Минає річниця пам'яті захисника Михайла Губчакевича. Старший лейтенант, командир зенітного ракетно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки в/ч А7336. Позивний «Кейс». Про його життя пише Барська міська рада.
Михайло Губчакевич народився 24 квітня 1968 року в селі Затоки Барського району Вінницької області. Його батьки, Станіслав Антонович та Аделя Іванівна, були простими й невтомними трударями: спочатку працювали в колгоспі, а згодом - на Барській птахофабриці. Сім'я була великою та дружньою - батьки виховували чотирьох дітей: Анатолія, Михайла, Миколу та доньку Лілю.
У 1974 році, у шестирічному віці, Михайло пішов до першого класу Войнашівської середньої школи. Отримавши у 1985 році атестат про повну середню освіту, юнак вступив до професійного училища в селі Кузьминці, де за рік здобув спеціальність.
У 1986 році Михайла призвали на строкову службу. Протягом двох років він проходив армійську службу в Чехословаччині. Додому повернувся змужнілим, у званні сержанта, готовим будувати власне майбутнє.
Своє кохання Михайло знайшов одразу після армії. У 1989 році він одружився з Оленою Лясковською. Сім'я проживала в рідних Затоках, де один за одним народилися двоє дітей: у 1990 році - донечка Тетяна, а в 1991 - син Олександр. У 1994 році родина отримала квартиру в с. Войнашівка від молочного заводу, де Михайло Станіславович працював трактористом аж до 2002 року.
Його подальший трудовий шлях був пов'язаний із землею та технікою: з 2002 по 2008 рік він працював трактористом у ТОВ «Міжлісся», а з 2008 по 2019 рік - у ТОВ «Пфанер Агро». Згодом, у 2019 році, чоловік розпочав власну підприємницьку діяльність. За роки роботи Михайла Станіславовича неодноразово відзначали подяками за чесну, віддану та сумлінну працю.
У цивільному житті він був особливою людиною - оптимістом, душею будь-якої компанії, лідером, який завжди випромінював позитив. Михайло мав принципову життєву позицію, діяв завжди помірковано й мудро, за що користувався величезним авторитетом серед земляків. Він ніколи не відмовляв у допомозі й робив усе, що від нього залежало, для кожного, хто цього потребував.
Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, Михайло Станіславович прийняв тверде й безкомпромісне рішення захищати країну. За лічені дні він завершив усі підприємницькі справи й прийшов до ТЦК міста Бар. Його мотивація була простою, але непохитною: «Хто, як не ми?».
Військова кар'єра старшого лейтенанта Губчакевича була позначена швидким зростанням та високою довірою командування:
- Березень 2022 року — призначений командиром стрілецького взводу.
- Червень 2022 року — став заступником командира роти вогневої підтримки 170-го окремого батальйону ТрО 120-ї бригади.
- Жовтень 2022 року — переведений на посаду заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення.
- Серпень 2024 року — очолив зенітний ракетно-артилерійський взвод роти вогневої підтримки.
Для своїх підлеглих Михайло Станіславович був не просто командиром, а справжнім батьком та незаперечним авторитетом. Понад усе він цінував людські життя. Кожен його наказ був ретельно обдуманим. Головним досягненням як офіцера для нього було те, що після важких бойових виходів групи поверталися у повному складі. Поважний і досвідчений командир часто брав удар на себе, виходячи на позиції разом із молодими бійцями. Він казав: «Шкода молодих хлопців, у них ще все життя попереду».
Цю батьківську турботу та мужність назавжди запам'ятали його бійці. Побратим Роман Хомчак із глибоким болем згадує:
«Дякую за все, командире, ніколи не забуду, як з тобою лежали в землі плече до плеча. Тебе дуже сильно не вистачає... Вічна пам'ять і Царство Небесне, пане командире!».
27 вересня 2024 року поблизу населеного пункту Новосадове Краматорського району Донецької області точилися запеклі бої. Позиції підрозділу перебували під безперервним щільним вогнем: ворог гатив із мінометів, скидав запалювальні боєприпаси та масовано атакував FPV-дронами.
Коли захисні укріплення було вщент зруйновано, а бійці дістали важкі контузії, старший лейтенант Губчакевич прийняв єдино правильне рішення - відходити на запасну позицію, щоб урятувати людей. Він наказав бійцям виходити групами по дві особи, а сам залишився прикривати відхід, відволікаючи увагу ворога на себе.
Михайло залишав розбиту позицію останнім. Під час руху, помітивши, що за ним летить ворожий дрон-камікадзе, офіцер різко змінив маршрут і побіг у протилежний бік від укриття, де вже зібралися його врятовані бійці. Дрон наздогнав і атакував командира, завдавши йому вибухової травми.
Якби Михайло Станіславович побіг прямо до укриття, ворожий FPV-дрон уразив би всю групу. Ціною власного життя командир врятував п'ятьох своїх побратимів.
Побратим Андрій Солдаков написав про цей останній чин офіцера коротко, але з безмежною повагою:
«Залишився прикривати відхід хлопців. Спочивай з миром, дядько Кейс. Честь.».
Через неможливість евакуації тіла з поля бою під безперервними обстрілами, Михайло Губчакевич довгий час вважався зниклим безвісти. І лише через багато місяців Герой повернувся додому на щиті.
6 грудня 2025 року старшого лейтенанта Михайла Губчакевича з військовими почестями поховали на кладовищі в його рідному селі Затоки.
Вічна пам'ять та слава Герою!
