Оксана Чубар майже 8 років тому переселилася з сім’єю зі Сходу України. Проживши 7 років на Донеччині і залишивши там усе надбане, подружжя Чубарів майже з нуля розпочинала своє життя в нашому містечку. Але наполегливість, досвід, бажання реалізовуватися та потреба утримувати родину допомогли сім’ї налагодити життя на новому місці. Сьогодні Оксана – практикуюча адвокатка, а її чоловік Олександр працює в муніципальній варті. Яким було життя на Сході України, в який момент сім’я вирішила переїхати і як облаштовували життя в Барі, нашим журналістам розповіла Оксана Чубар.
Народилася Оксана в селі Гавришівка Барського району. Мати її працювала на Виноробці, а батько був комбайнером. Після закінчення школи, дівчина вступила до Вінницької регіональної академії управління персоналом. В період навчання познайомилась з своїм майбутнім чоловіком, який навчався в паралельній групі університету. Олександр був зі сходу України, тож по закінченню університету вони виїхали до міста Макіївка Донецької області. Роботу знайшли майже відразу, чоловік став юристом на приватному підприємстві, а Оксана розпочала працювати секретарем судового засідання в одному з районних судів міста, а через пів року - помічником судді.
Життя на Донбасі до війни
Донбас дівчину з провінційного містечка дуже здивував. Це був регіон з постійною нестачею працівників. Далі – пряма мова.
Позитиви
Там ніхто не питає хто ти, хто твої батьки. Тобі дають роботу, а далі все залежить від тебе. Якщо ти справлявся з нею – згодом тебе чекає підвищення, якщо ні – тебе просто «перемелять» і викинуть. Взагалі регіон нагадував великий мурашник: багато підприємств і заводів, люди працювали по три, чотири зміни. Міста не засинали ніколи. Переїжджаючи з одного міста в друге, не завжди це було можна помітити. Усі вони були з’єднані у велику конгломерацію. Для мене, яка звикла до розміреного тихого життя на Вінниччині, це звісно було важко.
Відрізнявся і стиль роботи керівників. Там ніколи не було нарад по три години. Завжди були чітко визначені завдання та розуміння людей, що їм далі робити. Колективи працювали як добре відбалансовані механізми. Напевно цьому сприяла відпрацьована логістика та велика фінансова відповідальність. Адже фінанси, які обертались в цьому промисловому регіоні були величезними. В регіон приходило дуже багато закордонних інвесторів. Наприклад, директором підприємства на якому працював мій чоловік був американець. Кожен з цих інвесторів приносив щось нове в процес роботи та управління.
Негативи
Є там і проблеми, які ускладнюють життя. На Донбасі постійні проблеми з водою. Її подають там погодинно і вона дуже поганої якості. Питну воду нам доводилося постійно купувати, а коштувала вона не дешево. Трьохсоттисячне місто отримує воду з 6.00 до 9.00 ранком та з 18.00 до 21.00 вечора. Переживши це, я ще більше не розумію такого ставлення до водних ресурсів у нас в Барі. Це проблема яка в недалекому майбутньому очікує і нас.
Робота
Пропрацювавши 4 роки помічником суді в м.Макіївка, я перейшла працювати помічником судді в м.Донецьк. А ще через рік подала документи до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, пройшла перший етап відбору та була допущена до відбіркового екзамену на посаду судді загального суду. Але, на жаль, в цей період на території Донецької області розпочались військові дії і про екзамени довелось забути.
Який момент став ключовим, щоб поїхати звідти?
Ніхто з мого оточення не вірив, що воєнні дії будуть відбуватись так довго. Всі розраховували на Харківський сценарій. Шахти та заводи працювали, було таке відчуття, що це все відбувається не з нами. Все змінилось майже за кілька днів, коли колона бойовиків, яка вийшла з Слов’янська, безперешкодно заїхала в Донецьк. За кілька днів створили блок-пости та ввели комендантську годину. З’явились невідомі людини зі зброєю, а законної влади не стало.
