досить хорошою реабілітацією для військових.
Театр, додає вона, допомагає й самій хоча б на певний час відкласти власні переживання.
— Ти просто переключаєшся на те, що маєш робити зараз. І воно певним чином допомагає відволіктися, коли є якісь проблеми.
Особливо цінує Анастасія психологічну складову таких проєктів. З психотерапевткою Людмилою Черкас команда працює не вперше, і Настя зізнається, що ці зустрічі їй подобаються.
— По-перше, це зближення колективу. А по-друге, це пізнання себе глибше, з тієї сторони, з якої ти зазвичай не можеш собі уявити чи придумати.
У повсякденному житті Анастасія працює майстринею манікюру. Робочий графік не завжди легко поєднати з театральним. Можна запланувати завершити роботу до репетиції, але з клієнтами не завжди виходить розрахувати час до хвилини. Тому іноді доводиться запізнюватися, а інколи - пропускати репетицію.
Та театр залишається у її житті вже восьмий рік. У радіовиставі Анастасія озвучує Палажку:
— Можливо, певні риси в нас подібні. Вона така з вогником, можна сказати. Не настільки я така в житті, але як роль мені вона досить сподобалася.
Як і решта акторів, Настя відчула, наскільки інакше доводиться працювати, коли з усіх акторських інструментів залишається практично один голос. На сцені можна рухатися, жестикулювати, змінювати вираз обличчя. Іноді навіть нічого не говорити — достатньо пантоміми, щоб глядач зрозумів, що відбувається з персонажем. Перед мікрофоном такої можливості немає.
— Ти не можеш допомогти собі нічим, тільки викручуєшся своїм голосом. Тому, певно, радіовистава трошечки складніша. Але це досить цікавий досвід у будь-якому разі.
