Сайт БарNews.City 9 травня робить підбірку з соцмереж історій, які згадують своїх дідусів, бабусь чи батьків - людей-захисників, які воювали проти нацистів у період Другої Світової війни.
Просимо усіх охочих також писати свої історії у коментарях, або у повідомлення нашої сторінки у Facebook. Ми їх теж обов'язково опублікуємо.
Требух Олександр Платонович
Народився 13 січня 1920 року в селі Сеферівка Барського району. В 1940 році призваний Барським військкоматом до лав Червоної армії. Тут, під час проходження військової служби, його застала війна. Служив Олександр Платонович на І Білоруському фронті в 232 танковій бригаді у званні старшини санітарної служби. Не дійшовши до Берліна 120 км, 15 січня 1945 року потрапив до шпиталю з пораненнями обличчя, м'яких тканин голови, правого плеча з пошкодженням кістки правого передпліччя, м’яких тканин грудної клітки та правого стегна. Пробувши у госпіталі 3 місяці, 2 квітня із висновком "непридатний до військової служби та знятий з обліку" інвалід II групи Олександр Требух повертається у рідне село, де одружився з односельчанкою, моєю бабусею Галиною Степанівною. Ще кілька років він спілкувався з однополчанами, а потім зв'язок втратився через часті переїзди родини. Уже потім, після війни і до кінця життя він постійно мріяв знайти однополчан, та усе не було часу на пошуки, бо робота, родина... Нагороджений орденами "Слави" II і III ступеня, "Вітчизняної війни" І і II ступеня та медалями.
Повернувшись додому з госпіталю, увесь час, навіть будучи уже не пенсії, до кінця свого життя працював ветеринарним лікарем у селі Біличин. Робота займала багато часу. Олександра Требуха знали не тільки у Біличині, а й у навколишніх селах як чудового спеціаліста ветеринарної справи.
Маючи досить палкий характер і веселу вдачу, не любив розповідати про жахітя війни, лише казав: "Дай Баже, щоб ви цього не знали!"
Дід Іван у згадках Оксани Бас
Мій дід Іван. Скільки його пам'ятаю, він завжди ходив у кірзових чоботах. І взимку, і влітку, і по вулиці, і в хаті... Бабка Фрасина казала, що його дуже болять ноги, а так йому легше. Болять з війни, про яку він не любив говорити, відмовчувався, і вітання 9 травня приймав стримано...
Вже аж коли пав союз в 90-х, то прозльозився правдою про війну. Як їх молодих, недосвідчених, без зброї піднімали в атаку на Курській Дузі... Піднімали кулеметною чергою за спиною "свої"...
Дідові пощастило, що йому відразу вибухом розтрощило обидві ноги, які хотіли ампутувати. Але він впросив залишити їх...
Все життя проходив з осколками в кірзових чоботах та пам'яттю дула в спину від "своїх"...
Щоб не озлобитись - шукав порятунок у природи. Скільки пам'ятаю - синички та білки їли з його рук горішки. Велика стара грушка тримала на собі більше 30 шпаківень. У нас була ручна галка, яка розмовляла. А мені завжди приносив щось від зайчика...
Діду, я тебе люблю!!! Спочивай з Богом!!!
Андрій Григорович Адасюк
Андрій Григорович народивня 10 травня 1926 року. Мужньо боровся з ворогом на фронтах Другої світової війни. У Польщі під час сильних ворожих бомбардувань був контужений. Місяць лікування – і знову на передову. Перемогу зустрів у Кенігсберзі. Його ж строкова служба тривала до листопада 1950 року.
Все своє подальше життя Андрій Григорович сумлінно працював у рідних Мальчівцях, зокрема майже 40 років був завідувачем автомобільного парку.
Про його відвагу у роки Другої світової війни, старанність і відповідальність на роботі в мирний час свідчать численні нагороди, почесні грамоти.
Василь Черевуха
Часто згадую свого дідуся Василя Черевуху, сусіда, Олександра Требуха. Все своє життя носив нагадування про ту війну - осколок в черепі, з ним і помер. Дуже був трудящим, Хазяїн з великої букви. Перший тракторист! Хай з Богом спочиває, вічна пам'ять!
Прохніцький
У сім’ї була пасіка, господарство. Дітей в сім’ї було п’ятеро.
Коли почалася колективізація, пасіку забрали, пригрозивши засланням. Так тато Станіслава пішов у колгосп завскладом і пасічником.
Почалася війна, чоловіків усіх забирали, а його ні. Йому було соромно. Чекав-чекав, а повістки немає. Пішов сам у військкомат. Але його тільки відправляли додому. У нього було записано, що він поляк.
Після чергового походу у військкомат, йому сказали організувати перегін худоби на схід, бо вже наступали німці. Але наказ був надто запізнілим.
Як тільки худобу довели до Ялтушкова, назустріч їм над’їхали на мотоциклах німці і завернули назад.
Коли німці повністю свою владу укріпили, колгоспи розганяти не стали.
- Це досить вигідно було: люди всі працюють, а платити не треба.
Тоді усі керівники колгоспу були вже на війні. Постало питання про нового голову. Селяни висунули кандидатуру Прохніцького. Тоді було так: порушиш закон – розстріляють. 2,5 роки був він головою колгоспу. Намагався людям допомагати: ховав хліб, а потім роздавав. Але комусь і не вгодив. Зими були холодні. А палити не було чим. Люди почали розбирати свиноферму. Німці були цим невдоволені. Він мусив сваритися на людей за це. У нього був кінь, нагайка. Їздив і гонив їх з ферм.
Коли повернулася радянська влада, забрали і його на війну. Служив у мінометних військах. Але це йому не допомогло. Після війни його оголосили ворогом народу. До Берліна дійшов, а приїхав додому і його осудили на 10 років, амедалі забрали. Станіславу було 6 років, коли батька забрали у Сибір.
Відсидів 8 років. А як повернувся, пішов знову у колгосп працювати.
Прожив до 1991 року.