На той час я була у декретній відпустці. Я пам’ятаю той день, коли приїхав мій чоловік, який на той час працював в органах юстиції, і сказав, що все дуже погано. Кільце навколо міста закриється через кілька днів повністю, тож треба пробиватись на територію, яку контролює Україна. Ввечері того ж дня почались обстріли. Це стало ключовим моментом для виїзду.
Я взяла дитину, документи та гроші, які були, ми сіли в машину і поїхали, лишивши все, що заробили за ці роки. Оскільки чоловік був місцевим, він знав всі польові дороги якими можна виїхати з міста. На основних магістралях вже точилися бої.
Тоді ми думали, що виїжджаємо на кілька місяців. Це був червень 2014 року. Більше я туди не поверталась.
Життя після приїзду з Донеччини
Ми приїхали до моїх батьків в село Гавришівка і вирішили почекати, щоб прийняти остаточне рішення щодо переїзду. На той час наша армія успішно звільняла міста і здавалось, що ще трохи і ми повернемось до звичного життя. Все стало зрозуміло після Іловайська. Після цієї трагедії я зрозуміла, що наше життя змінилось назавжди. Ми почали будувати нове життя у новому статусі - біженців. За допомогою батьків купили будинок у селі, бо ціна на нерухомість в м.Бар, була для нас космічною. Посадили малину, батько віддав пай з яблунями і ми почали займатись сільським господарством.
Майже півтора року пішло на те, щоб відновити втрачені документи, які не вдалося забрати (трудові книжки, дипломи, свідоцтва). І це напевно був найважчий момент, оскільки байдужість чиновників і бюрократія була просто жахлива. Ми все подолали, зібрали документи, і я відправилась на конкурс на посаду секретаря Барського районного суду. Як не дивно це звучить, але я не пройшла (сміється). Але через тиждень мені зателефонували і запросили на конкурс, до Барської міської ради. Я пройшла конкурс і стала працювати юристом в міській раді.
На цьому Донецький етап мого життя закінчився. Я прожила там сім років і отримала неоцінений життєвий та професійний досвід.
Наскільки важко було звикати до нового міста, роботи?
Бар для мене місто не нове, адже я тут навчалась. Тут залишилось багато знайомих, однокласників та родичів. Але я звикла до іншого ритму життя: що кожен день відбувається кілька значущих подій, які стосуються безпосередньо мене та оточуючих. Рішення при цьому потрібно було приймати швидко та виважено, оскільки іншого шансу не буде. В нашому місті, все не так. Це дуже відчувається в роботі. Наприклад, така кількість нарад та обговорень, яка була в мене тут, майже не залишала часу для конкретних дій.
Тут оплата за роботу в рази нижча ніж середньостатистична. І це стосується всіх сфер життя.
Але, завдяки сфері в якій я працюю, я відвідала дуже багато міст в Україні і зрозуміла, ми дуже щасливі, що живемо тут. Гарна екологія, родюча земля, чиста вода - це особливість нашого рідного краю. Повірте, не кожен житель України має такі умови. Я бачила що буває коли люди цього не цінять і не розуміють важливості збереження цих благ.
На мою думку, одна з першочергових задач влади - це збереження екологічної стану нашого краю та створення комфортних умов для проживання.
Чи хотіла б повернутися туди після війни?
Ні, ми не збираємось повертатись Це питання вже вирішено для нашої сім’ї. Ми розпочали нове життя, яке дало нам нові можливості. Не потрібно триматися за минуле, адже його неможливо повернути. Я пам’ятаю м.Донецьк, як місто «мільйона троянд» і коли ці троянди зацвітали це було неймовірне видовище. Пам’ятаю футбольні свята на «Донбас арені», які збирали десятки тисяч вболівальників.
Паради працівників заводів та шахт, які проходили в місті кожного року. Вечірні зустрічі з друзями та близькими людьми в парку імені Щербакова… На жаль цього всього більше немає. Його знищено та вкрадено. Від міста, яке мені подобалось залишилась лише примара, бліда тінь тої величі та краси.
